Текст, поданий нижче, містить цитати з публікацій що зустрічалися в книгах, газетах, журналах та архівних документах, де йшлося про творчість Михайла Петренка з 1841-го року до сьогоднішніх днів.


В основу покладено тексти, що було зібрано для книги:
Поет-романтик Михайло Миколайович Петренко (1817-1862):Твори. Критичні та історико-літературні матеріали. «ПП «НВЦ «ПРОФІ». – Київ, 2015.

1841 р

        Вперше з`явилися в літературі твори Михайла Петренка. О. Корсун надрукував сім поезій Поета під загальною назвою «Думки» в поетичній збірці «Сніпъ»:

- Недоля («Дивлюся на небо та й думку гадаю…»)

- Вечjрнjй дзвінъ» («Якъ в сумерки вечjрнjй дзвjнъ…»)

- Смута («Чого ты, козаче, чого ты, бурлаче…»)

- «По небу блакитнjмъ очjма блукаю…»

- «Гей, Иване! Пора…» (два вірші)

- Брови Ой, бjда менj, бjда…»)

- «Туди мои очj, туди моя думка…»[с. 175-184].

   Авторами творів, видрукуваних у збірці, виступають також М. Костомаров, П. Кореницький, С. Писаревський,П. Писаревський, М. Писаревська та сам О. Корсун.

Сніпъ, украинскій новорочник. Зкрутивъ Александръ Корсунъ. Друковано в университетській штампарні. – Харьківъ, 1841.

1842 р

        Поява поетичної збірки «Сніпъ» була цікавим явищем в літературі, тому, незабаром, у відомому петербурзькому літературному журналі «Маякъ» вийшла рецензія, де критик присвятив багато уваги поезії Михайла Петренка:

   «…вотъгдѣ она! вотъгдѣ наша поэзія! То-то читаю и журналы и книги – стиховъ много – стиховъзвучныхъ, плавныхъ и даже трескучихъ, а все поэзіинѣтъ, какънѣтъ! Да гдѣ она дѣвалась, наша собственная поэзія? А вотъ видите ли въ чемъ дѣло, я вамъразскажу небольшую исторійку о похожденіи нашей поэзіи: кто и какъмнѣ ее разсказалъ, узнаете послѣ….Слушайте! Лермонтовъ, уѣзжая на Кавказъ, увезъсъ собой и поезію, онъумеръ, поэзія осталась одна сироткой на чужой сторонѣ: къ кому пріютиться? На Кавказѣ народъ все военный, суровый: ну кто же приголубить красавицу поэзію? Перейти къЧеркесамъ, Горцамъ! какой страхъ!..ей беззащитной женщинѣ, къварварамъ!... Дѣло другое – на крылышкахъ воображенія поэта взвитьсянадъ Кавказскими горами, и съ недосягаемой для измѣнческой винтовки выси, заглянуть въаулъ, это другое дѣло – тутъ она и въ безопасности – и самъдругъсъ воображеніемъ поэта .. но отправиться одной одинешенькой, пѣшкомъкъГорцамъ! красавицѣ? дѣло невозможное. Попадешь на вѣки вѣчные въ неволю!....Вотъ она думала, передумала и рѣшиласьнаконецъ отправиться опять въПетербургъ; наняла извощика. – Петренко не промахъ, провѣдалъкакъ-то, что поэзія ѣдетъ на долгихъвъПетербургѣ и какъ нарочно черезъ Харьковъ; въизвѣстный день онъ и засѣлъ на Холодной горѣ, въпровальѣ. Была ночъ, когда поэзія подъѣзжала къ Харькову, желая въ полнѣ насладиться Малороссійскою ночью, она вышла изъ повозки, и вперивъ глаза въ звѣздное небо, тихо брела по бульвару, извивавшемуся около дороги; г. Петренко не долго думалъ: схватилъпоэзію, и бѣгомъсъ нею домой. Сътѣхъпоръпоэзія живетъ въ заперти у г. Петренки; онъ выучилъ ее Малороссійскому языку, и волею-неволею заставляетъ ее пѣть думки. Теперь не видать вамъ, господа, поэзіи въПетербургѣ; г. Петренко до безумія влюбился въMademoiselleпоэзію; М-llе поэзія очень неравнодушна къ М-rПеренко – слѣдственно они никогда не растанутся… Эту исторію разсказывала мнѣ сама М-llе поэзія, а какимъобразомъ она поэзія, живущая въ Харковѣ у Петренки, разсказываламнѣ, нанимающему квартиру въПетербургѣ, чуть чуть не на Смоленскомъ кладбищѣ, объэтомъ вы можете спросить у г. автора Александрины: онъвамъкакъразъдокажетъ–что, что…животный магнитизмъ…тайное сочувствіе…. воспріимчивость, что растояніе и милліона веретъ… не могу хорошенько объяснить вамъ – а дѣло очень естественно – спросите Фанъ Дима….

   И такъ.

   VI. Думки поетъ не г. Петренко, а поэзія; что я васъ не обманываю, извольте посмотрѣть – вотъ, напримѣръ Недоля; видите ли, поэзія начала было пѣть по старому, да Петренко настроилъ ее на свой ладъ:

НЕДОЛЯ

В минуту жизни трудную

Теснится въ сердце грусть …

Лермонтовъ.

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не соколъ, чому не лjтаю?

Чому менj, Боже, Ти крилля не давъ?

Я бъ землю покинув и въ небо злjтавъ…

Далеко, за хмари, подальше вjдъ свjту,

Шукать собj долj, на горе привjту,

И ласки у сонца, у зjрокъ прохать,

Й у свjтj ихъ яснjм себе покохать.

Бо долj ще з-малу кажусь я нелюбjй;

Я наймjт у неи; хлопцюга приблудній:

Чужій я у долj, чужій у людей…

Хиба хто кохае нерjднихъ дjтей?...

Кохаюся лихомъ и щастя не знаю,

И гjрко безъ долj свjй вjкъ каратаю;

Й у горj спjзнавъ я, то тjлькj одна

Далекое небо моя сторона…..

И на свjтj гjрко! – Якъ стане ще гjрше,

Я очи на небо – менj веселjше,

И въ думкахъ забуду, що я сирота –

И думка далеко, високо лjта!....

Такъ дайте же крилля, орлячого крилля!

Я землю покину – и на новосjлля

Орломъ бистрокрилимъ у небо польну

И въ хмарахъ вjдъ свjту на-вjкъ утону.

   Теперъ вы убѣдились, что я говорю правду – сама поэзія поетъ эти думки, не самозванецъпоэзія, а поэзія настоящая, поэзія, которая, пѣла съ Пушкинымъ, съЛермонтовымъ. Мало вамъ для доказательства Недоли…. Извольте вечернjй дзвjнъ…. но если выписывать все лучшее изъДумокъ, то надо выписать всѣ по порядку, а это было бы просто обокрасть Снjпъ – похитить у него бриліанты…. не выпишу….купите сами, купите, какъ можно скорѣеСнjпъ, пока есть еще экземпляры, купите ради поэзіи, которую вы такъ всегда любили – купите хоть изъ любопытства послушать, какъ поэзія поетъ теперь по Малороссійски.

   Жаль только, что стихотвореніе Петренки подъ № V(йдеться про «Гей, Іване, пора…»)(по моему это не думка, а скорѣеповѣсть или баллада) кажется не полна, почтеннѣйшій поэтъ одолжить всѣхъ, если напишетъокончанiе этой баллады…» [с. 11-13].

Тихорскій Николай. Рецензія на Украинскій новорочникъ Сніп Александра Корсуна // Маякъ, журналъ современнаго просвѣщенія, искусства, и образованности. Т. 5, кн. 9, глава 4. «В типографіи Конрада Вингебера». –Санктпетербургъ, 1842.

        Далі, в цьому ж числі «Маяка» надається інформація про нову збірку поезій, яку планує в Харкові видати І. Бецький. Йдеться й про поетичну участь Михайла Петренка:

   «…Въ немъ также участвуютъ и гг. Харьковскіе литераторы. Въ этомъ Сборникѣ будетъ особое отдѣленіе для Малороссійской литературы, состоящее изъ произведеній гг. Основьяненка, Шевченка, Галки, Могилы, Петренка и др. Также здѣсь будетъ мѣсто и для народной Малороссійской литературы (народные сказки, пѣсни и романсы)…» [с. 27].

Литературное извѣстіе // Маякъ, журналъ современнаго просвѣщенія, искусства, и образованности. Т. 5, кн. 9, глава 4. «В типографіи Конрада Вингебера». – Санктпетербургъ, 1842.

1843 р

         В літературній збірці «Молодикъ», яку підготував і видав І. Бецький, відбулася друга прижиттєва публікація віршів Михайла Петренка. В цьому випуску було вміщено два вірша Поета:

- ВечиръЗхилившись на руку, дивлюся я…») [с. 101-102]

- Батькивска могилаПокинувъ насъ и нашу матиръ…») [с. 121-123].

   В цьому ж альманасі були представлені вірші Г. Квітки, Т. Шевченка, М. Костомарова, Я. Щоголева, О. Чужбинського, І. Левченка, А. Метлинського та І. Бодянського.

Молодикъ на 1843 годъ. Украинскій литературный сборникъ, издаваемый И. Бецкимъ (две части). Часть вторая. Въ университетской типографіи. – Харьковъ, 1843.

         В журналі «Маякъ» подано інформацію про нову збірку поезій, яку заплановано видати О. Корсуном. Йдеться й про участь Михайла Петренка в виданні:

   «…А.А. Корсунъприготовилъкъизданіювторой томъ «Сніпъ». Въэтомътомѣ будуть помѣщеныЩира Любов и Божі Діти Основъяненка, произведенія: Гребенки, Боровиковскаго, Галки, Петренка, самого автора и другихписателей; уже по одному исчисленію статей можно судить, чтоэтотътомълитературнымъдостоинствомъ далеко превзойдетъпервый» [с. 118].

Смѣсь, «Извѣстіе изъ Харькова» // Маякъ, журналъ современнаго просвѣщенія, искусства, и образованности. Т. ІХ, кн. 18. «В типографіи Конрада Вингебера».– Санктпетербургъ, 1843.

1845 р

        Михайлом Петренком написано початок драматичного твору (жанрове визначення: «драматична дума») під заголовком «Найда». У фондах Російської державної бібліотеки (м. Москва) зберігається текст першої дії (перші дві яви). Рукопис твору – на вісьмох сторінках, датований 20-м січня 1845 року [див. також адаптований до сучасних мовних норм текст в розділі «Спадщина Поета» сайту].

Петренко Михайло. Драматична дума «Найда» (перші дві яви першої дії). Фрагмент рукописного тексту. – Харків, 1845. Російська державна бібліотека, Москва.

1847 р

        Наступна згадка про творчість Михайла Петренка зустрічається в досить цікавому документі. Мова йде про доповідну записку г.-г. Бибикова, на першій сторінці якої зроблена позначка «10 Сент. 1847 года было докладываемо Его Императорскому Величеству»:

   «Окончившееся дѣло о Славянскомъ обществѣ, не имѣло въ краѣ никакого развитія, – идеи, его образовавшія, принадлежатъ къ тѣмъ, которыя съ давнихъ поръ, начали развиваться въ Малороссіи – особенно в Харьковскомъ Университетѣ, сколько сочиненіями на простонародномъ языкѣ, столько же и направленіемъ, къ созданію никогда не бывшей Украинской народности (1) …

1,Сочиненія: Квитки, Костомарова, Метлинскаго, Карпенка, Гребенки, Бодянскаго, Кулѣша, Шевченка, Щоголева, Петренка, Чужбинскаго, Левченка…».

Докладная записка губернатора Киевской губернии Д. Г. Бибикова Его Императорскому Величеству Николаю І «О замѣчательнѣйшихъ дѣлахъ въ политическомъ отношеніи». – Кіевъ, 1847, 10 сент.

1848 р

        Вірші Михайла Петренка було надруковано втретє. В цей час він вже мав чин колезького секретаря й служив у Вовчанському повітовому суді.

   В «Южном русском зборникѣ», який було підготовлено А. Метлинським, вміщено наступні поезії Поета, об`єднані під назвою «Думu та співu»:

- «Думu мои, думu мои…»

- Небо.«Дuвлюся на небо, та й думку гадаю…» (поетичний цикл містить три вірші),

- Весна.«Весна, весна, годuна мuла…»

- Славьянск.«Ось, ось Славьянск! Моя родuна…» ( поетичний цикл міститьчотири

   вірші)

- «Тебе не стане в сuх мистах…»

- «Тудu мои очи, тудu моя думка…»

- «Як в сумеркu вечирний дзвин…»

- «Ой бида мени, бида…»

- «Мuнулuся мои ходu…»

- «Чого тu, козаче, чого тu, бурлаче…»

-Іван кучерявuй.«У недиленьку раненько…»

- Недуг.«Ходе хвuля по Осколу…» [с. 31-60].

- Дума про батька. «Покинув нас і нашу матір...» («Думу про батька» (розділ ІІІ, с. 43-44) було видрукувано поза збіркою поезій Михайла Петренка «Думи та співи», поряд із поемами М. Макаровського).

   В альманасі містилася перша, і мабуть єдина, прижиттєва біографічна довідка про Михайла Петренка.

   Також в альманасі було вміщено твори С. Александрова, М. Макаровського, Г. Квітки-Основяненка та самого А. Метлинського.

Южный русскій зборникъ. Альманах. Изданіе Амвросія Метлинскаго. Въ университетской типографіи. – Харьковъ, 1848.

1861 р

         В невеличкій книзі «HolosnaholosdliaHalyčyny» (це четверта відома публікація поезій Михайла Петренка, видана ще за його життя) в циклі «Pisni», куди включено чотири твори без згадки прізвищ авторів, подано два вірші Михайла Петренка:

Smuta

Čohotykozače, čohotyburlače

Jakviterosinnyjvdubrovizaplače,

Holovonjkusklonyš, slezmyobilieš sia,

Vid horia vid smuty u pole pleteš sia?

Chybaž ty kozače iz vitrom združyv sia,

Sčo viter zaplakav, a ty zažuryv sia?

Chybaž tobi ni z kym dilyty sia horem,

Jak tyljko ščo z vitrom, jak tiljko ščo z polem?

Chybaž kto rujmje kozackuju voliu? (треба: rujnuje…)

Chybažpomarnilo u čystomu poliu?

Schotilosj huliaty, bahacjko prostoru

Vid čornoho Buhu do tychoho Toru –

Čoho tvoji očy, taki jasni očy,

Jakzirkyvkrajinskiosamipivnočy, –

Slezamyzaliutsia, jakhlianutnahory,

Hdesoniečkojasnesidajeumory?

Ojmabutjmylatvojatamvytaje,

Hdesoniečkojasnezahorysidaje!

Oj mabutj chlopče nedobra ta myla,

Sčo chlopcia na viky bez žaliu zhubyla! –

Jak virlycia v lisi vesnoju vorkuje

Čoho tvoje serce, kozače sumuje?

Čoho ona tychne, lyboj umyraje, (треба: ... ono tychne, lybon...)

Koly solovijko v sadku zaspivaje?

Jak naši divčata zmerkom kolo chaty

Začnut sobi harno spivanky spivaty,

Čoho ty kozače tohdy ne spivaješ,

A tyljko ččo myžkom slezky uteraješ? (треба: ... sčo nyžkom…)

Chybaž tobi žyty na sjviti ne mylo,

Sčo očy zamerkly, a lyčko zmarnilo? –

Zakynj že, kozače, za horu kručynu,

Ona užene bo tebe v domovynu.

Ne kynu kručyny, kozak otvičaje,

Nechaj bolyt serce, nechaj iznyvaje!

Tohdy tyljko, bratci, vsju smutu pokynu, –

Koly voroh pohanyj pokyne Vkrajinu.[с. 10-11].

Dumka (nedolia.)

Dyvliusiananebotajdumkuhadaju,

Čomu ja ne sokil, čomu ne litaju?

Čomu mini Bože ty kryla ne dav,

Jab zemliu pokynuv i v nebo zlitav!

Daleko z za chmary, podalše vid sjvitu

Šukaty sy doli na hore pryvitu,

I laski u soncia u zirok prosyty

I v sjvitli ich jasnim sebe poliubyty.

Bo doli šče z milu kažu-sj ja neliubyj,

Ja najmyt u neji chlopciuha prybludnyj;

Čužyj ja u doli čužyj u liudej,

Chyba kto kohaje neridnych ditej?

Kochaju sia lychom i ščastia neznaju

I hirko bez doli svij vik korotaju;

I v horiu zpiznav ja, ščo tyljko odna

Dalekoje nebo – moja storona.

I na sjviti hirko! – jak stane šče hirše,

Ja očy na nebo, mini veselijše,

I v dumkach zabudu , ščo ja syrota

I dumka daleko vid sjvita lita! –

Tak, dajtež my krylia,

Ja zemliu pokynu I na novosilia

Orlom bystrokrylym u nebo poljnu

I v chmarach vid sjvita na vik utonu!

[с. 14-15] (навіть беручи до уваги деякі невеликі розбіжності, подані тексти співпадають з поезіями Михайла Петренка зі збірки «Сніпъ»).

Holos na holos dlia Halyčyny. “v drukarny Jana Ekharta i syna”. – Černivci, 1861.

        В газеті «Харьковъ» було надруковано статтю автора Рымова, який про Михайла Петренка писав наступне:

   «…Мы знаемъ не одного малороссійскаго поэта, сочиненія которыхъ едва-ли уступятъ хореямъ и ямбамъ Шевченки, а между тѣмъ, они забыты! Припомнимъ хоть М.Н.Петренка (Сборникъ, изданыйвъХарьковѣА.Л.Метлинскимъ). Мы увѣрены, что если-бынѣкоторыяизъ его неизданныхъ, намъизвѣстныхъ, стихотвореній, да даже хоть-бы и изданныя, но забытыя, напечатать съ магическою, для иныхъ, подписью «Т. Г. Шевченко» поклонники покойнаго пришли-бы въ восторгъ….» [с. 307-308].

   Зважаючи на той факт, що, начебто, останні публікації Михайла Петренка відомі нам за їх вміщенням в «Южном русском зборникѣ» 1848 року, досить оптимістично для продовження пошуків виглядає згадка автора статті 1861 року про ще невидані, але йому відомі вірші Поета.

Рымовъ. «Два слова о литературныхъ вечерахъ въ Харьковѣ и одно – о Т. Г. Шевченкѣ» // Газета «Харьковъ» – приложение к «Харьковским

1876 р

        Безумовно, варта уваги невеличка публікація в рубриці «З недрукованих ще поезий Тараса Шевченка» в лютневому числі львівського місячника «Правда…».

   Серед декількох віршів редактором було представлено й «Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю…», авторство якого помилково приписувалося Т. Шевченку (поезія містить 21 рядок!):

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав?

Я б землю покинув и в небо злітав,

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту

И ласки у сонця и зірок прохать

И в світі іх яснім себе покохать.

Бо долі ще з-малку кажусь я нелюбий!

Я наймит у неі, хлопцюга приблудний,

Чужий я у долі, чужий у людей!

Хиба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюсь я лихом и щастя не знаю

И гірко без долі свій вік коротаю.

И в світі гірко, а як стане ще гірше...

Я очі на небо, — и мені веселійше,

И в думках забуду, що я сирота,

И думка далеко, високо літа!

Дайте ж мені криля, орлиниі криля:

Я землю покину, на небо полину

И в хмарах від світу на віки утону.

(З рукопису 1848 р.)

[с. 127].

   З часом з`ясувалося, що цей вірш Михайла Петренка подобався Кобзарю, тому він власноруч переписав його в альбом, що й привело деяких авторів до помилки.

З недрукованих ще поезий Тараса Шевченка // Правда / Письмо литературно-политичне. Рік ІХ, ч. 4, 29 лютого. «З друкарні товариства им. Шевченка». – У Львові, 1876.

1881-1884 р

        Вперше матеріали книги М. І. Петрова «Очерки исторіи украинской литературы ХІХ столѣтія», що вийшла в 1884 році, було надруковано в 1881 році в трьох числах «Исторического вѣстника» під назвою «Очерки изъ украинской литературы».

   «…Какъ и около Пушкина и Лермонтова, вокругъ Метлинскаго группируется цѣлая фаланга или равносильныхъ ему, или слабѣйшихъталантовъвътомъ же художественномънаправленiи и лирическомътонѣ, каковы, напримѣръ: Іеремія Галка въ своихъ лирическихъ произведенiях, Петренко, Щоголевъ и др., бывшiе вмѣстѣсъМетлинскимъ предтечами Шевченка…» [сентябрь, с. 43]

Петров Н. И. Очерки изъ украинской литературы // Историческій вѣстникъ. Годъ второй. «Типографія А. С. Суворина» – С.-Петербургъ, 1881 (август, сентябрь, октябрь).

                             

   В 1884 році матеріали Н. Петрова було видано окремою книгою. В обох виданнях тексти про Михайла Петренка достатньо подібні, тому надаємо основні цитати з більш нового видання:

   «…В «Южном Русскомъ Зборникѣ» Метлинскаго, 1848 г. напечатано много стиховъ гг. Петренка и Александрова; но эти стихи не лучше тѣхъ, какими г. Максимовичъ передразнилъ древняго пѣвца Игорева. Десятилѣтіе отъ 1847 до 1857 года было самое безплодное въ малороссійской словесности… [с. 7]

   …столь же сильный интересъ къ преданіямъ исторической жизни своего народа, и здѣсь именно къ тѣмъ, которыя принадлежали спеціально новой южно-русской формаціи, къ преданіямъ времени козачества и борьбы за національную свободу. Къ писателямъ этого времени относятся – Боровиковскій, Гребенка, Бодянскій, Тополя, Метлинскій, Писаревскій, Петренко, Корсунъ, Щоголевъ и др. … [с. 13]

   …въ исторіи новѣйшей украинской литературы можно различать слдѣующіе моменты ея развитія:

   І. Періодъ украинского псевдоклассицизма и пародированныхъ поэмъ и одъ, комическихъ оперъ и т. п., открывающыйся И. П. Котляревскимъ.

   ІІ. Періодъ сентиментальной украинской литературы, главнымъ представителемъ которой является Квитка-Основъяненко.

   ІІІ. Періодъ романтико-художественной литературы, развившейся подъ обоюднымъ вліяніемъ русскихъ и польскихъ поэтовъ-художниковъ: Пушкина, Мицкевича и др. Сюда относятся А. Метлинский, М. Н. Петренко, В. Забѣлла, А. С. Афанасьевъ-Чужбинскій и др.

   ІV. Періодъ национальной литературы ….[с. 16]

   …Не меньшимъ почетомъ и уваженiемъ пользовался въ украинской литературѣ и Лермонтовъ. Въсвоемъмѣстѣ мы упоминали уже о пародированномъпереложенiиП.П.Гулакомъ-Артемовскимъ «Думы» Лермонтова на украинскую рѣчь. Кромѣ того, ясные слѣды подражанія Лермонтову мы находимъ у малорусскихъ стихотворцевъ М. Петренка и С. Л. (так у автора) Метлинскаго (подъ псевдонимомъ Родыны). Но, что всего замѣчательнѣе, влiянiюдвухъзнаменитыхъпоэтовърусскихъвъизвѣстной степени подчинился даже Т.Г.Шевченко [с. 127]

   …Въ первый сборникъ кромѣ оригинальныхъ произведеній, вошло собраніе его (йдеться про А Метлинського) переводовъ изъ славянскихъ и нѣмецкихъ поэтовъ; во второмъ сборникѣ помещѣны сочиненія М. Петренка, С. Александрова, М. Макаровскаго и Г. Квитки и только четыре стихотворенія самого Метлинскаго, да и то не новыя… [с. 130-131]

   …Изъ воспитанниковъ харьковскаго университета сообщили Корсуну свои произведенія для его «Сніпа» Іеремія Галка (Н. И. Костомаровъ) и Михаилъ Петренко. Къ этому г. Корсунъ присоединилъ и собственныя произведенія… [с. 136]

   Далі, автор більш докладно розглядає творчість Михайла Петренка:

   «…Онъ написалъ одну оперу, нигдѣ не напечатанную, и нѣсколько лирическихъ стихотворенiй, которыя помѣщались въ альманахѣ «Снiпъ» Корсуна, 1841 г., въ «Молодикѣ» Бецкаго на 1843 годъ и въ «Южномъ русскомъ сборникѣ» А.Метлинскаго, 1848 года. Въ послѣднемъ перепечатаны и прежнiя стихотворенiя Петренка. Извѣстны слѣдующiя его стихотворенiя: «Недоля», «Вечернiй дзвiнъ», «Смута», «Думи та співи», «Брови», «Вечиръ», «Батькивська могила», «Небо», «Весна», «Славьянскъ», «Иванъ Кучерявий», «Недугъ» и «Дума про батька» (мабуть М. Петров не дуже був знайомий з поезіями Михайла Петренка, хоча це не заважало йому проводити деякі текстові порівняння з віршами других авторів. Поезію «Батькивська могила», що вперше було надруковано в «Молодику» (1843) під назвою «Дума про батька» було надано в «Южном русскомъ зборникѣ» в 1848 році (розділ ІІІ, с. 43-44).).

   НѣкоторыястихотворенiяПетренка напоминаютъ собою пѣсниКотляревскаговъ «Наталкѣ-Полтавкѣ» и написаны подътонъ знаменитой его пѣсни – «Вiютьвитры». Такова, напримѣръ, пѣсня Петренка «Минулися мои ходи», въ которой, между прочимъ, поется:

Другими счастя и коханьня,

А я тилько плачу,

Сльозам, горю, тоскованьню

И киньця не бачу.

Мене милийчернобривий

На лихо не любе;

Суше мене, псуе мене,

Дарма серце губе).

   Но другія стихотворенія Петренка написаны подъ вліяніемъКозлова и Лермонтова. Кътакимъстихотворенiямъ относятся: «Вечернiйдзвiнъ», «Недоля», «Вечиръ», «Думка», «По небу блакитнiмъочiмаблукаю», и др. Изънихъ «Вечiрнiйдзвiнъ» свидѣтельствуетъобъотношенiяхъПетренка къ пушкинской поэзiи и именно къ Козлову, одному изъ представителей пушкинской школы, а остальныя три стихотворенiя написаны по подражанiю Лермонтову. «Вечернiй дзвiнъ» Петренка напоминаетъ намъ стихотворенiе Козлова подъ тѣмъ же заглавiемъ и, вѣроятно, написано подъ его влiянiемъ.

Як в сумерки вечерній дзвин

Пид темний вечир сумно дзвоне

Як з витром в поли плаче вин,

А у дуброви тяжко стогне,

Тоди душа моя болить,

Вид смути плачу по невирний,

А думка все туди летить,

Де вперш почув я дзвин вечирний,

Де вперше так я полюбив

Поля привольни та диброви,

Де вперше свит и радисть вздрив,

Та кари очи й чорни брови!

Проснеться все в души тоди,

Вечерний дзвин усе розбуде;

Сльоза пробье, и вид нудьги

Душа вси радости забуде…

О! тяжкий, дзвоне, твий привит

Тому, хто милои не мае;

Душа болить и меркне свит,

А серце гирше занивае.

   Стихотворенiе «Недоля» сначала напечатано было съ эпиграфомъ изъ «Молитвы» Лермонтова и въ самомъ дѣлѣ поддѣлываетсяподъ ея тонъ:

Дивлюся на небота й думку гадаю:

Чому я не соколъ, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крилля не давъ?

Я бъ землю покинувъ и въ небо злiтавъ…

Далеко, за хмари, подальше вiдъсвiту,

Шукатьсобi доли, на горе привiту,

И ласки у сонця, у зiрокъпрохать,

И у свiтiихъяснiмъ себе покохать;

Бодолiщезмалку кажусь я нелюбiй,

Я наймiтъ у неи, хлопцюгаприблуднiй:

Чужiй я у долi, чужiй у людей…

Хибахтокохаенерiднихъдiтей?..

Кохаюсялихомъ и щастя не знаю,

И гiркобезъдолiсвийвiкъ коротаю;

Й у горiспiзвавъ я, щотiлькi одна

Далекое небо – моя сторона…

И на свiтiгiрко! Якъстанещегiрше,

Я очи на небо! – менiвеселiше,

И въдумкахъ забуду, що я сирота –

И думка далеко, високо лiта!..

Такъ дайте же крилля, орлячогокрилля!

Я землю покину – и на новосiлля

Орломъбистрокрилимъу небо полыну

И въхмарахъвiдъсвiту на вiкъ утону.

   Лермонтовскiе мотивы и прiемызамѣтны также въ стихотворенiиПетренка «Вечiръ». Оно ближе всего подходитъкъстихотворенiю Лермонтова «Выхожу одинъ я на дорогу». Петренко также наблюдаетъ ночное небо и спрашиваетъ его опричинѣ своей грусти:

Схилившись на руку, дивлюся я

Въвечирне край-небо далеко и глибоко,

И чую, проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарах око.

И тьохка серце у менi,

А в очах темно, темно, мутно…

Чого ж в души становиться такъ смутно,

Коли дивлюсь, вечирне небо, на тебе?

Покритехмарами, мовхвилями те море,

Що ти там мовиш в вишини?

Чи перши радости, читяжке горе

Тишлешсамотномумени?

Чого твоя журливамова

Моий души недовидома?

И мовася, й велика рич

Для мене темнатак, мов тая нич.

Ти, може, мовиш те, що так як хмари

Покриликрай-небо, краси твои,

Такъпотемніють дни мои

Безъ радости и видъ людскои кари?

И те, щомийсиритськiйслидъ

Зальеться на свитисльозами,

А доля зла, и хмари бидъ

На бидну голову посиплються громами?

Тебе я не пойму, якъ и того, що буде,

А тильковажко так мени,

Неначе небо все и хмари ти

Менисхилилися на груди.

   Но, при несомнѣнномъподражанiи Лермонтову, поэзiяПетренкаотличается еще болѣегрустнымътономъ, постоянно о чемъ-то вздыхаетъ и порывается отъ земли къ небу. КъПетренкуболѣе, чѣмъкъ кому-либо другому, идутъслѣдующiе стихи П.П.Гулака-Артемовскаговъ его пародированномъпереложенiи «Думы» Лермонтова «Упадокъвѣка»:

Не ззiли, нiспили, та все, небораки,

На хмари дивлячись, здихаютьважче й важче.

   Повидимому, А. Корсунъ пародировалъ Петренка въ извѣстной уже намъ «Писулькѣ до кума» » [с. 162-164].

Петров Н. И. Очерки исторіи украинской литературы ХІХ столѣтія. «Въ типографіи Н. и А. Давиденко» – Кіевъ, 1884.

1887 р

        О. Кониський проаналізував причини помилки, яку було зроблено в журналі «Правда» 1876 року відносно авторства відомого вірша «Дивлюсь я на небо…»:

   «…Доводило ся менѣ чувати, що въ таку помылку завѣвъ власноручный Тарасовъ альбомъ; въ тому-бъ то альбомѣ власною рукою поета були написани вѣршѣ: «Дивлюсь на небо» и «Гарно твоя кобза грає»…Коли й такъ, то хто не вѣдає, що Тарасъ любивъ переписовати въ свой альбомъ вѣршѣ яки єму подобали ся! Та тому, въ кого опинивъ ся той альбомъ – перше нѣмъ друковати зъ него вѣршѣ и запевняти що они Шевченкови – треба було добре роздивитись въ старыхъ альманахахъ, чи не було де друкованыхъ тыхъ самыхъ псевдо-Шевченковыхъ вѣршѣвъ зъ подписомъ правдивого ихъ автора? Оттакъ зазирнувши въ «Южно-русскій сборникъ» выданыйАмврозіємъ Метлиньскимъ въ Харковѣ 1848 р., можна було помѣтити, що тамъ на стр. 32 и 33 помѣжъ «думами та спѣвами» Михайла Петренка надруковани тоти сами вѣршѣ:

«Дивлю ся на небо, тай думку гадаю,

Чому я не соколъ, чому не лѣтаю…». » [с. 69].

К-ій О. Я. (О. Я. Кониський) Олександеръ Атанасієвъ Чужбиньскій // Зоря. Письмо литературно-наукове для рускихъ родинъ. (дня 15(27) Лютого). «Товариство имени Шевченка». – У Львовѣ, 1887.

1889 р

        Відомий вчений О. Огоновський в своїй книзі досить докладно згадує про творчість Михайла Петренка, перебуваючи під впливом висловлювань історика української літератури М. Петрова:

   «…Єсть мѣжъ людьми таки домонтарѣ, котри обертають ся въ тѣсному крузѣ суспольного житя и оддалеки одъ громадского змаганя невеселый свой вѣкъ коротають. Такимъ домонтаремъ бувъ Михайло Петренко. Хочъ по розлогихъ степахъ украиньскихъ залунала пѣсня вѣщого Кобзаря, котра й мерцѣвъ покликувала до нового житя просвѣтного й національного, то Петренко неначе не чувъ сего могучого голосу, и въ родномъ своѣмъ мѣстѣ любувавъ ся въ романтичномъ свѣтоглядѣ та спѣвавъ пѣснѣ про нещасну свою любовъ.

   Михайло Николаєвичь Петренко родивъ ся въ 1817. р. и по-найбольше живъ въ мѣстѣ Славянску, повѣту Изюмского, губерніѣ Харковскои, та вже за-молоду познавъ звычаѣ й обычаѣ народни. Окончивши курсъ наукъ въ Харковскомъ университетѣ 1841. р. вступивъ онъ въ службу “по гражданскому вѣдосмтву“. Онъ написавь одну оперу, котрои нѣгде не друковано, и деяки лирични стихотворы, котри помѣщались въ альманаху «Снопь” Олександра Корсуна (1841), въ “Молодику” Бецкого (1843) и въ “Южномъ-русскомъ Зборнику” Амвросія Метлиньского (1848). Въ сѣмъ Зборнику напечатано такожь давнѣйши стихотворы Петренка. Поезіѣ єго зовуть ся тутъ “Думами та спѣвами”.

   Найкрасшимъ поетичнымъ творомъ Петренка єсть думка «Небо». Се єсть чистый зразокъ поезіѣ романтичнои; особливо-жъ перша частина сеи думки має чи-малу стойность литературну, изъ-за чого дехто думавъ, що єѣ написавъ Шевченко. Ось и початокъ першои частины сего стихотвору:

Дивлю ся на небо, та й думку гадаю,

Чому я не соколъ, чому не лѣтаю,

Чому менѣ, Боже, ты крыллѣвъ не давъ?

Я землю-бъ покинувъ и въ небо злѣтавъ!

Далеко за хмары, подальше одъ свѣту,

Шукать собѣ долѣ, на горе привѣту,

И ласки у зорокъ, у сонця просить,

У свѣтѣ ихъ ясномъ все горе втопить…

   Въ стихотворахъ Петренка проявляє ся сумовита и тужлива єго вдача. Мабуть нещасна любовь поета була причиною єго горюваня й душевнои недуги. Онъ каже, що одъ раннього ранку до познои ночи плаче за сердечною своєю голубкою, за Галею. Тому-то въ думцѣ «Смута» пытає ся онъ козака-бурлака, се-бъ-то себе самого:

Чого ты, козаче, чого ты, бурлаче,

Якъ вѣтеръ осѣнный въ дубровѣ заплаче,

Головоньку схилишь, слѣзьми оболлєшь ся,

Одъ думки, одъ горя у поле плетешь ся?

   И ось на се пытанє дає зажуреныйкозакътаку одповѣдь:

Того я горюю, того плачу, люде,

Що плачучи, кажуть, серцю легше буде!

Бо всѣ пару мають, у всѣхъ є дѣвчина,

Только я не маю, одинъ якъ былина!

   Въ думцѣ «Славянскъ» бажавъ Петренко звеличити своє родне мѣсто, що по рѣчцѣ

Тору, по ровнинѣ гарно розкинуло свои пышни садки и квѣты пахучи по долинѣ. Одтакъ спомнувъ онъ про гарни дѣвчата въ родинѣ, кажучи, що нѣгде нема такихъ очей, яки мають Славянки, ― «и рання зорка на востоцѣ наврядъ бува яснѣйша ихъ». Особливо-жь подобались поетови чудови пѣснѣ козацькіи и думки дѣдовськіи, котри широко льють ся по горахъ, по садкахъ, а потомъ высоко у небѣ затихають. Про ти пѣснѣ згадує поетъ на чужинѣ, тужачи за Украиною, де мавъ радость и рай, и про-те каже, що одъ нудьги бѣжить въ поле, и що весь свѣтъ показує ся єму нуднымъ, сумнымъ, слѣзьми облитымъ.

   Поетънамагавъсяписатитакожь думу «Иванъ Кучерявый», але-жъпри своѣй сентиментальной вдачи не могъ доладно довершити епичного стихотвору. Въ сѣй думѣ видимо стару Грициху, котра сидить въ хатѣ сама та тужить за мужемъ и своими дѣтьми. Се бо сынъ пошовъ давно зъ козаками у степъ на Татаровъ, и не має объ нѣмъ вѣсти, єи мужъ сидить одъ давна въ неволи «у польскойВкраинѣ», а дочку одпустила она зъ братомъ въ далеку дорогу ажъ за Донець въ Святи-Горы, помолитись Богу, ― «и жде єѣ, не дождеться, а матери мука».

   Большу часть стихотворовъ написавъ Петренко подъ вплывомъ поезій Козлова й Лермонтова. Только-жъ думки Петренка суть ще сумнѣйши, нѣжъ одвѣтни елегійни творы Лермонтова…» [с. 578-580].

Огоновський Омелян. Історія літератури руської [української]. Частина 2. Вік ХІХ. (Поезія. Драма). – Львів, 1889.

                                 

         В пісенній збірці «Молодый «Черноморецъ»» було надруковано вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» без згадки прізвища автора [с. 78].

Молодый «Черноморецъ». Малороссійскія писни. «Изданіе книгопродавца Е. А. Губанова». – Москва, 1889.

         В пісенній збірці «Украинскій Кобзарь» році також було надруковано вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» без згадки прізвища автора [с. 76].

Украинскій Кобзарь. Малороссійскія пѣсни (Скомпонувувъ Н. И. Сучиленко). «Изданіе книгопродавца Е. А. Губанова». – Москва, 1889.

1890 р

        Про Михайла Петренка згадується в автобіографії М. Костомарова:

   «…Въ это время я сблизился съ цѣлымъ кружкомъ молодыхъ людей, также какъ и я преданныхъ идеѣ возрожденiя малорусскаго языка и литературы; это были: Корсунъ, молодой человѣкъ, воспитанникъ харьковскаго университета, родомъ изъ Таганрога, сынъ довольно зажиточнаго помѣщика; – Петренко, бѣдный студентъ, уроженецъ изюмскаго уѣзда, молодой человѣкъ меланхолическаго характера, въ своихъ стихахъ всегда почти обращавшiйся къ мѣсту своей родины, къ своимъ семейнымъ отношенiямъ; Щоголевъ, студентъ университета, молодой человѣкъ съ большимъ поэтическимъ талантомъ, къ сожалѣнiю рано испарившимся; его живое воображенiе чаще всего уносилось въ старую козацкуюжизнь; Кореницкiй,сельскiй дьяконъ: въегостихотворнойпоѣме «Вечерници» замѣтнасильнаясклонностькъсатирѣ и влiянiе «Энеиды» Котляревскаго; самоеегопроизведенiе написано тѣмъ же размѣромъ и складомъ, какъ «Энеида»; наконецъсеминаристъПисаревскiй, сынъсвященника, уже писавшагопо-малорусски и издавшаго драму «Купала на Ивана»: этотъмолодойчеловѣкъвладѣлъхорошоязыкомъ, стихъегобылъправиленъ и звученъ, нобольшоготворческаго таланта онъ не показывалъ…» [с. 36-37].

Костомаровъ Н. И.. Автобіографія // Литературное наследие. «Типографія М. М. Стасюлевича». – С.-Петербургъ, 1890.

1891 р

        В некролозі на смерть О. Корсуна (1891 р.), В. Науменко згадує про поетів, які співпрацювали з алmманахом «Сніп»:

   «…Во всякомъ случаѣ, А. Корсуномъ были сгруппированы тогда такiя молодыя силы: 1) Н. И. Костомаровъ (Іеремія Галка), помѣстившiй въ «Сноп'ѣ» извѣстную свою трагедію «Переяславська Ничъ» ). 2) Порфирiй Кореницькiй, писатель, подававшiй богатыя надежды своимъ мѣткимъ языкомъ и знанiемъ народнаго быта, но потомъ, благодаря неудачной личной жизни, скоро сошедшiй въ могилу и тепер почти совсѣмъ позабытый; а между тѣмъ его сатирическая поэма «Вечерныци», нашедшая мѣсто въ альманахѣ Корсуна, стоить того, чтобы и теперь иногда вспоминать о ней. 3) Фамилiя Писаревскихъ (Степанъ, Петръ и Марфа), давшiе въ «Снипъ» цѣлый рядъ пѣсенъ, изъ которыхъ одна есть передѣлка изъ Петрарки (Марфы Писаревской), басенъ, а также повѣсть въ стихахъ (Стецько, можебылыця – Петра Писаревскаго). 4) Михаилъ Петренко, давшiй туда нѣсколько «думок» своихъ. 5) Наконецъ, завершаетъ альманахъ самъ издатель его съ указанными раньше своими произведенiями…» [с. 456].

Науменко В. Александръ Алексѣевичъ Корсунъ. (Некрологъ) // Кіевская старина. Ежемѣсячный историческій журналъ. Годъ десятый. Том ХХХV. «Типографія Г. Т. Корчакъ-Новицкаго». – Кіевъ, 1891.

1894 р

        В невеличкій статті П. Грабовського з`являється нова інформація про Михайла Петренка:

   «…Кореницький був сином сьвященика харківської губернїї, учив ся в харківській духовній семінариї в тридцятих роках. Належав до гурту Писаревських і Петренка, що славились під той час у Харкові своїми українськими концертами, бувши до того й поетами українськими…» [с. 142].

Грабовський Павло. Дещо про Порфира Кореницького // «Зоря». Річник пятнайцятий. «З друкарні Наукового Товариства імені Шевченка». – У Львові, 1894.

1898 р

        Було надано статтю про Михайла Петренка в відомій енциклопедії:

   «…малорусскій поэтъ, род. въ 1817 г., окончилъ курсъ въ харьковскомъ унив.; писалъ подъ влiянiемъ Лермонтова и Козлова. Меланхолическiя стихотворенiя П. печатались въ «Снипъ» Корсуна 1841 г., «Молодикѣ» Бецкаго 1843 г. и «Южно-русскомъ сборникѣ», А. Метлинскаго, 1848 г. Языкъ чистый, стихъ довольно плавный, но въ содержанiи мало оригинальности» [с. 453].

Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. 23. «Типо-Литографія И. А. Ефрона». – С.-Петербургъ, 1898.

         В перевиданій збірці пісень «Украинскій Кобзарь» також було надруковано вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» без згадки прізвища автора [с. 76-77].

Украинскій Кобзарь. Малороссійскія пѣсни (Скомпанувувъ Н. И. Сучиленко). «Изданіе книгопродавца Т. А. Губанова». – Кіевъ, 1898.

1899 р

         В «Этнографическіх матеріалах» Б. Гринченка вміщено текст пісні, походження якої має відношення до поезій Михайла Петренка:

   «…№ 376. Навикы розлучывся зъ мылою. «Де гримъ за горамы…» [Т3, с. 183-184].

   «…№ 478. Дивчына вже не любыть; винъ журыться, ходячы по надъ Осколомъ.

         А. «Ой бъе хвыля по Осколу…»

         Б. «Ходыть хвыля по Осколу…» [Т3, с. 233].

Этнографическіе матеріалы, собранные въ Черниговской и сосѣдних съ ней губерніяхъ / Томъ ІІІ. Б. Д. Гринченко. Пѣсни. «Типографія Губернскаго Земства». – Черниговъ, 1899.

1900 р

         В поетичному альманасі «Викъ (1798-1898)» згадано про Михайла Петренка:

   «…Петренко Мыхайло Мыколаевычъ… скинчывъ Харькивський универсытетъ, пысавъ лирычни поэзіи…» [с. 57]

   В альманасі також було надруковано три наступні вірші Михайла Петренка:

- «Дывлюся на небо, та й думку гадаю…» [с. 57-58]

- Якъ въ сумеркы… «Якъ въ сумеркы вечирній дзвинъ…» [с. 58]

- Весна. «Весна, весна, годына мыла!..» (надано фрагмент) [с. 59]

Викъ (1798-1898). «Друкарня С. В. Кульженко». – Кыивъ, 1900.

        В. Срезневський в журнальній статті про видавця І. Бецького, згадував і поетів, вірші яких було надруковано в «Молодику»:

   «…Подборъ малорусскихъ призведеній во 2-й книжкѣ «Молодика» давалъ право при ея появленія счесть Бецкаго человѣкомъ свѣдущимъ въ этомъ дѣлѣ; въ книгѣ находимъ почти весь цвѣть современной малорусской поэзіи: Квитку съ его пьесами «Перекати поле» и «Пидбрехачь», Шевченка съ думкой «Тяжко-важко въ світі жити», балладой «Утоплена» и др., Амвросія Могилу (Метлинскаго), Іеремію Галку (Костомарова), А.Чужбинскаго (Афанасьева), Я.Щоголева, М.Петренка, И.Левченка, …»[с. 289].

Срезневскій В. И. Е. Бецкій – издатель Молодика // Журналъ министерства народнаго просвѣщенія. Кн. 12. «В. С. Балашевъ и К». – С.-Петербург, 1900.

1901 р

         В пісенній збірці «Гречаныки» було подано вірш Михайла Петренка:

- «85. Цытьте, витры. «Цытьте, витры, цытьте буйни…»…» без згадки прізвища автора [Ч1, с. 79].

Гречаныки. Собраніе малороссійскихъ пѣсенъ. Въ трехъ частяхъ. «Изданіе книгопродавца А. Д. Сазонова», – Москва, 1901.

1902 р

        В альманасі «Викъ» довідка про Михайла Петренка була невеличкою, але більш докладною в порівнянні з редакцією 1900 року [с. 56]:

   «…освитуздобувъ у Харькивськомууниверсытети. На нывуписьменствавыступивъ р. 1841, надрукувавшывъзбирныку «Снипъ» (виданняОл. Корсуна) килька лиричныхъ поэзій; инши поэзіи мистывъ у «Молодыку» (1843) Бецького та «Южномъ Русскомъ Сборникѣ» (1848) Метлинського. Въ своихъ лиричныхъ поэзіяхъ Петренко наслидувавъ народни мотивы та кращыхъ російськыхъ поэтивъ, а такожъ Шевченка; воны наскризь переняти якимсь тужлывымъ колорытомъ...» [с. 63].

   В поновленій версії збірки були надані тіж самі вірші Поета:

- «Дывлюся на небо, та й думку гадаю…» [с. 63-64]

- Якъ въ сумеркы… «Якъ въ сумеркы вечирній дзвинъ…» [с. 65]

- Весна. «Весна, весна, годына мыла!..» (надано фрагмент) [с. 66].

Викъ (1798-1898). Томъ першый (Выдання друге, зъ одминамы й додаткамы). «Друкарня Петра Барського». – Кыивъ, 1902.

        Подана в «Русском Біографическом Словаре» стаття про Михайла Петренка, повністю мотивована текстами М. Петрова:

   «…Петренко, МихаилъНиколаевичъ, украинскій писатель, родилсявъ 1817 году и большеючастьюпроживалъвъг.Слааянскѣ и егоокрестностяхъ, въИзюмскомъуѣздѣ, Харьковскойгуберніи, гдѣ и познакомилсясъ языкомъ и бытомънароднымъ; кончилъ он курсъученіявъХарьковскомъУниверситетѣвъ 1841 году и потомъопредѣлился на службу по гражданському вѣдомству. Онънаписалъ одну оперу, нигдѣвпрочемъ не напечатанную, и нѣскольколирическихъстихотвореній, которыяпомѣщалисьвъальманахахѣ «Сніпъ» Корсуна на 1841 годъ, въ «Молодикѣ» Бецкаго на 1843 годъ и въ «Южномърускомъсборникѣ» А.Метлинскаго, 1848 года. Въпослѣднемъперепечатаны и прежніястихотворенія Петренка. Стихотвореніяегослѣледущія: «Недоля», «Вечерній дзвін», «Смута», «Думи та спиві», «Брови», «Вечиръ», «Батькивска могила», «Небо», «Весна», «Славьянскъ», «Иванъ Кучерявий», «Недугъ», и «Дума про батька» (інформацію в статтю перенесено з книги М. Петрова, тому згадуються два вірша Михайла Петренка «Батькивська могила» й «Дума про батька»). Оцѣнка стихотвореніямъ Петренка сдѣлана въ «Историческомъ Вѣстникѣ» 1881 года за августъ и въ «Очеркахъ исторіи украинской літературі ХІХ столѣтія» Н. И. Петрова. Одна изъпѣсенъ Петренка: «Минулися мои ходи» написана, повидимому, въподражаніепѣснѣукраинскагописателя И.П.Котляревскаго «Віють вітри» въегооперѣ «Наталка Полтавка». Нозначительнаячастьстихотвореній Петренка написана въподражаніерусскимъ поэтамъ: И.И.Козлову и особенно Лермонтову. Такъ, стохотвореніе Петренка «Вечернійдзвінъ» напоминаетънамъстихотвореніе Козлова подътѣмъ же заглавіемъ («Вечернійзвонъ») и, безъсомнѣнія, написана подъеговліяніемъ. Стихотвореніе «Недоля», сначаланапечатанноесъэпиграфомъизъ «Молитвы» Лермонтова, поддѣлываетсяподъеятонъ. Лермонтовскіемотивы и пріемы замѣтнытакжевъстихотвореніи Петренка «Вечіръ». Оноближевсегоподходитькъстихотворенію Лермонтова «Выхожу один я на дорогу». Вообще Петренко, соотвѣтственноличномусвоемунастроенію и характеру малорусскойнародной поэзіи, подражалъпреимущественноэлегическимъ, стихотвореніямъ Лермонтова…» [с. 637-638].

Русскій Біографическій Словарь. Т. 13. «Типографія И. Н. Скороходова». – С.-Петербургъ, 1902.

1904 р

        В енциклопедії про Поета написано наступне:

   «…Петренко, Михаилъ, украинській поэтъ, род. 1817; въ 1841 окончилъ харьковскій университ. Въ украинскихъ альманахахъ 40-хъ гг. напечатанъ рядъ его грустныхъ лирическихъ стихотвореній, не особенно оригинальныхъ, изъ которыхъ нѣкоторыя поются въ Украинѣ...» [с. 112].

Большая енциклопедія. Словарь общедоступныхъ свѣдѣній по всѣмъ отраслямъ знанія). Т. 15. Типо-литографія Книгоиздательскаго Т-ва «Просвѣщеніе». –С.-Петербургъ, 1904.

1908 р

        В поетичній антології представлено деякі поезії Михайла Петренка та невеличке повідомлення про його творчость:

   «…Вищу освіту здобув у харьківському університеті. На літературну ниву Петренко виступив у 1841 році, надрукувавши в збірнику «Сніп» (видання Корсуна) кілька лірічних поезій; потім було надруковано кілька поезій в «Молодикові» (1843) Бецького і в «ЮжномРусскомЗборникѣ» (1848), що видав Метлінський. В своїх лірічних поезія Петренко здебільшего наслідував форму народних пісень та зразки кращих тогочасних російських поетів: Лермонтова і Козлова. Майже всі поезії Петренка мають журливий елегічний тон; од іх віє якимсь смутком розчарованоі життям душі, плачем за втраченою долею, за щастям... Мова чиста, досить плавна. Де-які його поезії зробились дуже популярними, покладені на музику і тепер скрізь співаються. Напр., «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю»…» [с. 175-176].

         В поетичній збірці надруковано наступні вірші Михайла Петренка:

- «Тебе не стане в цих місцях…»

- «Дивлюся на небо, та й думку гадаю…»

- «Туди моі очі, туди моя думка…»

- «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»

- Весна. «Весна, весна, година мила!..»

- «Думи моі, думи моі…»

- «Минулися моі ходи» [ст. 177-184].

Украінська Муза. Поетична антологія (під редакцією Олекси Коваленка). – Киів, 1908.

1910 р

         І. Франко у своєму «Нарисі історії…» подав коротку згадку про Михайла Петренка:

   «…Остатнїй томик Зборника Метлинського займає Квітчина драма «Щира любов», писана російською мовою з виїмком української ролї Галочки. Поміщені в першім томику вірші Михайла Петренка мають дуже малу поетичну, а ще меншу язикову вартість...» [с. 96].

Писання Івана Франка. І. Нарис історії українсько-руської лїтератури (до 1890 р.). «Накладом українсько-руської видавничої спілки». – У Львові, 1910.

1911 р

         В Центральному державному історичному архіві України м. Києва зберігається лист до М. Сумцова, де згадується Михайло Петренко:

   «Многоуважаемый Николай Федоровичъ.

Шлю Вамъ, для напечатанія, что признаете удобнѣйшимъ, замѣтку о Дмитренкѣ и Петренкѣ. Въ Лебединѣ и въ Харьковѣ книжка Петренка ходила по рукамъ въ концѣ 60х и въ 70 гг. ХІХ в. Где она теперь? – Богъ зна, а больше никто, котрись…».

Лист Твердохлібова А. Д. (Охтирка) з повідомленням про надсилання М. Ф. Сумцову своєї статті «Забытые писатели – украинцы» додано рукопис статті на 7 арк /без кінця/. Почато: 12 червня 1911 р. На 7 листах. Ф. 2052, оп. 1, д.1177, ЦДІА України.

1914 р

        В збірці «Твори Амвросія Метлинського і Миколи Костомарова» наведено факт з автобіографії М. Костомарова:

   «…В Харкові Костомаров, вернувши 1841-ого року з Криму, війшов в кружок людей, також відданих ідеї відродженя рускої мови і лїтератури, як: Корсун, Петренко, Щоголїв, Кореницкий, Писаревский, потім Бецкий: крім того познакомив ся з Квіткою-Основяненком…» [с. 406].

Твори Амвросія Метлинського і Миколи Костомарова (Виданє друге) // Руська письменність. IV. «Просвіта». – У Львові, 1914.

         В «Русской старине» було надруковано статтю «Отношеніе Н. И. Костомарова къ г. Харькову и Харьковскому университету», де є згадка про Михайла Петренка:

   «…Въ этотъ промежутокъ времени Н. И. сильно сблизился съ цѣлым рядомъ представителей малорусскаго литературнаго движенія въ Харьковѣ: «В это время», пишет онъ, «я сблизился съ цѣлым кружкомъ молодыхъ людей, так же, какъ я, преданныхъ идеѣ возрожденія малорусскаго языка и литературы: это были – Корсун, студентъ Петренко, студентъ Щеголевъ, впослѣдствіи извѣстный малорусскій поэтъ, семинаристъ Писаревскій и др. … » » [с. 468-469].

Отношеніе Н. И. Костомарова къ г. Харькову и Харьковскому университету.Русская старина. Т. CLX, декабрь 1914.

1915 р

         В збірці «Пісні про кохання» було надруковано вірша Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» [с. 42-43].

Пісні про кохання (склав О. Кадило). «Степ». – Харків, 1915.

1917 р

        В книзі С. Єфремова «Історія українського письменства», яка на протязі ХХ ст. багато разів перевидавалася, згадано про Михайла Петренка:

   «…Кругом Артемовського-Гулака й Квітки, цих двох центральних фигур в українському письменстві 20-30 років, стоїть чимало инших письменників, як Боровиковський, Гребінка, Бодянський, Максимович, Метлинський А., Костомаров, Петренко, Макаровський, Забілла, Афанасьєв-Чужбинський, тощо. З них такі, як Максимович та Бодянський більш належать українській науці, нїж письменству в тіснішому розумінні; иншим маємо дати місце тут, як літературним працьовникам, що в гурті творили той фон, який неодмінно повинен бути для більших письменників, і хоч по-части задовольняли потребу в українському художньому слові… [с. 214].

   …Симпатичний, але неглибокий Михайло Петренко (народ. 1817), з його невиразними пориваннями у якесь далеке, незване небо («Дивлюся на небо») і з такою ж невиразною тугою та смутком («Весна», «Думи», «Минулися мої ходи»), може бути гарним партнером попередньому поетові (йдеться про В. Забілу)» [с. 223].

Єфремов Сергій. Історія українського письменства (видання третє). «Вік». – Київ, 1917.

1919 р

         В Німеччині було перевидано «Історію українського письменства» С. Єфремова (1917 рік видання). Щодо Михайла Петренка, то тексти про нього в перевиданні залишилися без змін.

Єфремов Сергій. Історія українського письменства (видання четверте). Т. 1. Українська накладня Київ – Ляйпціг, 1919.

        Відомий етнограф і літературознавець М. Сумцов в книжці, присвяченій П. Кореницькому, так пише про харківських письменників першої половини ХІХ століття:

   «…На початку 40 років у Харькові одразу вирина настільки значна українська письменна течія, що гаслом бере українську мову і поділяється на дві галузі: наукову і літературну. В межах наукових завданнів гаряче працюють Ізмаіл Срезневський, родом росиянин, але вельми захоплений місцевими українськими впливами, людина енергійна і талановита, далі Микола Костомаров, Вадим Пассек, Іван Бецький. Одночасно поруч з ними йдуть письменники Корсун, Степ. Олександров, Кореницький, Степан Писаревський, Петро Писаревський, Марта Писаревська, Мих. Петренко, незабаром виходе Яків Щоголів, якому судилось виявить свій талан далеко пізніш, в 70-80 роках після довгої мовчанки…» [с. 4].

Сумцов М.. Порфирій Кореницький // П. Кореницький. Твори. «Рух». – Харків, 1919.

1922 р

         В антології поезії «Струни» про Михайла Петренка мовлено наступне:

   «Родився 1817 р. в Харківщині. Кінчив харківський університет. Перші твори надрукував у «Снопі» Корсуна, дальші у «Молодику» Бецького і в Метлинського «Южнім Русскім Сборнику». (1848 р.). По тужливим настроям, по тузі й смутку, по незясованим пориванням у незнану даль він близький Забілі, такий як і він щирий, симпатичний, беспретенсійний поет. І мабуть тому то деякі його вірші підложено під ноти і вони стали доволі популярними» [с. 177].

   В збірці подано три вірші Михайла Петренка:

- Дивлюся на небо. «Дивлюся на небо, та й думку гадаю…»

- Як в сумерки. «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- Весна. «Весна, весна, година мила! ...»

[с. 177-179].

Струни. Антологія української поезії (Для вжитку школи й хати. Влаштувув Б. Лепкий). Спільне видання «Української народної бібліотеки» і «Українського слова». – Берлін, 1922.

1923 р

         В «Збірнику найкращих українських пісень» було подано тексти пісень «Де Крим за горами» [с. 49-50] та «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» [с. 92] без згадки прізвища автора.

Збірник найкращих українських пісень. Друге видання. «Друкар». – Київ, 1923.

1924 р

         Відбулося наступне перевидання «Історії українського письменства» С. Єфремова (1917 р. в.). Щодо Михайла Петренка, тексти про нього залишилися без суттєвих змін [с. 423, 437].

Єфремов Сергій. Історія українського письменства (видання четверте). Т. 1. Українська накладня. Київ – Ляйпціг, 1924.

1926 р

        В «Хрестоматії нової української літератури» М. Плевако писав про Михайла Петренка:

   «…Захоплення українських письменників дошевченківської доби романтизмом виявилося, звісно, не в самому тільки опоетизуванні національно-історичного минулого. Ті ж поети дали зразки романтики й на світові теми, наслідуючи, або й перекладаючи світових поетів (Артемовського-Гулака «Рибалка» – з Гете, … також на теми народних легенд … Костомарова «Брат з сестрою» та инше); нарешті, на теми особистих переживань – («романтизм серця») – Забіла, Петренко, Афанасьєв-Чужбинський…» [с. 21]

Плевако М. Економічний стан України, класова структура її суспільства й українське письменство в першій половині ХІХ століття (тези) // Хрестоматія нової української літератури. Т. 1. «Державне видавництво України». – Харків, 1926.

« …Людина м’якої, лагідної вдачі. М. Петренко таким же виступав і в своїй творчості. За все життя своє він написав кільканадцять ліричних поезій. Всі вони мають журливий, елегійний і визначаються характерними для романтиків-індивідуалістів невиразними пориваннями у якісь далекі, невідомі, таємні, але «прекрасні» краї. Теми поезій Петренка – нещасне кохання, розчарування в житті, туга за втраченим щастям. Творчість його зазнала на собі впливу російських поетів-романтиків 20-30 р.р. –Козлова, Лермонтова й инших. Найкращими поезіями Петренка треба вважати: «Небо» («Дивлюся на небо, та й думку гадаю»), вірш, що був покладений на музику і зробився популярною піснею-романсом на Україні, «Вечерній дзвін», записаний під впливом російського поета Козлова, «Вечір», що нагадує «Вихожу один я на дорогу» Лермонтова, «Весна», «Думи мої», «Смута» та инши... [с. 335]

   …Михайло Петренко, як і В.Забіла та Ол. Афанасьєв-Чужбинський, лише на дуже короткий час завітав до українського письменства. Писати почав він, очевидно, під впливом зросту інтересу до українського слова у Харкові в кінці 30-х р.р. ХІХ ст. Що-ж примусило його замовкнути, - не відомо, як невідоме й дальше життя його, після надрукування останніх його віршів р. 1848-го у «Ю. Р. Зборнику». (Є відомості, що він був якийсь час «стряпчим» у місті Лебедині на Харківщині). У «Сніпі» (сторн.175-184) вміщено сім віршів Петренка під загальним заголовком «Думки»: «Недоля», «Вечірній дзвін», «Смута», «По небу блакитнім», «Гей, Іване, пора», «Брови», «Туди мої очі». Далі у «Молодику» ч. ІІ один вірш – «Батьківська могила». У «Южн.Русск.Зборн.» вкупі з короткими біографічними відомостями, поданими видавцем збірника проф. А. Метлинським, під загальним заголовком «Думки та співи» передруковано старі поезії Петренка (з «Снопа») і додано кілька нових, а саме: «Думи мої, думи мої», «Весна», «Слав'янськ» (складається з трьох окремих віршів – згодом про рідний поетовіСлав'янськ, природу його, про дівчат слав'янських та їхні пісні), «Тебе не стане в сих містах», «Минулися мої моди», «Іван Кучерявий» (досить велика поезія в 4-х уступах, що представляє собою і стилем і змістом наслідування історичних пісень: жінка тужить по чоловікові, що в полоні на «польській Україні», по синові, який пішов у поход на татарів і по дочці, котрої довго нема з «Святих гір») і нарешті «Недуг». Що до поезій, передрукованих з «Снопа», то вони часом змінені, напр., поезію «Смута» скорочено і надруковано без заголовка, поезія «Недоля» мала тут заголовок «Небо» і вкупі з нею під тим-же заголовком поміщено стару поезію «По небу блакитнім» і нову «Схилившись на руку, дивлюся я», які (усі три вірші) по змісту складають ніби одно ціле. Поезії «Вечірній дзвін» і «Брови» передруковано в «Южн.Русск.Зборнику» теж без заголовків. Иншу редакцію має також передрукована тут із «Молодика» поезія «Батькова могила», (тут вона зветься «Дума про батька» і вміщено її окремо од инших поезій Петренкових, після поеми Макаровського «Наталя»). Оце і вся літературна спадщина М.Петренка (усього 16 віршів) і її коротка (видима) історія.

   В «Хрестоматії» Петренкові поезії дано в пізнішій (другій) редакції, з «Южн.-Русск.Зборника», за винятком лише поезії «Смута», яку передруковано з «Снопа» (бо тут уміщено пізніший її варіант). З поезії «Небо» дано в «Хрестоматії» лише першу частину «Дивлюся на небо»…» … [с. 341-342]

   …Гарним Забілі партнером був симпатичний, але так само неглибокий Михайло Петренко (народ. 1817 р.) з його невиразними пориваннями у якесь далеке, незнане небо («Дивлюся на небо») і з такою ж невиразною тугою та смутком («Весна», «Думи», «Минулися мої ходи»)…» [с. 437].

   В хрестоматії було надано наступні вірші Михайла Петренка:

- «Тебе не стане в сих містах…»

- Небо. «Дивлюся на небо, та й думку гадаю…»

- «Туди моі очі, туди моя думка…»

- «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- Смута. «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»

- Весна. «Весна, весна, година мила!..»

- «Думи мої, думи мої…»

- «Минулися мої ходи..»

- Недуг. «Ходе хвиля по Осколу…»

- «Ой, біда мені, біда…» [с. 335-341].

Плевако М. Хрестоматія нової української літератури. Т. 1. «Державне видавництво України». – Харків, 1926.

        В статті І. Єрофіїва йдеться про першу оперету В. Александрова «За Немань іду», але згадується й Михайло Петренко:

   «…В п’єсу вставлено чимало народніх пісень, які поклала на музику старша дочка автора, що добре грала. Лектор нагадав, що вона склала також музику на слова думки М. Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю». Цю пісню деякі випадково вважають у купі з її мотивом за народну…» [с. 253].

Єрофіїв Ів. Матеріяли до біографії В. С. Олександрова // «Червоний шлях» (Громадсько-політичний і літературний місячник). №9, вересень. –Харків, 1926.

        В науковій розвідці І. Айзенштока подано листи П. Кореницького, написані в різні роки поету і видавцю О. Корсуну.

   Перший лист датований «1843 года Сентября 4-го. С. Селивановка»:

   «…Петренковъ нашъ кончаетъ уже свою драмму подъ заглавіемъ Польска любовь (помилка автора. Мова йде про «Панську любов»), очень хорошую и занимательную піэсу; также написалъ онъ еще Словьянски писни и Сауръ-могилу и самъ отъ себя хочет издать; узнавши отъ меня, что я отдалъ тебѣ всѣ свои нелѣпости, онъ разбранилъ меня самымъ лучшимъ славянскимъ нарѣчіемъ и просилъ меня, чтобы я все взялъ обратно. Да и въсамомъдѣлѣ, АлександръАлексѣевичь! если все то, что я тебѣоставилъ, не надобно и не служитъникъчему, то пожалуйстачрезъ подателя этогописьмеца пришли мнѣобратно и особенноповѣсть Антипку. Я еепередѣлаю на другойладъ…» [с. 159].

   На другому листі вказана дата «1844 года, Февраля 9-го дня. С. Селивановка»:

   «…О Петренковѣ я уже болѣеполгоданеслышуничего…» [с. 161].

   Третього листа було написано «1844 года Сентября 12-го дня. С. Рай-Александровка»:

   «…Еслитычтособираешь и думаешьпечатать – я могу служить тебѣнѣкоторымипіэсами, дажеочень большими1). Петренко нашъфантазируетъвъХарьковѣ и служить въУголовнойПалатѣ; я писалъкънему недавно, послѣ же Покрова я надѣюсьвидѣтьсясънимъвъХарьковѣ по оченькритическимъсвоимъобстоятельствамъ и, собственно, о перемѣщеніивъдругое село просить Архіерея , – я теперь живу простоякъ сорока на тыну

1)Як повідомлялося в «Маяку», «А.А. Корсунъприготовилъкъизданіювторой томъ «Сніпъ». Въэтомътомѣ будуть помѣщеныЩира Любов и Божі Діти Основъяненка, произведенія: Гребенки, Боровиковскаго, Галки, Петренка, самого автора и другихписателей; уже по одному исчисленію статей можно судить, чтоэтотътомълитературнымъдостоинствомъ далеко превзойдетъпервый» («Маякъ», 1848, т. ІХ, кн.18, глава 5, с.118, Смѣсъ, «ИзвѣстіеизъХарькова»)…» [с. 162].

   Оригінальні листи П. Кореницького зберігаються в рукописному фонді Інституту російської літератури (Пушкінський дім).

Айзеншток Ієремія. Листи Порфирія Кореницького // Науковий збірник за рік 1926. Т ХХІ (під редакцією голови секції акад. Михайла Грушевського).«Державне видавництво України». – Київ, 1926.

1927 р

        Дещо про Поета згадано в «Нарисі історії української літератури» В. Коряка:

   «…Слідом за Квіткою-Основ’яненком і разом із ним під кінець його життя виникає за 30-40 років досить численна слобожанська група письменників і вчених: Корсун, Степан Олександров, Петро й Степан та Марта Писаревські, Порфирій Кореницький, Мих. Петренко, Костомаров, Метлинський, Афанасьєв-Чужбинський, Макаровський, Забіла... [с. 350]

   …У «Молодику» Бецького взяли участь такі письменники: Квітка-Основ’яненко, Ієремія Галка (Костомаров), А.Могила, М.Петренко, А.Чужбинський, І.Левченко, І.Бодянський…[с. 356]

   …Петренко вмістив ліричну поезію «Вечір»:

Схилившись на руку, дивлюся я

В вечірнє крайнебо, далеке й глибоке,

І чую – проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарках око.

І тьохка серце у мене,

І в очах стає темно й мутно;

Чого в душі моїй так зразу смутно;

Як подивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

Що нишком мовиш в тишині?

Чи радість першую, чи тяжке горе

Ти шлеш самотному мені.

Чого, скажи, твоя журлива мова,

Моїй душі не до відома?

І мова ся, і ся велика річ –

Для мене темна так, мов тая ніч.

Ти, може, мовиш те, що так, як хмари

Покрили крайнебо, краси твої,

Так потемніють дні мої

Без радощів і від людської кари?

А, може, те, що мій сирітський слід

Заллється на світі сльозою,

А доля зла й хмари бід

Ударють громом надо мною?

Тебе я не пойму й того, що далі буде;

А тільки тяжко так мені,

Неначе небо се і хмари сі

Мені схилилися на груди.

   …Одна із поезій Петренка – «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» – зробилася перше романсом, що його співано по панських господах, а згодом перейшла й у міщанство, нині її співається, як народню пісню.

   Своє рідне місто виспівав у сантиментальному вірші:

Ось, ось Слов’янськ, моя родина.

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах.

Слов’янськ, Слов’янськ, як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині,

І так красуєшся собі.

Твої дівки цвітуть так мило,

Їх чорні брови, їх пісні

По Україні – перве диво,

І перша слава для речей.

Нігде нема таких очей,

Які слов’янки мають очі:

І рання зірка на востоці

Навряд була ясніша їх.

Ох! Хто із хлопців молодих,

Який хоч раз на вас поглянув

Покійно нічку досипав,

По вас горюючи, не в’янув,

Не плакав нишком, не вздихав.

Ви всі на диво білолиці;

Як подивлюся я на вас,

Ви настоящі чарівниці;

Івсякий раз, і всякий раз,

Коли слов’янська ще промова,*

Так і почується тобі,

Неначе вечером в діброві

Воркує горлиця собі;

А як вечірньою порою

В садочку пісню заведе,

Так до сліз нехотя і доведе

І серце підорве журбою…» [с. 356-357].

* (треба: Коли слов’янка що промове)

Коряк Володимир. Нарис історії української літератури / І. Література предбуржуазна. 2-е, змінене видання / «Державне видавництво України». – Харків, 1927. Фотодрук з післясловом Олекси Горбача. – Мюнхен, 1994.

1928 р

        В статті Л. Перетца вділено увагу й постаті Михайла Петренка, зокрема мовиться наступне:

   «…Корсунові пощастило притягти до спільництва в «Снопі» такі молоді сили, як: 1, Микола Иванович Костомаров, 2,Порфир Михайлович Кореницький 3, Степан, Петро й Марта Писаревські, 4, Михайло Миколайович Петренко. Сам Олександер Олексійович Корсун теж містить у «Снопі» свої власні твори... [с. 205]

   … «Петренко…, узнавши отъ меня, что я отдалъ тебѣ всѣ свои нелѣпости, онъ разбранилъ меня самымъ лучшимъ славянскимъ нарѣчіемъ и просилъ меня, чтобы я все взялъ обратно. Да и въ самомъ дѣлѣ, Александръ Алексѣевичъ, если все то, что я тебѣ оставилъ, ненадобно и не служитъ ни къ чему, то, пожалуйста, черезъ подателя этого письма пришли мнѣ обратно и особенно повѣсть «Антипку», я ее передѣлаю на другой ладъ»… [с. 208]

   …Дальшим співробітником «Снопа» був Михайло Миколайович Петренко (народ. р. 1817) як гадає акад. Єфремов, письменник «симпатичний, але неглибокий», такий-ж «безталанний співець власного горя» (С. Єфремов, Історія українського письменства, стор. 241)1). Він подав до «Снопа» скількись своїх «думок», написав оперу, ніде не надруковану й кілька ліричних віршів, вміщених, опріч «Снопа», в «Молодику» Бецького р.1843 і в «Южно-Русскомъ Сборникѣ» Метлинського 1848 року. Відомі такі вірші Петренкові: «Недоля», «Вечерній дзвін», «Смута», «Думи та співи» (у Михайла Петренка не було такого вірша. «Думи та співи» - назва збірки його поезій, що надруковано в 1848 році в альманасі А. Метлинського), «Брови», «Вечір», «Батьківська могила», «Небо», «Весна», «Слав'янськ», «Іван Кучерявий», «Недуг», «Дума про батька» («Батьківська могила» та «Дума про батька» - один і той же вірш під різними назвами), «Минулися мої ходи», «Дивлюся на небо» («Недоля» та «Дивлюся на небо» - один і той же вірш, що увійшов і цикл «Небо». Мабуть, Л. Перетц зовсім погано був знайомий з творчістю Михайла Петренка) . Окрім того, Петренко написав ще драму за титулом: «Панська любов», «Слав'янські пісні» і «Саур-могилу», що нагодивсь сам видавати. Про ці три твори його стає відомо із вищенаведеного листа Порфира Михайловича Кореницького до О.О.Корсуна, з 4 вересня 1843 р., де автор між иншим подає: «Петренко нашъкончаетъ уже свою драму, подъзаглавіемъ «Паньска любов» оченьхорошую и занимательнуюпьесу; такженаписалъонъеще «Славьянскипісни» и «Саур-могилу» и самъотъсебя хочетъ издать»… [с. 212]

   …Про «Думки» Петренка критик пише: «Думки поетъ не Петренко, а поэзія…» «Сама поэзія поетъ эти «Думки», не самозванецъ поэзія, а поэзія настоящая, поэзія, которая пѣла съ Пушкинымъ, Лермонтовымъ…»…»[с. 213].

        1) Л. Перетц невдало навів цитату з посиланням на С. Єфремова. В «Історії українського письменства» написано: «…Типовою на той час постаттю був Віктор Забіла (1808-1869), безталанний, «співець власного горя»; … Гарним Забілі партнером був симпатичний, але так саме неглибокий Михайло Петренко (народ. 1817) з його невиразним пориванням у якесь далеке, незнане небо («Дивлюся на небо»)…»).

Перетц Л. Матеріали з української літератури, що пребувають у Пушкінському домі, та співробітники Альманаху «Сніп» 1841р. О. Корсуна // Записки історично-філологічного відділу, кн. ХІХ (1928). З друкарні Всеукраїнської Академії Наук. – У Київі, 1928.

        В статті «Котляревщина» збірки «Українські пропілеї» І. Айзеншток наводить схему розвитку української літератури, запропоновану М. Петровим, де згадано й про Михайла Петренка:

   «…ІІІ. Період романтико-художньої літератури, що розвинулась під подвійним впливом руських і польських поетів-художників: Пушкіна, Міцкевича та инших. Сюди належать А. Метлинський, М. Петренко, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинский та інші…» [с. 20].

Айзеншток І.. Котляревщина // Українські Пропілеї. Т. 1. «Державне видавництво України». – Харків, 1928.

       Своєрідною згадкою про Поета в публікаціях стала помилка О. Тулуба, якої він припустився, надрукувавши матеріали до словника, розглядаючи «Петренко Михайло» як псевдонім А. Метлинського [с. 239].

Тулуб Олександер. Матеріяли до «Словника псевдонімів українських письменників» // Записки історично-філологічного відділу. Кн. XVI (1928). «З друкарні Української Академії Наук». – У Київі, 1928.

     Далі, помилка О. Тулуба нагадала про Михайла Петренка вже в словнику, виданому в в цьому ж році [с. 19].

Тулуб Олександер. Словник псевдонімів українських письменників (Матеріяли). «З друкарні Української Академії Наук». – У Київі, 1928.

1930 р

        В підручнику історії української літератури О. Дорошкевича в розділі «Другорядні поети» також згадано про Михайла Петренка:

   «…§111. Перші спроби літературної лірики. XVIII століття принесло новій українській літературі багату ліричну спадщину: і численні твори штучної лірики, і різноманітні усні пісні утворили вже певну традиційну поетику, що так виразно позначилася в піснях «Наталки Полтавки». Але перші зразки літературної лірики, що мають право на ширшу увагу (крім анонімних спроб ліричних у російських журналах кінця 20-х років), появилися пізніше, лише в 30-х роках, ми вже згадували твори Євгена Гребінки, Л. Боровиковського; додамо тепер Амвросія Метлинського, М. Петренка, В.Забіли та багатьох інших, минаючи покищо Шевченкову лірику. Під впливом панівних романтичних настроїв і загальної уваги до багатої народної творчости починають відгукуватися молоді українські поети, і лірика, переплітаючися з народньою піснею, робиться найпопулярнішим жанром поезії, підтриманої Шевченковим авторитетом. Утворюється навіть численна «обивательська» поезія, провінціяльна чи куткова «лірика», здебільша анонімна, що виявляє почуття й настрої здрібнілого маєткового панства. Більшість поетичних творів такого характеру використовує особисті теми й переспівує усну поезію. У ліричній поезії цієї доби ми можемо накреслити такі групи: 1) сентиментальна група, з дуже помітним наближенням до мотивів і форм усної пісні (М.Петренко, Марта Писаревська, Степан Писаревський, В.Забіла та ін.); 2) романтична група (Амвросій Метлинський, Микола Костомаров); 3) суспільна група, що гуртується коло Т.Шевченка й складається переважно з колишніх Кирило-Методієвських братчиків (Ю. Андрузький, Олександер Навроцький).

   § 112. Сентиментальна лірика. 1. М.Петренко. Поезії М.Петренка (всього 14) визначаються своїми мотивами розчарування («Недоля»), суму («Вечір») та загальної меланхолії, властивими сентиментальній ліриці. Запозичивши деякі мотиви з усної лірики («Минулися мої ходи»)та з російських поетів (Козлова), Петренко дав досить милозгучні зразки, повиті щирим настроєм і чуттям…» [с. 90].

Дорошкевич Ол. Підручник історії української літератури. Видання п’яте. «Книгоспілка». – Харків, Київ, 1930.

        Відомий літературознавець А. Шамрай в своїй книзі-дослідженні багато уваги приділив творчості Михайла Петренка:

   «…Не можна сказати, щоб імена Срезневського, Метлинського, Костомарова, Петренка та інших не були відомі в наших історико-літературних традиціях. Ще в старих підручниках історії літератури (Петров, Дашкевич, Огоновський) находимо характеристики їх діяльности, спроби зв’язати їх роботу з виступами молодого Шевченка, нарешті, спроби висвітлити їх біографії на підставі матеріалу відомого, так-що і зараз ми в деякій мірі можемо посилатися на них... [с. 1]

   …Ще в часи розвитку літературної діяльности Метлинського і Костомарова в альманасі «Сніп» виступає третє хронологічне покоління – О. Корсун, М. Петренко, а в «Молодикові» - Я. Щоголів. Перший із них нічого нового не додає до зробленого старшими поетами. Щождо другого, то невеличка його літературна продукція цікава для нас тим, що він чи не перший з харківських поетів перейшов від балядних і пісенних форм до рефлективної, психологічної лірики, що так розвинулось в романтичних традиціях інших літератур в 20-40 роки. Таким чином, Петренко ніби робить дальший крок у розвиткові романтичних форм на харківському грунті, від епічних форм перейшовши до романсу, елегії, медитації і т.ін. ... [с. 11]

   …Що ми можемо сказати, нарешті, про таких поетів, як М. Петренко, що їх твори в значній мірі невідомі, та й не знаємо, чи лишилося щось із них, крім опублікованого...[с. 19]

   …Проте у зв'язку з поставленими завданнями годиться в першу чергу спинитися на тих творах в цих альманахах, що знаменують собою дальший розвиток романтичних смаків, хоч як би несміливо вони не виявлялися, показати справді невиявлені ще до того тенденції, саме в творчості наймолодшого покоління. Серед молоді найцікавіша постать є Михайло Петренко, що свою літературну кар'єру почав і скінчив в харківських альманахах, і після того, як припинилось видання «Южного Русского Сборника», з новими творами в друкові не з'являвся. (Причини раннього закінчення поетичної кар'єри Петренка нам невідомі, як і взагалі його життьова путь не освітлена у відомих нам матеріялах).

   Перші його твори викликали прихильне ставлення з боку старших письменників харків'ян і від критиків, що відгукнулися на появу «Снопа», де видруковано було уперше поезії М.Петренка. А.Метлинський в листі до І.Срезневського від 26 серпня 1840-го року, розповідаючи про літературний мареріял, що його зібрав Корсун для альманаху, з особливою увагу поставився до віршів Петренка.

   «Сборник наш что то, как телега без колес. Я говорил про Корсуна студента, а не Каразина. Этот Корсун набрал книжище малороссийской всячины; но тут же является и поэт истинный не нам чета, студент бедный без роду и племени, некто Петренко».

   В рецензії М.Тихорського на «Сніп» Петренкові віддається таксамо найбільша увага, як «настоящему поэту». На думку М.Тихорського, М.Петренко в своїх поезіях підніс українську мову до верхів творчости Пушкіна і Лермонтова.

   «…вот где наша поэзия! То-то читаю и журналы, и книги, и стихов много – стихов звучных, плавных и даже трескучих, а все поэзии нет, как нет! Да где она девалась наша собственная поэзия? А вот видите ли в чем дело, я вам расскажу небольшую историйку о похождениях нашей поэзии; кто и как мне ее рассказал, узнаете после... Слушайте! Лермонтов, уезжая на Кавказ, увез с собой и поэзию, он умер, поэзия осталась одна сироткой на чужой стороне: к кому приютиться? …(далі в тому ж тоні розповідається, як поезія мандрувала із Кавказу до Петербургу і як її перехопив в Харкові М.Петренко)…с тех пор поэзия живет взаперти у М.Петренки; он выучил ее малороссийскому языку, и волей неволей заставляет ее петь думки».

   Цікаво відзначити, що з таким же співчуттям зустріли старші письменники і літературний дебют Щоголева, що виступив трохи пізніше з першими віршами на сторінках «Молодика». Виступ Петренка і О.Корсуна в «Снопі» (не зважаючи на невелику різницю в літах з Костомаровим) новий етап в тодішніх літературних взаєминах… [с. 168-169]

   …Відгукнувся і Петренко на появу «Кобзаря» і в одному з перших свої віршів «Думи мої, думи мої» вар'їрує відомий вірш Шевченка під тою ж назвою:

Думи мої, думи мої

Де ви подівались,

Нащо мене покинули,

Чому одцурались?

Не вимолю, не виплачу

Словом, ні сльозами…

Не відаю і не знаю

Де б то вас шукати…

   Але Шевченкова поезія не стала основним чинником у визначуванні смаків молодших харків’ян і Петренка зокрема, і відзначаючи особливості таланту молодого поета, старші представники підкреслювали інші прикмети в поезіях Петренка, що не мали спільного з молодими творами Шевченка, що в своєму «Кобзарі» 1840-го року кінець кінцем тільки геніяльно продовжував традиції харків’ян в тематиці і в жанрах. Невеличкий доробок Петренка, що складається з якихось десятка віршів (про неопубліковану його оперу, що згадується в листах Кореницького до Корсуна ми нічого не знаємо), має інші тенденції. Той же Костомаров в листах до Срезневського одзначив, як особливість молодого поета, поглиблення проти старших письменників ліричної стихії. Вірші Петренка, видруковані спочатку в «Снопі» і «Молодику», а потім передруковані в «ЮжномРусскомСборнике», мають одну основну ліричну тему, інтимні суб’єктивні рефлексії поета, в той час, як теми історичні, мотиви національної туги, що, з легкої руки Костомарова і Метлинського, геніяльно продовжував Шевченко, поет майже обходить. Його вірші, об’єднані під циклічними заголовками «Думи мої», «Небо», «Слов'янськ», не виходять за межі вузьких суб’єктивних настроїв, перейнятих серпанком глибокої мелянхолії. Цей підкреслено сумовитий тон його поезій дав можливість М.І.Петрову в своїх «Очерках» характеризувати Петренка, як учня в деякій мірі Лермонтова, з його сумними темами – «поэзия Петренка отличается еще более грустным тоном, постоянно о чем то вздыхает и порывается от земли к небу». Крім Лермонтова, що на його думку впливав на форми лірики Петренка, називає він ще імена Пушкіна і Козлова, традиціями яких визначається те, що становило особливості поезії Петренка. Певні нові тенденції супроти старших харківських поетів в творчості Петренка вбачає і М.Зеров, спиняючись більше на конкретних прикметах віршів Петренка. «… в його поезії більше книжного, навіяного літературою…своїм віршом, амфібрахіями романсу «Дивлюсь я на небо», різностоповими ямбами свого «Вечеру», епіграфами Лермонтова Петренко відходить трохи від попередніх романсистів. Поряд з піснею він дає і ліричні медитації в дусі тогочасної російської лірики. У нього інші образи, складніша синтакса. Він не замикається виключно у крузі народніх поетичних образів».

   Розвиток ліричної теми, вихід за межі звичайних усталених ще з часів Котляревського ліричних пісень, що в частині образотворчій і ритмічній базувались на усних традиціях, от те характерне, що відчували в поезіях Петренка історики літератури і треба сказати, що об’єктивні прикмети його віршів не суперечать цим визначуванням. Що правда, не можна сказати, щоб українська лірика з початку зародження романтичних смаків орієнтувалась на лише форми усної традиції – ми вже знаємо спроби Шпигоцького, Боровиковсього заводити на українському ґрунті сонети Міцкевича, трохи пізніше спроби Ієремії Галки давати переклади навіть такого ліричного поета, як Байрон, але не можна сказати поперше, що вони попри свою неоригінальність були щасливо виконані, а подруге зразки переспівів з европейських літератур мали переважно прикмети епічної поезії – баляди, історичної пісні і т.д. Характерно, що Костомаров брав для перекладів чи переспівів з Байрона, або пісенні, або балядні мотиви, обминувши багату на емоціональні відтінки лірику Байрона.

   Відомо, що в російській ліриці захоплення «народністю» в значінні «просто народности» було епізодом скороминущим і російська поетична генерація, починаючи з Пушкінської плеяди, культивувала складну своїми мотивами і формами лірику услід за західньо-європейськими джерелами – твори Байрона, Шіллера, Ґете, німецьких романтиків були матеріялом не тільки для перекладів, але як і учбовий матеріял, на якому розвивалась національна поезія.

   Отже, «книжні навіяння» в поезіях Петренка і треба розуміти, як спробу настроїти українську лірику на більш високий тон притаманний тодішній російській поезії. Теми його віршів «Дивлюсь я на небо», «По небу блакітнім», «Схилившись на руку», дещо з циклю «Слав'янськ» є вже спроба вийти за межі народньої пісні, спопуляризувати мотив «вечногостремления в бесконечность», такий властивий романтичній ліриці в різних відтінках і формах.

«По небу блакітнім очима блукаю

За думкою думку туди посилаю;

Тону там душею, тону там очима,

Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Тону там глибоко, як камінь той в морі,

Ні! так гину в небі, як в лютому горі:

В його темну пропасть я кинувся змалу;

Ось скільки прожив я, а дна не достану;

Ой гірко для серця так в горі тонути,

Що лучче б умерти од злої отрути, -

Живцем серце вирвать, і се буде легше,

І муки від цього в сто раз буде менше.

Затеж легко в небі душею топитись.

І ніччю при зірках сльозами залитись,

Коли ніч та місяць твої сльози бачуть,

І вмісті з тобою темніють і плачуть,

Скрізь, боже, як тихо і в серденьку тихо,

Його не тривоже ні думка, ні лихо;

А тільки кохає небесна музика

І легко колише вона його стиха

   Хоч і зовсім ще невільний від специфічної пісенної семантики, вірш проте спляновується в інші стилістичні традиції – «в його темну пропасть я кинувся змалу», «а тільки кохає небесна музика» і т. інш. Ще в більшій мірі такий відхід від традиції находимо в інших віршах Петренка, де ця «книжна навіяність» виявляється і в відповідній семантиці і в ритмічно-синтаксичних побудуваннях з виходом за межі епічної фрази народньої пісні, з характерним для романтичного стилю патетичним побудуванням синтакси.

Схилившись на руку, дивлюсь я

В вечірнє крайнебо далеко й глибоко,

І чую проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарах око.

І тьохка серце у мене,

А в очах темно, темно, мутно…

Чого ж в душі становиться так смутно…

Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

Що ти там мовиш в вишині?

Чи перші радості, чи тяжке горе

Ти шлеш самотньому мені?

Чого твоя журлива мова

Моїй душі недовідома?

І мова ся, й велика річ

Для мене темна так, мов тая ніч.

Ти, може, мовиш же, що так як хмари

Покрили край небо, краси твої,

Так потемніють дні мої

Без радости і від людської кари…

Перш за все впадає в око типова романтична фразеологія.

Що ти там мовиш в вишині?

Чи перші радості, чи тяжке горе

Ти шлеш самотньому мені…

або:

Так потемніють дні мої

Без радости і від людської кари… [с. 171-173]

   …Рядки ці сприймаються, як типові кліше романтичного стилю, поширені, поетичні формули – «радости жизни», «радость бытия», «увянет жизни радость» і т. д. Показові є таксамо і ритмічно-синтаксичні побудування віршу з розгорнутим реченням, що закінчується патетичним запитанням –

І тьохка серце у мене,

А в очах темно, темно мутно…

Чого ж в душі становиться так смутно,

Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

що нагадувало М.Петрову патетику Лермонтовського «Выхожу один я на дорогу».

Что же мне так скучно и так грустно…

   Намагання вийти за межі пісенних традицій виявляється в деякій мірі і в любовній ліриці Петренка з циклю віршів «Слав'янськ». Знов таки пісенні традиції ускладняються новою семантикою – порівняннями, антитезами, взятими з літератури романтичної, епітетами і т. д.

Рай цілий радости і пекло мук,

Пісні Слов'янські, голос з того світа,

Невідомий от серця і для серця гук,

Душа дівоча без привіта…

   У першому рядку маємо варіяцію поширених романтичних метафор, як напр.

«И ад страстей кипел в душе моей.

Я понял, понял жизни ад

Больной души моей жесткое томленье

Отрава ревности, напросной страсти ад і т.д.»

   Типовий для романтичного стилю є, так само, і спосіб поширеного порівняння мелодії пісні з божевільною:

Так, як безумна та в ночную пору,

Розкинувши волосся на плечах,

Біжить, летить з гори на гору

Тоска в душі, а сльози на очах…

   Характерніший зразок романтичного навіяння є вірш Петренка «Як в сумерки вечерній звін», як в частині образотворчій, так і в ритмічній, являючись вільним переспівом відомого віршу І.Козлова «Вечерний звон».

Як в сумерки вечірній дзвін,

Під темний вечір сумно дзвоне,

Як з вітром в полі плаче він,

А у діброві тяжко стогне,

Тоді душа моя болить,

Від смути плачу по невірній

А думка все туди летить,

Де вперш почув я дзвін вечірній,

Де вперше так я полюбив

Поля привольні і діброви,

Де вперше світ і радість вздрів.

Та карі очі, чорні брови.

   В цьому уступі є типові розгорнуті періоди, що так бискуче представлені напр., у відомому вірші Лермонтова «Когда волнуется желтеющая нива»…, де вірш складається з двох розгорнутих речень, чи, власне, періодів. Але в більшості поезій Петренка, як «Любовник», «Чого ти, козаче», «Чом не заплакати мені», «Туди мої очі, туди моя думка», як і інші його поезії не виходять за межі романсової строфіки і синтаксично-ритмічного побудування. Складна структура особистої лірики представлена з російської поезії 20-30 років, кінець кінцем, тільки в незначній мрі позначилася на творчості Петренка. Романсова ж лірика з її замкнутою строфікою, простим побудуванням синтакси, нарешті, своєю близкістю до пісні прищепилася, як найширше і в Петренка, і в інших його сучасників О.Корсуна, В.Забіли, Афанасьєва і інших. Якщо говорити про традиції російської романтичної поезії в творчості українських поетів 40-х років, то, очевидно, доведеться звертатися не до складної композиції, медитації, елегії, а до форм більш примітивних – романсових. Типовим прикладом таких поширених мотивів романсових може бути вірш Корсуна «Від чого?».

Що се таке – від чого квітоньками

Гарнесенько та рожа розцвіта,

Й метеликів уранці слізоньками

Заманює, мов би коханка та?

Що се таке - чи поцілунок, може,

У річці гоне хвилі гарно так;

І соловейко той побіля рожі

Звідчого так виспівує козак?

Що се таке, що серденько так б'ється,

І сняться сни такі собі чудні:

То – мов мороз по тілу розіллється,

То – мов огонь – і я горю в огні?...

   М.І. Петров, в своїх «очерках», вбачав в цьому вірші сліди впливу Пушкіна, хоч не навів прикладів, щоб ствердили цю його думку. Але можна сказати, що Пушкінський вірш з його складною конструкцією ледве чи має щось спільного з цим типічним романсом і в темі і в строфічному побудуванні. Він, власне, і є ніщо інше, як переклад чи швидше переспів популярного в 20-х роках романсу «Скажите мне», що текст його находимо в повісті Марлінського «Испытание», та, очевидно, Марлінський є автор і самого романсу. Досить порівняти російський текст з наведеним віршем О.Корсуна, щоб переконатися в безсумнівній його залежності від романсу.

Скажите мне, зачем пылают розы

Эфирною душою, по весне,

И мотылька на утренние слезы

Манят, зовут приветливо они?

            Скажите мне!

Скажите мне, не звуки ль поцелуя

Дают свою гармонию волне?

И соловей, пленительно тоскуя,

О чем поет во мгле и тишине?

           Скажите мне!

Скажите мне, зачем так сердце б’ется

И чудное мне видится во сне:

То грусть по мне холодная прольется,

То я горю в томительном огне?

         Скажите мне!

   І ця популярність переважно романсових форм, як уже сказано, пояснюється пісенною стихією в творчості наших поетів 40-х років, традиційними стилістичними канонами любовної пісні, в якій потопають ці окремі намагання того ж Петренка піднестися до високих ґатунків «книжної» романтики. М. І. Петров, встановлюючи зв’язки між віршами Петренка і Лермонтова, не дооцінював значіння цього моменту, різних стилістичних стихій, з яких виходили обидва поети, таксамо, як не відчув тої своєрідної метаморфози, яку мусіли відбути світові романтичні мотиви, потрапляючи на місцевий український ґрунт. Так, напр., згадуючи відому річ Петренка «Дивлюсь я на небо…», Петров уважає можливим припустити, що автор «в самомделеподделывался под тон молитвы Лермонтова». (На початку віршу Петренка стоїть епіграф з цієї поезії). Не кажучи вже про те, що між цими поезіями спільного дуже мало, важливо нам підкреслити радикальну різницю стилістичної традиції, відсутність у Лермонтова того епічного складу, що становить невід’ємну рису Петренкової пісні, хоч тема «світової туги», звичайно, походження не епічного. Взяти хоча б типові образи Петренкового віршу:

Чому я не сокіл, чому не літаю…

Шукать собі долі, на горе привіту…

Бо долі я змалку кажуся нелюбий…

Так дайте же крилля, орлячого крилля… і т.д.

щоб одразу відчути в цих рядках усталену символіку багатьох українських пісень. Перший і останній приклад є найпопулярніший засіб усної метафоричности, що його находимо в піснях XVIII-го століття:

Ой коли б я мав та орловії крила,

Полетів би я, де дівчина мила…

   У «Полтавці» Котляревського:

Полетіла б я до тебе, та крилець не маю,

Щоб побачив як без тебе із горя всихаю…

   Як згадувалось в одному з попередніх розділів, романсування пісень явище щонайтістніше зв’язане з сантиментальними ще традиціями, що його почав Котляревський в пісенних партіях своєї опери «Полтавка». Знамениті «Віють вітри, віють буйні…» і інші популярні пісні, що мають свою історико-літературну аналогію з такими мотивами в російській літературі ще XVIII століття, як «Стонет сизый голубочек…», є процес ушляхетнювання народної пісні, не виходячи за межі стильових її особливостів.

   Не важко побачити, що це піднесення пісні до книжних віршів виявляється в підкреслюванні, головним чином, емоціонального кольориту фрази, ускладненні її синтакси і т. д. В рядках з пісні Наталки

Ох, як болить моє серце, а сльози не ллються…

Де ти, милий? чорнобривий? Де ти, озовися?!

бачимо засоби такої модернізації пісенних форм в «изящной литературе». Пісні С.Писаревського, Боровиковського, Костомарова і інших і творилися за такими рецептами. В значній частині поезії М.М.Петренка виразно відбивається ця ж традиція, навіть іноді з відгуками пісень із опери Котляревського. В поезії «Минулися мої ходи» рядки

Другим щастя і кохання,

А я тільки плачу,

Сльозам, горю, тоскованню

І кінця не бачу…

є ніщо інше, як ремінісенція відповідної строфи з пісні Наталки, таксамо, як рядки

Чи ви в морі з буйним вітром

Збиваєте хвилі;

Чи за морем співаєте

Пісні жалісливі?

Чи по скелям, по бескедам

Блукаєте сдуру,

Чи з панами вельможними

Гадаєте думу?

(Думи мої)

є варіяція відомої пісні С.Писаревського «Де ти бродиш, моя доле».

   В цілому, відхід від сантиментальних традицій позначається в більшій ліричності віршів Петренка, Афанасьєва-Чужбинського, В. Забіли у відході від простоти тематичної, якою позначаються сантиментальні романси, заведення тем філософських і т. д. Піднестись до складної синтаксично і ритмічно лірики російських поетів 20-40-х років, поза нечисленними спробами Петренка, вийти за замкнуті межі романсу, побудованого на пісенних традиціях, їм в більшості не щастило. Тому то при встановленні зв'язків з російською лірикою треба мати на увазі не таких поетів, як Лермонтов, а творців романсів «любовных песен», що в 40-х роках були явищем в російській літературі другорядним і не стояли на першому пляні.

   Та, власне, інакше і не могло бути, якщо згадати різницю в соціяльному оточенні наших романсистів з видатними діячами російської лірики 30-40-х років. З одного боку поети, що творили на базі блискучої, хоч і клясово-обмеженої, традиції, в оточенні глибоко культурного навіть витонченого побуту, що давав матеріял для виявлення тонких, рафінованих вражінь і з другого боку – «бедный студент, уроженец Изюмского уезда», що в своїх віршах звертався «к месту своей родины, к своим семейным отношениям», цебто обмежував свої спостереження вражіннями від глибокого провінціяльного Слов'янська на Озюмщині. Звичайно, справа тут не в «бедности», а в тій провінціяльній законсервованості, і відсутності тої культурної бази, що давала б можливість вийти за межі скромного життьового досвіду у тому випадкові, як суб'єктивні чи об'єктивні обставини відривали поета від широких громадських інтересів, що збудились, як ми вже бачили, в рядках здемократизованої дворянської інтеліґенції з наростанням буржуазних тенденцій…» [с. 174-178].

Шамрай А.. Харківські поети 30-40 років ХІХ століття (Харківська школа романтиків). Державне в-во «Література і мистецтво». – Харків, 1930.

       А. Шамрай в книжці «Харківська школа романтиків» пише про наміри видати твори харківських романтиків 30-40-х років, що дозволило б «заповнити певну прогалину в історіях літератури і в ерудиції літературній читача»:

   «…Треба сказати, що твори цих забутих уже письменників, крім Костомарова і Метлинського (вид. «Руської письменности», що до речі його важко вже здобути), не то що видавалися, але не робилося спроб навіть зібрати і розшукати розпорошений по старих часописах російських їхній літературний матеріял. В нашому виданні твори їх за хронолонічним порядком мають скласти чотири томи. До першого увійдуть твори І.Срезневського, Л.Боровиковського і О.Шпигоцького, до другого – Метлинського, до третього – Костомарова, до четвертого – Корсуна, Петренка і С.Писаревського

   …Не ставлячи в цьому передньому слові завдання детально з'ясовувати зміни й еволюцію романтичної школи (про це буде докладно сказано в розвідках до кожного тому), проте можемо відзначити, що осередками, навколо яких формуються групування романтиків, будуть для нас харківські альманахи, в яких вміщувалась продукція поетів тих часів. Таким чином «Український альманах» (1831-го року) був тою організаційною формою, що з'єднав коло себе найстаршу ґенерацію харківських романтиків (Шпигоцький, Срезневський, Боровиковський), альманахи «Сніп», «Молодик» і нарешті «Южно-русский Сборник» кінець 30 і 40 років об'єднують середню ґенерацію (Метлинський, Костомаров) і нарешті наймолодшу (Петренко, Корсун, Я. Щоголев). Уже це дає виправдання такому саме розміщенню матеріялу по томах…[с. 1-2]

   …Не можна сказати, щоб імена Срезневського, Метлинського, Костомарова, Петренка та інших не були відомі в наших літературних традиціях. Ще в старих підручниках історії української літератури (Петров, Дашкевич, Огоновський) находимо характеристики їхньої творчости, спроби зв'язати їхню літературну діяльність з поезіями молодого Шевченка і т.ін., нарешті спроби висвітлити їх біографії на підставі матеріялу відомого, так що і зараз ми в деякій мірі можемо посилатися на них. Правда, не всі діячі того часу були відомі нашим історикам літератури – діяльність О.Шпигоцького, Л.Боровиковського-поета були для них порожнім звуком, алеж кінець-кінцем старим історикам літератури доводилось рахуватися з наявністю фактичного матеріялу, просто не мали вони можливости використовувати в свій час рукописні фонди. Алеж переважно мали ми занадто схематичні портрети поетів-харків'ян, без детальної і поглибленої характеристики, як засобів їх письма, так і того цілого літературного руху, що його вони репрезентували. Велична постать Шевченка ніби потьмарила роботу його попередників …[с. 3]

   …Ще в часи розвитку літературної діяльности Метлинського і Костомарова в харківських обставинах в альманасі «Сніп» виступає третє хронологічно покоління романтиків – О.Корсун, М.Петренко, а в альманасі «Молодик» - Я.Щоголев. Перший із них нічого нового не додає до зробленого уже харківськими його попередниками, популяризуючи форми ранньої романтики –баляду, народнє повір’я і т. ін., і не визначаючись літературним талантом. Щождо другого, то невеличка його літературна продукція цікава для нас тим, що він чи не перший з харківських поетів перейшов від балядних і пісенних форм до рефлективної, психологічної лірики, що так розвинулась у романтичних традиціях інших літератур у зв’язку з Байронівською традицією. Таким чином, Петренко ніби виявляє нову фазу в розвитку української романтики, перейшовши від епічних народніх форм до романсу, елегії, медитації і т.ін.…» [с. 14].

Шамрай А. «Харківська школа романтиків»// Харківська школа романтиків. Т. 1. «Державне видавництво України». – Харків, 1930.

         В статті «Літературний гурток І. Срезневського», в тому ж першому томі книги, А. Шамрай нагадує:

   «…Що ми можемо сказати, нарешті, про таких поетів, як М. Петренко, що їх твори в значній мірі невідомі, та й не знаємо, чи лишилося щось із них, крім опублікованого...» …[с. 21].

Шамрай А. «Літературний гурток І. Срезневського»// Харківська школа романтиків. Т. 1. «Державне видавництво України». – Харків, 1930.

         В другому томі книги А. Шамрая, де вміщено листування А. Метлинського та І. Срезневського,згадується про Михайла Петренка:

   «…Сборник наш что-то как телега без колес. Я говорил про Корсуна студента, а не Каразина. Этот Корсун набрал Малороссийской всячины; но тут же является и поэт, истинный, не нам чета, студент бедный без роду и племени, некто Петренко…[с. 138]

   …М.Петренко, виступив уперше в «Снопі», надрукувавши там кілька своїх віршів. Цікаво одзначити, що не тільки Метлинський, але й Костомаров був високої думки про талант Петренка. В одному з листів до Срезневського, розглядаючи альманах «Сніп», він ладен признати талант лише у одного Петренка…» [с. 211].

Лист А. Л. Метлинського до І. І. Срезневського від 30 липня 1840 р // Харківська школа романтиків. Т. 2. «Державне видавництво України». – Харків, 1930.

         Також в третьому томі «Харківська школа романтиків» наведено лист М. Костомарова І. Срезневському, де він пише про Михайла Петренка:

   «…Между тем заготовляется у нас в Харькове огромный малороссийский Альманах изд. Корсуном (о нем пишет А. Л.) Если говорить правду, то за исключением стихотворений г. Петренка и Писаревского (сына того священника) все прочие (о своих я судить не буду) носят на себе отпечаток, если не совершенной бесталанности, то совершенного безвкусия. Правда, исключу из этого соч. самого издателя, но они очень слабы по изобретению. Старание прикидываться мужиком портит нашу бедную литературу. До того, еще большая часть писателей этой новой школы, выгнанные семинаристы – это может служить рекомендациєюза их литературный вкус.

   Харьков. Ноябр. 6. 1843…» [с. 332].

Письмо Н. И. Костомарова к И. И. Срезневскому от 6 ноября 1843 г // Харківська школа романтиків. Т. 3. «Державне видавництво України». – Харків, 1930.

1940 р

         Г. Нудьга в статті пише про творчість Михайла Петренка:

   «…Явище це ще більше поширюється в ХІХ ст. Майже кожний збірник пісень і лубочного, і наукового характеру містить у собі пісні літературного походження…

   …Найчастіше зустрічаємо в цих пісенниках твори Шевченка, Руданського, Глібова, Петренка і особливо пісні з «Наталки Полтавки» Котляревського... [с. 158]

   …Чимало творів увійшло в український фольклор з поезій романтиків ХІХ ст. В.Забіли, Аф.Чужбинського, М.Петренка та ін.[с. 172]

   …З творів цих, так званих «малих поетів»-романтиків 30-40 років ХІХ ст., набрала популярності ще одна пісня – Михайла Петренка – «Дивлюсь я на небо…». Текст, який увійшов у фольклор як пісня, являє собою першу частину (24 рядки) поезії Петренка «Небо», що у автора складається з 92 рядків. Тексти, надруковані в інших джерелах як авторські (наприклад, в «Очеркахистории украинской литературы» Н.Петрова), мають деяку відміну від авторського, поданого в збірнику Метлинського. Варіації пісні в пісенниках і в фольклорних записах теж незначні…» [с. 173-174].

Нудьга Г. Пісні літературного походження в українському фольклорі («вирізка»). «Радянське літературознавство», №5-6. – Київ, 1940.

1941 р

        В книзі «Пісні і романси українських поетів» Г.Нудьга, її упорядник, умістив два вірші Михайла Петренка:

- Небо. «Дивлюся на небо, та й думку гадаю…» [с. 61-62]

- Чого ти, козаче…«Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…» [с. 63-64]

   Про Поета у примітках цієї книги повідомляється наступне:

   «…В літературі став виступати в 1841 р. Поезія «Небо» друкувалася спочатку в «Южнорусскомсборнике» А. Метлинського (Х., 1848), де мала 92 рядки, з яких перші 24, як окрема пісня, поширилася у фольклорі. Записи варіантів є з Полтавщини, Одещини, Харківщини та інших областей. Зустрічається часто і в пісенниках (напр., в пісенниках: «Метелиця», М., 1862; «Украинскийкобзаръ» Н. Сучиленка, 1897; «Золоті ключі» Д.Ревуцького і багатьох інших). Наслідування цієї поезії єу Старицького та в інших українських поетів. Музику писав композитор В.Заремба.

   «Чого ти, козаче» - зустрічається рідше.

   Обидві поезії передруковані з «Южнорусскогосборника» Метлинського…» [с. 259-260].

Нудьга Г. Пісні українських поетів // Пісні і романси українських поетів. «Радянський письменник». – Київ, 1941.

1943 р

        Наступна спогадка про Михайла Петренка мала місце в окупованому Донецьку в січні 1943 року:

   «…Освіту здобув у Харківському університеті. Почав писати 1841 р., надрукувавши в збірнику «Сніп» кілька ліричних поезій. Інші поезії містив у «Молодику» (1843 р.) та «Южном Русском Сборнике» (1848 р.) Метлинського. У своїх ліричних поезіях Петренко наслідував народним мотивам та Шевченкові. Вони наскрізь пройняті тугою, себто відображають переживання поета 100 років тому назад, коли українська інтелігенція в змаганні з миколаївською реакцією не мала надії на краще й коротала вік на засланнях, як кириломефодіївці та, зокрема, Т.Г.Шевченко.

   В порядку ознайомлення нашого громадянства з творчістю земляка-ювіляра Михайла Петренка нагадаємо, мабуть, усім відому пісню, автора якої, проте, не всім відомо, бо за більшовиків поет не був визнаний.

   Вміщуємо цю пісню:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…»

(в статті надається повний текст вірша)

   Подаємо ще іншу поезію М.Петренка.

   Весна

Весна, весна, година мила!

Як гарно ти, як пишно ти

Долини, гори звеселила,

Скрізь – скрізь розкинула квіти!

Усе кругом зазеленіло…

Чого ж очам моїм немило

Дивитися на Божий світ?

У мене серденько болить,

А сльози нижуться на вії…

Се од того, що, бач, літа мої,

Ще раннії та молодії,

Не бачили, не чуяли весни…

(в статті надано перші дванадцять рядків вірша).

Граховецький. Поет Михайло Петренко // Газета «Донецька газета». 3 січня 1943 р.

         Ще одна згадка про Поета-земляка була в «Донецькій газеті», але вже в травні:

   «Нижчеподаний вірш написаний 100 років тому нашим земляком Михайлом Петренком, автором знаменитого вірша «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю»:

Ось, ось Слав’янськ, моя родина.

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах.

Слав’янськ, Слав’янськ, як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі на долині,

І так красуєшся собі.

Твої дівки цвітуть так мило,

Їх чорні брови, їх пісні

По Україні – перше диво,

І перша слава для річей.

Ніде нема таких очей,

Які слав’яни мають очі:

І рання зірка на востоці

Навряд була ясніша їх.

Ох,хто із хлопців молодих,

Який хоч раз на вас поглянув

Покійно нічку досипав,

По вас горюючи не в’янув,

Не плакав нишком, не зітхав.

Ви всі на диво білолиці;

Як подивлюся я на вас,

Ви настоящі чарівниці;

Івсякий раз, і всякий раз,

Коли Слав’янська ще промова,*

Так і почується тобі

Неначе вечером в діброві

Воркує горлиця собі;

А як вечірньою порою

В садочку пісню заведе,

Так аж до сліз і доведе,

І серце підірве журбою…»

* (треба: Коли слов’янка що промове, ) [с. 4] (вірша «Слав`янськ», мабуть, було переписано з «Нарису історії української літератури» В. Коряка [с. 357] на що вказують деякі текстові помилкиі.).

Вірш «Ось, ось Слав’янськ, моя родина...» (34 рядки). Газета «Донецька газета». 30 травня 1943 р.

1954 р

         В двотомній «Історії української літератури» подано інформацію про Михайла Петренка:

   «…У 30–40-х роках в перербурзьких і харківських альманахах виступили поети-романтики М.Петренко, В.Забіла, у творчості яких поряд з прогресивними тенденціями виявились і елементи консервативні. Їх твори друкувалися в альманахах «Ластівка» (М. Петренко в альманасі «Ластівка» не друкувався), «Сніп», «Молодик», «Южный русский зборник». Багато поезій Забіли в свій час були невідомі і друкувалися лише в журналах у другій половині ХІХ ст.; збірками вони вперше були видані в 1906 р. у Києві і Львові…

   В кращих своїх творах ці письменники виразили невдоволення тогочасною жорстокою дійсністю. Використовуючи мотиви і художні засоби народної творчості, вони зуміли висловити глибоко людяні почуття, переживання, мрії.

   Ці поети розробляли в основному жанр романса і пісні, побудованих здебільшого на засобах народнопісенної символіки і паралелізму. Для їх поезії характерні імтимні ліричні мотиви: скарги на особисту недолю, нещасливе кохання, нарікання на людську байдужість.

   Чимало творів Петренка, Забіли, Афанасьєва-Чужбинського мають пасивно-споглядальний характер, сповнені роздумів про скороминущу молодість, пройняті бажанням втекти від злигоднів життя. У деяких поезіях Петренка і Афанасьєва-Чужбинського має також місце ідеалізація минулого.

   Михайло Миколайович Петренко народився 1817 р. (дата смерті невідома), жив у м. Слав'янську, Ізюмського повіту. По закінченні Харківського університету працював на дрібних урядових посадах.

   На віршах Петренка певною мірою позначився вплив ліричних поезій Лермонтова. На це вказує і епіграф до першого надрукованого вірша «Недоля» («Дивлюся на небо…»),взятий з поезії Лермонтова:

В минуту жизни трудную,

Теснится (ль) в сердце грусть…

   Чимало спільного у вірші Петренка «Вечір» («Схилившись на руку, дивлюся я…») з поезією Лермонтова «Выхожу один я на дорогу…».

   Вірш Петренка «Вечірній дзвін» є вільним переспівом однойменного твору російського поета Козлова.

   Поезією Шевченка підказаний вірш «Думи мої…», вперше надрукований у 1848 р.:

Думи мої, думи мої,

Де ви подівались,

Нащо мене покинули,

Чому одцурались?

   Найбільш популярною поезією М.Петренка була «Недоля» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…), що стала народною піснею…[Т1, с. 191-192]

   …З літературної спадщини таких поетів-романтиків, як Петренко, Забіла, Боровиковський, зберегли певне значення тільки ті твори, які своїм змістом і формою стоять близько до прогресивного романтизму…» [Т1, с. 199]

Історія української літератури (У двох томах). Т 1 / Дожовтнева література. «Академія наук Української РСР». – Київ, 1954.

1955 р

   Було перевидано двотомну «Історію української літератури»(1954 р. в.). Тексти, де згадується про Михайла Петренка, залишилися без змін [Т1, с. 191-192, 199].

Історія української літератури (У двох томах). Т. 1 / Дожовтнева література. «Академія наук Української РСР». – Київ, 1955.

1956 р

         В двотомнику «Пісні та романси українських поетів» про Михайла Петренка мовлено наступне:

   «…Близько до Забіли стоїть М.Петренко. Його пісні відзначаються рефлексійністю, меланхолійністю, якоюсь особливою тугою. В них виступає бажання відірватися від земного життя і поривання в небесну даль. Поет хоче мати крила, щоб відлетіти «далеко за хмари, шукати там долі і ласки», якої не може мати на землі серед людей. Простота, безпосередність вислову, щирість почутів були, очевидно, причиною того, що деякі з них народ відібрав до свого репертуару, де вони збереглися і до наших днів.

   Вірш Петренка «Туди мої очі», на основі якого виникла пісня «Де Крим за горами», викликав значний інтерес в народі, про що свідчать ті значні доробки і переробки твору, які внесені до авторського тексту протягом останніх ста років.

   Більшість згаданих авторів-романтиків тільки недовгий час займалися творчістю, принаймні не квапилися з друком своїх творів…[Т1, с. 43-44].

   З боку окремих буржуазних учених були спроби твердити, що трудовий народ неспроможний творити, він тільки відтворює те, що йому підносять вибрані одиниці з середовища пануючих класів. Переробка літературних творів у народі найкраще спростовує ці реакційні догми. Народ, естетичні принципи, художній досвід якого широко використовує література, зразково редагує, шліфує твори одиниць, приймаючи їх у свій поетичний арсенал. З поданого тут матеріалу видно, як доречно зроблені поправки в піснях В.Забіли, М.Петренка, С.Карпенка, Т.Шевченка, Л.Глібова, Ю.Федьковича, П.Грабовського та ін. ... [Т1, с. 69]

   В книзі також представлено деякі вірші Михайла Петренка:

Небо

«Дивлюся на небо та й думку гадаю…» … [Т2, с. 30]

(в статті подано повний текст вірша)

* *   *

Туди мої очі, туди моя думка,

Де ти живеш, Галю, сердешна голубка!

Од раннього ранку до пізньої ночі

Я плачу без тебе і виплакав очі.

А ти мого горя не чуєш й не знаєш,

Ой, як болить серце, як тебе згадаєш!

Дарма п'ялю очі далеко за гори, –

Коханки не бачу – за те ж люте горе,

Мов тая гадюка, коло серця в'ється…

Ой, як йому тяжко! Ой, як воно б'ється!

Дарма топлю очі в крайнебо блакитне;

Усім воно ясне, ласкаве, привітне;

По йому так пишно марний місяць бродить

І тисячі тисяч за їм зірок ходить.

Від його ж на мене недолею віє,

Як гляну в крайнебо – серденько заниє,

Останнюю радість від мене одгонить,

Туманить очиці, горем душу томить.

Бо там за горою, де зіронька сяє,

Бо там моя мила голубка витає.

Закрилась від мене і небом, горами,

А я тут зостався з тоскою, з сльозами!

Туди ж мої очі, туди ж моя думка,

Де ти живеш, Галю, сердешна голубка![Т2, с. 31]

Де грім за горами

(Народний варіант)

Де грім за горами, де сонечко сяє,

Ой там моя мила голубка витає.

Закрилась від мене небом і землею,

А я сам зостався навік сиротою.

Взяв би я бандуру та й заграв, що знав, –

Через ту бандуру бандуристом став.

Марусино, серце, пожалій мене,

Візьми моє серце – дай мені своє.

Кажуть люди: «Дурню, що ж ти наробив,

Що ти ту дівчину вірно полюбив!»

Та все через очі, коли б я їх мав,

За ті карі очі душу б я віддав.

Взяв би я бандуру та й заграв, що знав,

Через ту бандуру бандуристом став[Т2, с. 31-32].

Недуг

(Уривок)

Ходить хвиля по Осколу,

Аж на берег скаче;

Ходе голуб по берегу,

По голубці плаче.

Хвиля вдариться об берег, –

Берег зеленіє,

Як загуде сизий голуб,

Так аж серце ниє.

Гудів, гудів сизий голуб,

Та й став воду пити,

Хотів, бідний, своє горе

Водою залити.

Де ти, моя голубонько,

Де ти, сизокрила,

Нащо мене покинула,

За що розлюбила?

Чи любила, не любила,

А завдала жалю!

Прийди, серце, подивися,

Як я погибаю.

Болить в мене головонька,

Болить серце дуже,

Ой прийдеться загинути,

А тобі й байдуже.

Гірко мені жить без тебе,

Божий світ темніє,

Очі плачуть, серце рветься

І від муки тліє.

Полиняло моє личко,

Як квіт у морозі,

Прилинь, поглянь, моє серце,

Хоч на мої сльози.

Хвиле, хвиле, буйна хвиле,

Удар мене в груди,

Мені гірко жить на світі,

Чи не легше буде!

Покотилась буйна хвиля

На жовтий пісочок,

Де ти, милий, чорнобривий,

Сизий голубочок?[Т2, с. 32-33]

   В коментарях про вірші Михайла Петренка Г. Нудьга пише наступне:

   «…Маловідомий поет-романтик… У 1841 р. закінчив Харківський університет і тоді ж почав виступати в літературі. Надрукувавши кілька поезій у «Снопі» (1841), «Молодику» (1843) Бецького та «Южно-русском сборнике» (1848) Метлинського, він замовк і вже в друкові не появлявся. З листа П.Кореницького до О.Корсуна від 3.IX.1843 р. відомо, що в останній час написав п'єсу «Панська любов» та виготував збірку своїх поезій, але в друкові вони не появилися.

   Небо. Передруковано з видання «Южно-русский сборник», 1848, стор.32-33. Вперше надрукував в альманасі «Сніп» 1841, 175. В один час цю поезію приймали за твір Т.Г.Шевченка (див. «Правда», Льв. 1876, ІХ, 127. «Зоря», Льв., 1887, 4, 69). Тому, що в «Снопі» ця поезія має заголовок «Недоля», в «Южно-русском сборнике» –«Небо», а в дальших антологіях заголовки давали за початковвими словами – дехто вважав її за три окремі твори.

   Про популярність і варіанти див.: Петров, Очерки ист. укр. лит., 1884, 163. А.Сучиленко, Укр.кобзар, 1897, 76. Збірник найкращих українських пісень, 1923, 92 та ін. В деяких збірниках зазначено прізвище автора.

   Музику до слів цього твору написала дочка В.Александрова – Людмила. Аранжував В.Заремба («Червоний шлях», 1926, №9).

   Туди мої очі. Передруковано з альманаха «Сніп», 1841, 183-184. В народних варіантах ця пісня значно скорочена і відома з різними початками: «Де грімза горами», «Де Крим за горами…», «Взяв би я бандуру…» і ін. Тільки кінцева частина поезії стало зберігається у всіх варіантах. Див. Гріченко, Этн. мат., ІІІ, 183. Народные песни Холмской Руси, Холм, 1911. Збірник найкращих українських пісень, 1923 та в інших виданнях.

   За останні роки записи її зроблені на Полтавщині, Кіровоградщині і інших областях України.

   Де грім за горами. Записано в с.Липовеньки, Кіровоградської обл. Додаток «Взяв би я бандуру…» написав, очевидно, А.Немировський (треба: О. Немировський). Див. «Малорусские песни», изд. О.Островского, Одеса. Тут до тексту і музики додано: «Сочинение Немеровского».

   Недуг (Ходить хвиля по Осколу). Уривок з великого вірша «Недуг», вперше надрукованого в «Молодику» Бецького на 1843 р., ч. ІІ, стор. 55, потім у «Южно-русском сборнике» А.Метлинського, 1848, стор. 56 (Цикл «Недуг», включаючи «Ходить хвиля по Осколу» в алманасі « Молодик» не друкувався. В «ЮРЗ» вірш на стор 55-57), звідки й передруковуємо цей текст.

   Як пісню, цей уривок записано в кінці ХІХ ст. на Харківщині і Київщині. Див. Грінченко, ІІІ, стор. 233…» [Т2, с. 333-334].

Пісні та романси українських поетів (в двох томах). Бібліотека поета. «Радянський письменник». – Київ, 1956.

        В авторефераті кандидатської дисертації Г. Нудьги «Песни украинских поэтов первой половины ХІХв. и народные переделки их» йшлося й про творчість Михайла Петренка:

   «…Чаще появляются песни украинских поэтов на страницах этнографических изданий конца ХІХ – начала ХХ столетия, и особенно часто, мы сказали бы постоянно, песни украинских поэтов И.Котляревского, Е.Гребенки, А.Чужбинского, М.Петренко, Т.Шевченко перепечатывались на страницах песенников, которые издавались массовыми тиражами для народа…[с. 6]

   …В данной работе основное внимание удалено песням писателей первой половины ХІХ в. Эта часть работы разделена на 5 глав: песни поэтов начала ХІХ в. (И.Котляревского, Г.Квитки-Основяненко, Е.Гребенки); песни поэтов-романтиков (С.Писаревского, Л.Боровиковского, М.Петренко, А.Афанасьева-Чужбинского, В.Забелы);[с. 11]

   …Все же отдельные произведения романтиков, отражавших хоть в некоторой степени интересы народа и стремившихся быть близкими к народу не только по форме, но и по содержанию, были восприняты народом и завоевали прочное место в его песенном репертуаре. Раньше всех пошли в народ (еще в 1820-х гг.) песни Степана Писаревского «Де ти бродиш, моя доле» и «За Немань іду». Немного позже снискали любовь народа песни В.Забелы «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку», положенные на музыку М.Глинкой; «Човник», по преданию, положен был на музыку Т.Шевченко. Почти одновременно с песнями Забелы распространились и песни М.Петренко – «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» и «Де Крим за горами» (первоначально «Бо там за горою»), а также А.Афанасьева-Чужбинского «Скажи мені правду, мій добрий козаче»; они хорошо известны и сейчас…»[с. 13-14].

Нудьга Г. А. Песни украинских поэтов первой половины ХІХ в. и народные переделки их // Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Институт литературы им Т. Г. Шевченко. – Киев, 1956.

        Журналіст і педагог зі Слов`янська І. Овчаренко в своїй статті про творчість Михайла Петренка повідомляв наступне:

   «Эту песню создал наш земляк. В народе и на театральных сценах, по радио и в концертах можно часто услышать широко известную украинскую лирическую песню «Дивлюсь я на небо». Многие считают ее народной песней. Между тем установлено, что автор ее – наш земляк Михаил Николаевич Петренко – малоизвестный украинский поэт...

   Как утверждает Н.П.Петров в своей книге «Очерки истории украинской литературы ХІХ ст.», вышедшей в 1884 году, М.Н.Петренко «большей частью проживал и узнал язык и быт народный в городе Славянске и его окрестностях».

   Литературную деятельность Петренко начал во время учебы в Харьковском университете в 1836-1841 (треба 1837-1841) годах. Последние его стихотворения были напечатаны в 1848 году.

   О дальнейшей судьбе поэта в литературе не осталось никаких сведений, за исключениям предположений авторов «Южнороссийского сборника», будто-бы Петренко некоторое время был «стряпчим» в городе Лебедине.

   Первые стихи Петренко были напечатаны в сборнике «Сніп» в 1841 году, среди них и известная нам песня «Дивлюсь я на небо», имевшая тогда заглавие «Недоля». Как и на всей поэзии, на этой песне отчетливо видно влияние народно-песенного творчества и русских поэтов, особенно М.Ю.Лермонтова (песня имела эпиграф из Лермонтова). Положенная на музыку дочерью украинского поэта и композитора В.Александрова Людмилой Александровой, песня быстро распространилась по всей Украине. Позже песня была оранжирована композитором В.Зарембой.

   Небезынтересна история песни «Взяв би я бандуру». Она возникла на основе лирического стихотворения М.Н.Петренко «Туди мої очі». Правда, текст значительно изменен в народе. От стихов автора оставлено лишь 4 строчки.

   Поэту был очень близок родной край. В своих стихах он любовно упоминает «тихий Тор», свой родной Славянск, Святогорск (стихи «Слав'янськ», «Іван Кучерявий»).

   Лирику М.Н.Петренко, особенно песни, народ сберег и донес сквозь годы до наших светлых дней».

Овчаренко И. «Дивлюсь я на небо» // Газета «Социалистический Донбасс». №153 (2 июля). – Донецк, 1956.

        В своїй «Історії української літератури» Д. Чижевський ділиться думками про творчість Михайла Петренка:

   «…Мих. Петренко (нар. 1817 р.), автор кількох віршів з мотивами романтичної туги за далеким, що для нього символізується небом:

Тону там душею, тону там очами,

глибоко, глибоко, поміж зіроньками.

Тону там глибоко, як камінь той в морі.

Ні! так гину в небі, як в лютому горі:

в його темну пропасть я кинувся змалу…

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

що там ти мовиш в вишині?

.  . . . . . . . . . . .   .   .   .

І мова ся, й велика річ

для мене темна так, мов тая ніч…

Він сумує, що не має крил («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю»), бо він почуває, що небо – «моя сторона», він чує «небесну музику» зір, але всі ці теми «поезії ночі» він не здібний вивести над сумне голосіння, одноманітні образи і слова (сумую, плачу, стогне, смуток, туга, сльози, муки, горе) не підносять вірші Петренка над сентиментальні романси. Але важливе та типове для його творчости, що він залишає тематику народної пісні та робить спробу наблизити мову та тематику романсу до духовного життя освіченої людини. На жаль, у той час, як мелянхолійна романтична поезія вміла на тлі смутку й туги ставити загальнолюдські питання, філософувати, виходячи з безнадійного песимізму, Петренко на це не спромігся. Лише де-не-де майне в нього типово романтичний образ: «пісня» – «голос з того світа», мелодія пісні – божевільна – «бузумна та в ночную пору» і т. п. … [с. 409]

   …раніші його вірші (йдеться про Я. Щоголева), при всій своїй формальній викінченості, найближчі до віршів Петренка невиразністю настроїв – не думок» [с. 410]. 

Чижевський Дмитро. Історія української літератури / Від початків до доби реалізму. «Українська вільна академія наук у США». – Нью Йорк, 1956.

1957 р

        Прикра помилка, якої припустився О. Тулуб раніше, нагадала про Михайла Петренка вже в «Словаре псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей» І. Масанова:

   «…Метлинский, Амвросий Лукьянович поэт и этнограф

   Псевд[(оніми)].: 1) А.М.; 2) Земляк; 3) М.; 4) Метл., Амвр.; 5) Мтл. Амвр.; 6) Могила, Амвросий; 7) Петренко, Михайло …» … [с. 311].

Масанов И. Ф. Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей. Т2. «Всесоюзная книжная палата». – Москва, 1957.

        В цьому ж році М. Рильський у вступній статті до чьотирьохтомної «Антології української поезії» писав:

   «…Представниками сентиментального, почасти романтичного напрямку в українській літературі були такі попередники й сучасники Шевченка, як Степан Писаревський (80 рр. XVIIIст. – 1839), Віктор Забіла (1808 – 1869), Михайло Петренко (1817 - ?), Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817-1875).

   Пісня Писаревського «Доля», раніше приписувана то Гулаку-Артемовському, то Кропиницькому, широко відома на Україні. Теплота ліричного почуття цієї пісні завжди захоплює слухачів. Проте в ній знати і сліди бурлескної манери, досить тут недоречної.

   Популярна також пісня Писаревського «За Немань іду», покладена в основу оперети В. Александрова під тією ж назвою (1872 р.).

   Нещасливе кохання становить лейтмотив ліричних поезій Віктора Забіли. Дві з них – «Не щебечи соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі» поклав на музику М. І. Глінка. Крім загального вболівання над долею «меншого брата» («Сирота») важко знайти в творчості поета якісь глибші суспільні прагнення і думки.

   Ім’я Михайла Петренка мало відоме широкому загалові, але його пісня «Небо» («Дивлюся на небо») міцно ввійшла в репертуар наших співаків.

   Граціозний віршик Петренка «Минулися мої ходи» близько стоїть до фольклорних зразків…» [Т1, с. 18-19].

   В антології коротенько йдеться про творчість Михайла Петренка:

   «…У 1841 р. він закінчив Харківський університет.

   Вперше вірші Петренка були надруковані в альманаху «Сніп» (1841). Найбільш популярна його поезія «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…») була покладена на музику і стала відомою народною піснею…» [Т1, с. 163].

   Також надані два його вірші:

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» (з епіграфом М. Лермонтова)

   [Т1, с. 163-164]

- «Минулися мої ходи»[Т1, с. 164].

Рильський Максим. Вступна стаття «Нова українська поезія дожовтневих часів» // Антологія української поезії в 4-х томах. Т. 1. «Державне видавництво художньої літератури». – Київ, 1957.

         У вступній статті С. Крижанівського до книги, присвяченій Л. Боровиковському, є згадка про Михайла Петренка:

   «…Справедливість вимагає зазначити, що деякі жанри інтимної лірики до Шевченка були краще розроблені не Боровиковським, а такими поетами-романтиками як В. Забіла, М. Петренко, С. Писаревський, С. Олександрів…»[с. 26].

Крижанівський С. Перший український поет-романтик // Левко Боровиковський. Твори. «Радянський письменник». – Київ, 1957.

1958 р

        В 1964 році в «Робітничій газеті» було розміщено статтю про Михайла Петренка. Фактично, редактором газети подано вже згадану вище статтю І. Овчаренка «Дивлюсь я на небо» (див. донецька газета «Социалистический Донбасс» 1956 року) без згадки прізвища автора.

Хто автор пісні «Дивлюсь я на небо» // «Робітнича газета», 16 липня. – Київ, 1958.

         В предмові А. Каспрука до книги поезій Я. Щоголіва є згадка про Михайла Петренка:

   «…За змістом і настроєм поезія «Раздумье» близька до відомого вірша М. Петренка «Небо», що став народною піснею («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»)…» [с. 11].

Каспрук А. А. Талановитий майстер поетичного слова //Щоголів Яків. Поезії (Бібліотека поета). «Радянський письменник». – Київ, 1958.

1959-1960 р

        Здійснено видання «Павло Грабовський. Зібрання творів у трьох томах». Автор вступної статті О. Кисельов відзначає факт укладення П. Грабовським збірки (рукописної) перекладів творів українських поетів російською мовою та пише про перекладацьку діяльність самого П. Грабовського:

   «…Серед перекладів збірки «Песни Украйны» є багато таких, які точно передають художній зміст оригіналу. Це, наприклад, переклади поезій Шевченка «Як би ви знали, паничі…» («Когда б вы знали, господа…»), «Огні горять, музика грає…» («Огни горят, оркестр играет…»), поезії Гребінки «Українська мелодія», В. Забіли «Гуде вітер вельми в полі…» («Воет ветер в чистом поле…»), М. Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» («Смотрю я на небо и тихо мечтаю…»)…» [Т1, с. 34].

   Текст перекладу надається у другому томі зібрання творів П. Грабовського:

* * *

Смотрю я на небо и тихо мечтаю:

Зачем я не сокол, зачем не летаю?

Зачем, щедрый боже, ты не дал мне крыл?

Надзвездные тайны я все бы открыл,

Взлетел бы к тебе я, подальше от света,

Искать утешенья, томясь без привета,

Душой обновиться в сияньи лучей,

В раю твоем, скрытом от смертных очей.

Суровая доля меня не голубит.

Как махеча сына чужого не любит,

А люди…не видел я ласки от них…

Кто в мире лелеет детей неродных?

Одно только горе со мною, как прежде;

Не верю я счастью, не верю надежде;

Влечет меня сердце в святые края:

Далекое небо – отчизна моя.

От жалкой юдоли, окутанной мглою,

Душой возношусь я над грешной землею,

От муки гнетущей минутку одну

В обители тихой твоей отдохну.

Но где же, кто скажет, взять крыльев могучих –

От слез поскорее умчаться горючих,

С орлами в лазури витать голубой,

Навеки простившись с печальной судьбой?[Т2, с. 45].

   Також в другому томі зібрання творів П. Грабовського записано, що

   «…Петренко, Михайло Миколайович (1817 - ?) – український поет-романтик. Грабовський переклав його популярну пісню «Дивлюсь я на небо» («Смотрю я на небо»). Переклад вперше надрукований в «Избранных произведениях» П.Гробовського, 1951…» [Т2, с. 580].

   Дещо про Михайла Петренка є й у третьому томі зібрання:

   «…Кореницький був сином священикаХарківської губернії, учився в Харківській духовній семінарії. Належав до гурту Писаревських, Петренка, що славились під той час у Харкові своїми українськими концертами, бувши до того й поетами українськими…[Т3, с. 41]

 …Добре б було видати всіх наших найкращих, особливо старих, поетів, містячи при збірках хоч коротенькі життєписі, а то й патретики, як водиться в чужих літературах. Хто у нас не знає Петренка, Писаревських, Корсуна, Лиманського, Кореницького, Чужбинського і других? Є московське видання Чужбинського, але страшенно дороге…[Т3, с. 220]

   …Петренко, Михайло Миколайович (1817 - ?) – український поет-романтик, автор популярної пісні «Дивлюсь я на небо…»… [Т3, с. 345].

Грабовський Павло. Зібрання творів у трьох томах. «Видавництво АН УРСР». – Київ, 1959-1960.

1960 р

        Вийшла одна з важливіших книг, у якій представлено творчість Михайла Петренка. У вступній статті до видання «Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії» Г. Нудьга докладно висловлюється про творчість Михайла Петренка:

   «…Трохи інакшим виглядає поетичне обличчя Михайла Петренка, який, безперечно, має з Забілою багато споріднених рис. Цей поет стоїть вище В.Забіли культурою поетичного слова: вірш його досконаліший, трактування людських почуттів глибше і проникливіше, але тематично його творчість також вузька і в розробці мотивів надто суб’єктивна. Загалом – і у Віктора Забіли, і в Михайла Петренка переважають мотиви любовної туги, тільки в першого з них виступають вони більш конкретними, більше земними, тоді як у Петренка відчувається деяка абстрактність: скарги на горе у нього загальні, поет, окутавшись серпанком романтики, намагається витати над землею, у хмарах, у створеному ним дещо ілюзорному світі. Це, безперечно, наслідок впливу тодішніх літературних віянь, зокрема романтизму, сприйнятого автором як через літератури європейських народів, так і (головно) через творчість російських та українських письменників.

   Михайло Петренко був обізнаною, начитаною людиною, мав університетську освіту, до того ж його літературні смаки формувалися в середовищі романтично настроєної харківської інтелігенції, що активно працювала над збиранням і вивченням українського фольклору, організувала періодичні і неперіодичні українські видання і взагалі робила енергійні кроки в напрямку пожвавлення літературного життя на Україні. Частина цих заходів мала успіх, вони окрилювали ініціаторів, навколо яких гуртувалася молодь, в тому числі й Петренко. Такого середовища бракувало В.Забілі, і це, безперечно, мало вплив на його літературну діяльність. Забіла сам це відчував і не раз говорив, що йому хотілося б з хутора перекинутися у столицю, до Шевченка і його друзів, послухати музику, почути розумну мову про літературу. Петренко в цьому відношенні був щасливіший, і тому його творчість більше має рис, сприйнятих від літературного оточення доби.

   Михайло Петренко належить до маловідомих поетів. Писав він мало, швидко якось зійшов зі сцени літературного життя, а доля його творів неоднакова: більшість віршів, після появи їх у друкові, не привернула увагу читача, зате поезії «Дивлюсь я на небо», «Туди мої очі» («Де Крим за горами») і «Ходить хвиля по Осколу» стали загальнознаними як пісні, і тепер уже їх співають, не згадуючи автора. І це, може, найкращий, вічно живий пам’ятник поету, бо дати народу пісню – значить, у віках жити з ним, розмовляти і ділитися своїми почуттями.

   Ми не ставимо перед собою завдання провести якусь спеціальну дослідчу роботу, щоб визначити, який з цих поетів кращий, а який гірший. Це, напевно, зайва річ. Обидва вони мають добрі і слабкі речі в своєму доробку, обох їх можна, без сумніву, віднести до прогресивних романтиків і ствердити, що в історії української літератури їх діяльність слід розглядати як загальнокорисну, як таку, що сприяла розвитку української культури.

   Незважаючи на те, що М.Петренко учився в Харківському університеті (1836-1841) (треба 1837-1841) і деякий час перебував у середовищі «харківських романтиків» ― біографічні дані про нього просто-таки дуже бідні. Мабуть, найповнішу біографічну довідку про нього знаходимо у А.Метлинського, і вкладається вона в кілька рядків, які повністю подаємо тут: «Петренко, Михайло Миколайович, народився в 1817 році, проживав та вивчив мову і побут народу в м.Слов'янську і його околицях, Ізюмського повіту; закінчив навчання в 1841 році в Харківському університеті, а потім поступив на службу по цивільному відомству. Окрім надрукованих в цьому виданні творів, написав ще оперу, яка досі ніде не друкувалася; перші вірші його надруковані в українському літературному збірнику «Молодик» за 1843 рік, Видавець».

   У всіх наступних виданнях, де друкувалися твори Петренка, його біографія подавалася на основі цієї примітки Метлинського, зробленої за життя автора. Дивно тільки, що уже тоді Метлинський допустився помилки: вперше твори Петренка були надруковані не в «Молодику» (1843), а в альманасі «Сніп» (1841).

   Деякі відомості біографічного характеру знаходимо у творах Петренка. Мабуть, ще в школярські роки він утратив батька, який загинув десь на чужині, далеко від сім'ї. Цьому факту присвячений вірш «Батьківська могила», написаний з почуттям глибокого жалю і уболівань за «милим татом». У зворушливо написаних рядках розповідається про ту хвилину, коли сім'я довідалася про цю велику втрату:

Покинув нас і нашу матір;

Скажи, нащо в далекій стороні,

Без рідних сліз, в чужій землі.

Ти ліг, мій милий тату, спати?

Додому я гулять прийшов,

Дивлюся – плачуть діти, мати;

Так я залився та й пішов

Тебе, мій батечку, шукати.

   Ця обставина мала значний вплив на настрої поета: при всякій нагоді він говорить про своє сирітство, про одинокість, про «сирітській слід» на його життєвому шляху.

   Деякий час поет проживав десь за межами України, «далеко од родини і на чужій, немилій стороні», де «чужі дівки, чужі пісні» співають і нагадують йому рідний Слов'янськ. Можна б подумати, що тут мова йде про життя в Харкові, а такі настрої виглядають як данина романтизму. Але ж поет говорить, що він сумує «за Україною», що життя заставило його мандрувати по світу.

…В яких містах

Я не бував! од моря і до моря,

Блукаючи, пройшов я світ.

Чого не бачив я! А більше горя…

(«Слов'янськ»).

   Можливо, це літературні ремінісценції, але цілком мождиво, що поет з якоїсь причини деякий час дійсно жив поза межами України.

   Деякі згадки маємо про студентське життя Петренка в Харкові. Ці згадки знаходимо в листуванні друзів і знайомих Петренка, у спогадах сучасників. Цікаві біографічні відомості знаходимо у матеріалах, зібраних у Харкові поетом Павлом Грабовським

у другій половині ХІХ ст. З них довідуємося, що М.Петренко входив до літературного гуртка, який збирався в сім'ї Писаревських, і головним об'єктом їх інтересів була народна пісня та література. П.Кореницький у 30-х роках, як пише Грабовський, «належав до гурту Писаревських і Петренка, що ставилися під той час у Харкові своїми українськими концертами, бувши до того і поетами українськими». Відомо, що сім'я Писаревських виїхала з Харкова у 1833 році, а М.Петренко до університету вступив у 1836 р. (треба 1837), отже виходить, що до гурту Писаревських він належав, ще будучи учнем середньої школи. Цілком природно, що їх знайомство і дружні відносини продовжувалися і в майбутньому.

   Як поет М.Петренко в цьому гуртку займає своєрідне місце. Якщо в творчості П.Кореницького, С.Писаревського, П.Писаревського переважає ще бурлеск і травестія, то Петренко виступає як романтик: живе настроями, що характерні були вже для молодшого покоління харківських літераторів, які справу української літератури ставили у зв'язок з загальним процесом національного відродження слов'янських народів і практично намагалися увійти в співпрацю з діячами культури цих народів. Відомо, що такі перші творчі зв'язки з чеськими ученими і літераторами зав'язують харківські письменники-романтики.

   Після закінчення університету Петренко не пориває зв'язків з колишніми друзями. Це видно хоча б з того, що в своїх листах П.Кореницький подає досить детальну інформацію про нові твори і задуми Петренка. Одначе життя в провінції чи якісь інші причини заставляють Петренка залишити літературну ниву. З часу появи його творів у збірнику А.Метлинського слід по ньому губиться. Якийсь час він працював наглядачем повітового училища (помилкова інформація) в м.Лебедині (тепер Сумська область), можливо, що потім був переведений у якесь місто за межі України, бо у віршах часто говорить, що тужить за рідним краєм.

   Незначна кількісно поетична продукція Петренка була написана протягом яких-небудь десяти років. Як бачимо, писав він небагато, мабуть, принагідно, але написане часто переробляв, шліфував мову, відточував образи. Рукописів його ми не маємо, але його роботу над віршами легко простежити, співставивши тексти одних і тих же творів, що друкувалися в альманасі «Сніп» 1841 року і в «Южном русском сборнике» 1848 року. Даючи свої твори до друку в збірник 1848 р., він цілком переробляє вірш «Чого ти, козаче». Деякі суттєві зміни вносить він і в поезію «Небо» («Дивлюся на небо»). Рядок: «Й у світі їх яснім себе покохать» він переробляє так: «У світі їх яснім все горе впопить», ― що, безперечно, звучить далеко краще. У вірші «По небу блакитнім» другий рядок «За думкою думку туди я шпурляю» він переробляє: «За думкою думку туди посилаю». Таких і подібних переробок він зробив при передрукові творів дуже багато, що промовляє за його вимогливість до своєї поетичної творчості.

   За життя М.Петренко опублікував свої твори в трьох виданнях: в альнасі «Сніп», 1841 р. – сім поезій під загальною назвою «Думки»; в альманасі «Молодик», 1843 р. – дві поезії; в «Южном русском сборнике», 1848 р. – десять поезій і два цикли: «Небо», куди ввійшло три вірші та «Слов'янськ» – чотири вірші. Всього в цьому виданні надруковано сімнадцять творів, деякі з них друкувалися уже в попередніх виданнях під іншими заголовками. Внаслідок цього один і той же вірш деякі дослідники рахують за три твори. Так, Л.Перетц у статті «Матеріали з української літератури та співробітники «Снопа» 1841 р.» згадує вірші Петренкові: «Недоля», «Вечірній дзвін…», «Думи та співи», «Брови», «Небо», «Слов'янськ», «Дивлюся на небо». Насправді ж «Недоля», «Небо», «Дивлюся на небо» – це один і той же твір, що у різних виданнях мав різні заголовки. Немає у Петренка й твору «Думи та співи» – це назва, яку він дав усій збірці віршів, що була опублікована в «Южном русском сборнике». Отже, починати детальніше вивчення спадщини цього поета треба з інвентаризації його творчості. А вона загалом невелика. Окрім дев'ятнадцяти віршів, які повністю подані у нашому виданні, він написав ще п'єсу «Панська любов», про яку довідуємося з листа Порфирія Михайловича Кореницького до О.О.Корсуна, написаного у вересні 1843 року. «Петренко наш, – пише Кореницький, – кончает уже свою драму под заглавием «Панська любов», очень хорошую, занимательную пьесу; также написал он еще «Слов'янські пісні» и «Саур-могилу» и сам от себя хочет издать». Згаданий тут цикл віршів «Слов'янські пісні» під назвою «Слов'янськ» надрукований у збірнику Метлинського, там же знаходимо і «Саур-могилу», але під заголовком «Іван Кучерявий». З цього виходить, що збірку, яку підготував до друку сам Петренко, очевидно, повністю опублікував у згаданому виданні А. Метлинський.

Чи написав поет щось після 1848 року, в чиї руки потрапив його архів – про все це ми нічого не знаємо, а шкода, – як на той час це був цікавий поет і, певно, спадщина його не обмежується цими двадцятьма творами.

   Література про творчість М.Петренка також не багата. Загалом критика про його поезії говорила прихильно. Ще в 1842 р. відомий тоді критик Тихорський в рецензії на альманах «Сніп» високо оцінив надруковані тут «Думки» Михайла Петренка. «Сама поэзия поет эти думки», писав він у журналі «Маяк» (1842). Прихольно поставився до творів Петренка і Т.Г.Шевченко, зокрема до відомої поезії «Небо».

   Автори історико-літературних робіт розглядали творчість Петренка здебільшого під кутом зору зв'язків її з тогочасними явищами в російській літературі. Так, М.Петров у своїх «Очерках истории украинской литературы ХІХ ст.» (К., 1884) небезпідставно відшукає сліди впливу на М.Петренка російських поетів І.Козлова та М.Лермонтова. Правда, цей вплив Петров шукає у текстових збігах, тоді як насправді його слід вбачати у нахилі до роздуму, перейнятому від Лермонтова, у використанні деяких ритмічних форм його вірша.

   На диво суворо поставився до творчості Петренка Омелян Огоновський. Назвавши його «домонтарем», він дивувався, що тоді, як уже прогримів голос великого Шевченка, М.Петренко продовжував співати про любов. Що Петренко був знайомий з «Кобзарем», виданим у 1840 р., немає ніякого сумніву, про це свідчать його твори, де виразно помітні сліди впливу Шевченка («Думи мої», «Ой біда мені, біда» та ін.), а чи були відомі Петренкові Шевченкові політичні поеми – невідомо.

   Цікаві думки щодо місця Петренка в українській літературі висловив А. Шамрай. Він цілком вірно ствердив, що цей поет серед українських романтиків перший звернувся до рефлективної, психологічної лірики, і з цим Шамрай пов'язує нову фазу в українському романтизмі.

   Петренко – поет-лірик з нахилом до роздуму. В його творчості переважає медитативна лірика – жанр, що в українській літературі тоді був мало розвинутий. Петренко культивував цей жанр з особливою любов'ю. Його вірші, що входять до циклу «Небо», є типовими зразками такої поезії, повної роздумів, міркувань над таємницею всесвіту, над долею людини, якій тяжко жити на землі. Поет нарікає на свою гірку, сирітську долю, на муки одинокості, породжені розлукою з дівчиною, що живе там десь «за горою, де сонечко сяє», на марне своє земне життя. При цьому нарікання на долю часто виглядають загальними, безпричинними, навіяними романтичною поезією.

О боже, боже милостивий!

Який собі я нещасливий…

Навряд на світі є такі.

(«Весна»).

   В пориві таких меланхолійних настроїв поет звертає очі на небо, вдивляється в його блакить, безмежність, в його зоряну красу і тут же запитує:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти крильців не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

   Надземне життя в надхмарних висотах є для поета чимсь вищим, небуденним; там хоче він

Шукають собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок і сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

   Небесні простори, світ зірок – це та сторона, куди хоче поет втекти від земного горя, але відірватися від землі не може, не має крил, і він, щоб спочити душею і перенестися у чуттєвий високий світ поезії, зачаровано дивиться на красу всесвіту. І це зачарування красою всесвіту таке сильне, що поет не може навіть відірвати очі від неба:

Дивлюсь, а не маю тії в себе мочі,

Щоб вирвати з неба і душу, і очі:

Бо дуже завидне їх в небі кохання,

І горе найгірше із ним розставання;

Бо знаю, як небо очима покину,

Душею у горі, в тумані загину.

   Небо – це той вимріяний, уявний світ поета, в який тікає він від злої долі і людей, від звичайного земного життя, що приносить йому болі в серці, чисті сльози і печаль. Поет боїться, що і на тому світі вони не покинуть людину, і це ще більше страшить його.

Коли ж і там з любов'ю муки

Не знають, як і тут, розлуки,

То страшно жить і умирать!

(«Недуг»).

   Але безконечні космічні простори з мільярдами зір – це не тільки місце відпочинку душі поета. Вони викликають у нього філософські роздуми над світом, над його безконечністю і таємницями, вони збуджують думки і смуток та жаль, що людина не може читати мову небесного океану.

Чого ж в душі становиться так смутно,

Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

Що ти там мовиш в вишині?

   І далі поет з жалем говорить про своє безсилля:

Тебе я не пойму, як і того, що буде…

   Так у ліриці Петренка переплітаються мотиви скарги на власну долю, розповіді про власне земне горе і печалі з філософськими роздумами над сутністю всесвіту і прагненням людини зрозуміти його закономірності.

   Є в поета вірші, з яких яснішими виступають причини його горя і смутку. Як і Забіла, Петренко в багатьох віршах говорить про любов до дівчини, ім'я якої називається в кількох віршах. Чи була в нього кохана Галя, чи це тільки поетична фантазія – невідомо, одначе дещо промовляє за те, що у любовній ліриці багато елементів автобіографічних. У рідних місцях поет покохав дівчину («Не поберігсь, в біду попав», каже він), але вона кудись поїхала, живе десь за горами, де сідає сонце, де зіроньки сяють, а поет вдався в тугу, яку підсилюють спогади про колишні приємні дні.

Усе тут каже про тебе:

Де ти жила, де ти ходила,

Де ти гляділа на мене,

Де ти зі мною говорила.

(«Тебе не стане в сих місцях»).

   Такі і подібні мотиви розвиває поет у віршах «Весна», «Тебе не стане в сих місцях», «Туди мої очі», «Чого ти, козаче», але треба сказати правду, що в його поезіях більше стриманості, більше чуття міри, як у подібних творах Забіли. Одначе любовна лірика Петренка в окремих випадках виглядає надто перечуленою; сентиментально виглядає мова його героя.

Я плачу без тебе і виплакав очі…

   А в іншому місці цей герой виглядає просто смішним, коли сидить і «нишком слізки утирає», бо немає біля нього милої.

   Безперечно, що сентиментальні риси поезій Петренка дещо псують загалом хороше враження від його любовної лірики. Візьмім для прикладу непоганий вірш «Тебе не стане в сих місцях». Читаєш і переймаєшся настроями поета. Але тут же натрапляєш на рядки, які, мабуть, цілком запозичені автором з тодішніх сентиментальних романсів.

Ножем пробила б грудь мою,

Щоб я не жив, не бачив світу.

   Вони ніяк не гармонують до загального тону творів Петренка.

   Своєрідне місце займає у творчості Петренка цикл віршів «Слов'янськ». Своєрідне тому, що у переважній більшості його поезій переважає смуток, елегійність, розчарування життям, якась постійна меланхолія. В поезіях, присвячених рідному місту Слов'янську, маємо зовсім інший настрій: поет ніби забуває те, що говорив попереду, і радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади і луги навколо міста, про чарівних дівчат, у яких очі світяться, як небесні зорі, про «святі пісні», що є, як говорить він, «перве

чудо» України. Все це зворушує поета до сліз, він не нарадується життям, його красою. Та після всього цього знову іде вірш, повний суму і переживань, викликаних перебуванням поета на чужині. Одначе і тут він говорить з особливим пієтетом про красу і славу української пісні, що для нього є «рай цілий радості і пекло мук». І в цьому немає нічого дивного: для поетів-романтиків того часу пісня була над усе.

   У творчості М. Петренка, можна сказати, вдало поєдналися впливи кращих тогочасних російських і українських поетів (М. Лермонтова, І. Козлова, І. Котляревського, Т. Шевченка) і української народної пісні. Він не тільки запозичує з них образи, настрої, а й стилізує їх та розробляє поширені пісенні мотиви. «Іван Кучерявий» створений під безпосереднім враженням народних дум, історичних пісень і близьких до них творів Шевченка. Чоловік Грицихи перебуває у полоні у «вражих ляхів», син пішов у похід проти турків, дочка і молодший син пішли на прощу у монастир, а вона одна чекає їх та молиться богу. Ситуації, як бачимо, загальнознані, нічого оригінального немає і в трактовці образів. В наслідуванні народних пісень Петренко не був сильним. Про це говорять два вірші такого ж типу – «Ой біда мені, біда з чорними бровами» та «Минулися мої ходи».

   Уже згадувалосm, що Петренко робить деякі новаторські кроки в творенні романтичної поезії. Він успішно працює над створенням нових для тодішньої літератури зразків психологічної, медитативної лірики, відходить від популярних у романтиків жанрів балади й пісні та звертає особливу увагу на романс і елегію. Єдиним зразком баладного вірша в його спадщині є «Гей, Іване, пора нам сідлати коня». Написаний за зразком подібних творів тодішніх українських романтиків, він має багато умовностей, загальних місць у змалюванні подій і образів, які часто можна зустріти також у тогочасних російських та європейських письменників (напр., малюнок, як козак поспішає до милої). Не важко помітити, що в розробці баладних сюжетів Петренко не мав особливого успіху. Йому найкраще вдавалися ліричні твори, зокрема елегійні роздуми, що найбільше відповідали його настроям, викликаним не тільки життєвою дійсністю, а й літературними впливами.

   У своїх творах Петренко обходив соціальні проблеми; в цьому відношенні навіть В.Забіла стоїть далеко вище нього, а щодо Шевченка, який з ним жив і творив в один час, то тут і порівняння не може бути. Петренко, захоплений своїми власними болями та жалями «зайвої людини», або не помічав, або навмисно обходив соціальні протиріччя. Він тільки скаржився на тяжке життя людини на землі, де їй доводилося кохатися з лихом, з журбою. Це було типовим для романтиків. А тому, що говорив він про це щиро, з чуттям, у милозвучних віршах, ― його твори добре сприймалися тогочасною читаючою публікою.

   З однаковим успіхом Петренко користувався і віршованими розмірами народних пісень, і класичними розмірами нової поезії. Найчастіше він звертається до ямбів, якими написана майже вся любовна лірика. Цикл медитативних віршів «Небо» написаний амфібрахієм. Вправно володіє поет і коломийковим розміром («Думи мої», «Минулися мої ходи», «Іван Кучерявий» та ін.).

   У творчості Петренка не знаходимо ні бурлескних віршів, ні байок, сказати б, модних у літературі першої половини ХІХ ст. Цей автор виявився досить послідовним прихильником романтичного напрямку, хоч молоді роки провів у гуртку Писаревських, учасники якого в своїй творчості віддавали значну данину бурлеску. І якщо знаходимо сліди впливу С. Писаревського на М. Петренка (вірші «Туга серця», «Думи мої»), то вони все-таки йдуть в напрямку зміцнення романтичного струму його поезій, в багатьох випадках своєрідних, відмінних у формі і настроях від творів старшого покоління. При першому ж знайомстві з лірикою цього поета легко помітити, що мова його, система образів мають багато спільного з народною поезією: він захоплюється піснею, запозичує з неї епітетику, звертається до народно-поетичних форм (серденько, зіронька, дівчинонька), користується народнопісенною ритмікою і т. ін., але робить це обережно, не звертається і без потреби до паралелізмів і пісенної символіки навіть там, де свідомо наслідує фольклор.

   Михайло Петренко один із тих поетів першої половини ХІХ ст., які, опираючись на народну поезію, на досягнення літературної творчості, йшли власним шляхом і скільки мали сил і таланту намагалися збагатити рідну літературу новими художніми цінностями…» [с. 34-48].

Нудьга Г. Вступна стаття «Два поети-романтики» // «Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії». – «Радянський письменник». – Київ, 1960.

         В книзі «Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії» було надано збірку поезій Михайла Петренка під назвою «Думи та співи»:

- «Думи мої, думи мої…»

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»

             «По небу блакитнім очима блукаю…»

           «Схилившись на руку, дивлюся…»

- Весна. «Весна, весна, година мила...»

- Слов`янськ. «Ось-ось Слов`янськ! Моя родина!..»

                       «Чи бачив хто слов`янськую дівчину…»

                       «Рай цілий радості і пекло мук…»

                      «Далеко од родини…»

- «Тебе не стане в сих місцях…»

- «Туди мої очі, туди моя думка…»

- «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- «Ой біда мені, біда…»

- «Минулися мої ходи.»

- «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»

- Іван кучерявий. «У неділеньку раненько...»

                            «Не сон схилив головоньку…»

                             «Не вій, вітре, не вій, буйний…»

                              «Не все гудуть буйні вітри…»

- Недуг. «Ходе хвиля по Осколу…»

              «Прийди, прижмись, моя мила…»

               «Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!..»

              «Чом не заплакати б мені?..»

- Батьківська могила. «Покинув нас і нашу матір…»

- «Гей, Іване, пора…» [с. 145-184].

   Далі авторами книги надаються коментарі до творчості та віршів Михайла Петренка:

   «…До нашого видання ми включили всі відомі нам твори, взявши за основу збірку «Думи та співи», опубліковану Петренком у «Южном русском сборнике» А.Метлинського в 1848 році. Окремі вірші, яких немає у виданні Метлинського, подали ми за альманахом «Сніп», 1841, і збірником «Молодик», 1843. Петренко, як видно з текстів, для збірника Метлинського заново переглянув свої твори і зробив багато поправок, з яких найважливіші відмічаємо у примітках до окремих віршів.

   Думи мої. Наслідування Шевченка. Вперше надруковано в «Южном русском сборнике», издание Амвросия Метлинского, Х., 1848, звідки передруковуємо.

   Небо. Загальна назва циклу віршів, що друкувалися в «Южном русском сборнике», 1848. До циклу ввійшли три поезії.

   1. Дивлюся на небо. Вірш уперше надрукований в альманасі О.Корсуна «Сніп», 1841, стор. 175, під заголовком «Недоля». Тут перед текстом поданий епіграф:

В минуту жизни трудную

Теснится в сердце грусть…

Лермонтов.

Текст, надрукований в «Снопі», має такі відміни:

Рядок 8: «Й у світі їх яснім себе покохать».

Рядок 9: «Бо долі ще змалку кажусь я нелюбий».

Рядок 13: «Кохаюся з лихом і щастя не знаю».

Рядок 14: «І гірко без долі свій вік каратаю».

Останні 4 рядки:

«Так дайте же крилля, орлячого крилля!

Я землю покину – і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польну

І в хмарах від світу навік утону».

   На основі того, що Т.Г.Шевченко цей твір власноручно переписав у одному з альбомів – дехто приписував цю поезію Шевченку. У журналі «Правда», 1876, №4 подана замітка «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка», де поруч вірша «Якби ви знали, паничі» надруковано і «Дивлюся на небо» як твір Шевченка.

   Пізніше цей вірш став піснею і багато разів передруковувався в різних антологіях, збірниках, хрестоматіях та пісенниках. Первісну мелодію до цього тексту склала Людмила Александрова, дочка поета В.Александрова (див. «Червоний шлях», 1926, №9, стор. 253). Аранжував В.Заремба. Як пісня цей твір популярний далеко за межами України, зокрема широко відомий в Росії.

   Текст подаємо за «Южным русским сборником», 1848, стор. 32.

   2. По небу блакитнім очима блукаю. Вірш входить до циклу «Небо». Вперше надрукований у альманасі «Сніп», 1841, стор. 178 як окремий твір. Там він має деякі відмінності, зокрема:

Рядок 2: «Й за думкою думку туди я шпурляю».

Рядок 7: «В його темну пущу як канув ще змалку».

Рядок 8: «Ось вік доживаю, а дна не дістану».

Рядок 22: «В високе роздольє змією впилася».

Рядок 32: «Не здумав ніколи б до волі вертаться».

   Текст подаємо за «Южным русским сборником», 1848, стор. 33.

   3. Схилившись на руку. Входить до циклу «Небо». Вперше надрукований у збірнику «Молодик» на 1843 р., стор. 101, під заголовком «Вечір». Подаємо за «Южным русским сборником». Х., 1848, стор. 35. У «Молодику» текст має деякі відміни.

   Весна («Весна, весна»). Вперше надруковано в «Южном русском сборнике», 1848, стор. 36. Подаємо за цим виданням.

   Слов'янськ. Під цією назвою у «Южном русском сборнике» надруковано цикл поезій (4), які згадуються у листуванні П.М.Кореницького як «Слов'янські пісні». Написано десь у 1842-1843 рр.

   Ось-ось Слов'янськ. Чи бачив хто слов'янськую дівчину? Рай цілий радості і пекло мук. Далеко од родини.

   Всі ці чотири поезії передруковані з «Южного русского сборника», Х., 1848, сторінки 37-43.

   Тебе не стане в сих місцях. Поезія, очевидно, має автобіографічний характер. Написано перед 1843 р., вперше надруковано в «Южном русском сборнике», Х., 1848, стор. 43. Подаємо за цим виданням.

   Туди мої очі. Вірш написаний близько 1840 року. Вперше надрукований у альманасі «Сніп», 1841, стор. 183. На основі цієї поезії витворилася широковідома пісня «Де Крим за горами» («Взяв би я бандуру»). У сьогочасних варіантах майже без змін залишилися тільки чотири рядки Петренка:

Бо там за горою, де зіронька сяє,

Там, там моя мила голубка витає,

Закрилась від мене і небом, й горами,

А я тут зостався з горем та сльозами.

   Найпоширеніший сучасний варіант починається рядком:

«Де грім за горами, де сонечко сяє» і т.д.

   Приспів «Взяв би я бандуру» доробив до цієї пісні композитор А.Немировський (див. видання «Бандура» (треба: О. Немировський). Де грім за горами. Сочинение Немировского. Одесса).

   Як в сумерки вечірній дзвін. Переспів з І.І.Козлова (1779-1840) – «Вечерний звон». У свою чергу Козлов на російську мову переклав з англійської, вірш Томаса Мура «Those evening bells».

   Вперше надруковано в альманасі «Сніп», Х., 1841, стор. 176 («Вечірній дзвін»). На Україні цей твір співають як пісню у переробці В.Александрова.

   Подаємо за «Южным русским сборником», Х., 1848, стор. 46.

   Ой біда мені, біда. Наслідування народної пісні. Вперше надруковано в альманасі «Сніп», Х., 1841, стор. 181 під назвою «Брови». Текст подаємо за «Южным русским сборником», Х., 1848, стор. 47. У порівнянні з першодруком має деякі відміни.

   Минулися мої ходи. Надруковано в «Южном русском сборнике», Х., 1848, стор. 49. Подаємо за цим виданням.

   Чого ти, козаче. Вперше надруковано в альманасі «Сніп», Х., 1841, стор. 177, під заголовком «Смута». Друкуємо за «Южным русским сборником», Х., 1848, стор. 51. У первісній редакції, що надрукована у альманасі «Сніп», після рядка: «Як тільки що з вітром, як тільки що з полем?» далі іде цілком відмінний такий текст:

Хіба ж хто руйнує козацькую волю?

Хіба ж помарніло у чистому полю?

Схотілось гуляти – багацько простору

Від чорного Бугу до тихого Тору.

Чого твої очі, – такі ясні очі, –

Як зірки вкраїнські о самій півночі,

Сльозами наллються, як глянуть на гори,

Де сонечко красне сідає у морі?

Ой, мабуть, мила твоя там витає,

Де сонечко ясне за гори сідає!

Ой, мабуть, хлопче, недобра та мила,

Що хлопця навіки без жалю згубила!

Як орлиця в лісі весною воркує,

Чого твоє серце, козаче, сумує?

Чого воно тихеє, либонь умирає,

Коли соловейко в садку заспіває?

Як наші дівчата смерком коло хати

Зачнуть собі гарно співанки співати, –

Чого ти, козаче, тоді не співаєш,

А тільки що нишком слізки утираєш?

Хіба ж тобі жити на світі не мило,

Що очі померкли, а личко змарніло?

Закинь же, козаче, за гору кручину –

Вона ужене бо тебе в домовину.

«Не кину кручини! – козак відвічає, –

Нехай болить серце, нехай ізниває!

Тоді тільки, братці, всю смуту покину,

Коли лях поганий покине Вкраїну».

   У новій редакції зовсім випали історичні мотиви, лишилися тільки любовні.

   Іван Кучерявий. Написаний перед 1843 роком, первісна назва, очевидно, була «Саур-могила». Надруковано у «Южном русском сборнике», Х., 1848, стор. 52. Подаємо за цим виданням.

   Недуг. («Ходе хвиля по Осколу»). Вірш надрукований у «Южном русском сборнике», Х., 1848, стор. 44 (вірш надрукований на стор. 55-57) , звідки передруковуємо до цього видання.

   У другій половині ХІХ ст. цей вірш став піснею. Дивись записи народних варіантів у Б.Гріченка «Этнографические материалы», том ІІІ, Чернигов, 1899, стор. 233 (записи зроблені на Харківщині).

   Батьківська могила. Надруковано у збірнику «Молодик», ч.2, Харків, 1843, стор. 121. Подаємо за цим виданням.

   Гей, Іване, пора нам сідлати коня. Це єдиний зразок балади у творчості М.Петренка. Надруковано у альманасі «Сніп», 1841, стор. 179, звідки й передруковується.» [с. 205-209].

   На сторінках 210-211 укладено список творів Михайла Петренка та публікацій, які використовувалися при підготовці згаданої збірки поезій[с. 210-211].

«Віктор Забіла, Михайло Петренко. Поезії». – «Радянський письменник». – Київ, 1960.

        В «Літературній газеті» йшлося й про видання книги «Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії»:

   «…У «Бібліотеці поета» видавництва «Радянський письменник» вийшло багато цінних книг, які є справжнім надбанням української радянської літератури. З імли минулого добуто ще два імені: це – Михайло Петренко і Віктор Забіла. Хто не співає з нас пісень «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» або «Не щебечи, соловейку». Автор першої пісні – М. Петренко, другої – В. Забіла. Вони мають і інші твори, відомі читачеві, які, проте, вже давно не видавалися. Видавництво «Радянський письменник» заповнило цю прогалину. Читач має книгу: «Віктор Забіла. Михайло Петренко. «Поезії» (1960 рік). В ній наводяться біографічні довідки про обох поетів, твори яких у цьому виданні представлені найповніше».

Бойко І. Критика / Коротко про книги // Газета «Літературна газета», 26 липня. – Київ, 1960.

        Cловник псевдонімів І. Масанова було перевидано, але своєрідне нагадування про Михайла Петренка так і залишилося в тексті:

   «…Петренко, Михайло=Амвр. Лукьян. Метлинський…» [с. 359].

Масанов И. Ф. Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей. Т4. «Всесоюзная книжная палата». – Москва, 1960.

1961 р

        В дослідженні, присвяченому співробітникам поетичних альманахів «Сніп» та «Южный русский сборник» і підготовленому за матеріалами статті А. Шамрая, про Михайла Петренка писалося наступне:

   «…Це було дійсно збирання «разрозненных сил», і на шпальтах «Снопа» і «Южного русского сборника» гостинно містилися твори представників різних поколінь. Старшого – Ст. Олександров (треба: Александров), Ст. Писаревський, М. Макаровський, твори яких, проте, лише тоді з'явилися у друкові, середнього, до якого треба однести Метлинського, Костомарова, і наймолодшого – М. Петренко, О. Корсун, що давали свої перші літературні спроби, та, власне, на тому й кінчали свою літературну діяльність (принаймні Петренко), тісно пов'язавши її х долею харківських альманахів.

   При явно очевидній різниці в літературних смаках, що проглядає в творах старшого і молодшого покоління, не важко помітити все ж, що об'єднання цих творів в альманахах було фактом не лише організаційним. Живучість «предания» в творах цих переважно провінціальних письменників дозволяє нам ставити молодь поруч старшого покоління не тільки за ознаками організаційними – традиції Котляревського і Гулака-Артемовського відбиваються і в творах молодшого покоління – досить згадати твори Порфира Кореницького, Петра Писаревського, «Українські повір'я» Корсуна і ін…» [с. 336]

   При підготовці статті «Співробітники альманахів «Сніп» (1841) і «Южного русского сборника» (1848)» для п`ятитомника «Матеріали до вивчення історії української літератури», було використано деякі тексти з дослідження А. Шамрая «Харківські поети 30-40 років ХІХ століття (Харківська школа романтиків)», які було ним видано в 1930 році ще при житті (А. П. Шамрай (1896-1952 рр.)).

   Тож лише нагадаємо, що в розглядуваній статті [с. 336-342] було використано тексти, які легко знаходяться за посиланням [Шамрай А.. Харківські поети 30-40 років ХІХ століття (Харківська школа романтиків). Державне в-во «Література і мистецтво». – Харків, 1930, с. 168-169, 171-178], а також уміщено на сторінках цієї книги.

Шамрай А. П. Співробітники альманахів «Сніп» (1841) і «Южного русского сборника» (1848) // Матеріали до вивчення історії української літератури (В п`яти томах)/ Т. 2. Література першої половини ХІХ ст. – «Радянська школа». – Київ, 1961.

        Видання в серії «Бібліотека поета» збірки поезій В. Забіли й М. Петренка здобуло високу оцінку і в статті журналу «Вітчизна»:

   «…Видання в серії «Бібліотека поета» поезій В. Забіли й М. Петренка має особливе значення тому, що твори другого названого поета ніколи не видавались збіркою, а з часу видання творів першого поета минулого більше півстоліття. Крім того, це не звичайне зібрання або перевидання: упорядник книги Г. А. Нудьга провів велику дослідницьку роботу в архівах, бібліотеках і дав, власне, академічне видання творів двох талановитих українських поетів середини минулого століття…

   Ще важчою була літературна доля М. Петренка. Дата його смерті не відома, твори його менше були поширені в списках. Таким чином, до повного видання ввійшло лише 19 поезій…

   У частині статті про М. Петренка реконструйовано деякі риси його біографії на підставі поетичних творів і дано такий аналіз його літературної спадщини, якого ми зовсім не мали. Даючи об’єктивну оцінку творів автора збірки «Думи та співи», Г. А. Нудьга не ідеалізує предмет свого дослідження, вказує, що він або не помічав, або навмисне оминав соціальні суперечності, чого не можна сказати про В. Забілу…

   Вихід у світ поезій В. Забіли та М. Петренка є в українській літературі подією значної ваги…» [с. 197-198].

Кирилюк Є. Видання незвичайної ваги // Журнал «Вітчизна», № 1. «Держлітвидав України». – Київ, 1961.

1963 р

        В книжці П. Приходька «Шевченко й український романтизм 30-50 рр. ХІХ ст.» про Михайла Петренка зазначено:

   «…В. Забіла, що розвивався в річищі саме такого ліризму, увесь свій поетичний талант спрямовував, наприклад, на те, щоб відобразити лише одне – конфлікт між чистим, благородним почуттям кохання й корисливим панським оточенням, яке зневажало це почуття. М. Петренко так само розробляв лише один основний мотив – мотив нездійсненності щастя особи в суспільстві. Ще вужчими були обрії ліризму в Афанасьєва-Чужбинського та деяких інших поетів 30-х рр…[с. 193]

   …Лірико-психологічна тема пізніше зайняла велике місце в творчості А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли, а в Галичині – М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича. Вона збагачувалася як щодо змісту, так і з погляду різноманітності форм, у залежності від глибини зв`язку того чи іншого поета з життям, та прогресивності його ідейного спрямування… [с. 195]

   …Народна символіка велику роль відіграє також у ліризмі інших українських поетів-романтиків 30-х рр., зокрема В. Забіли та М. Петренка… [с. 201]

   …Позитивну роль у розкритті почуттів ліричного героя відіграють народні образи-символи в поезії М. Петренка. Звернення до таких образів характерне, наприклад, для його найкращого вірша «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»…[с. 201]

   …З першого погляду ліричні мотиви, образи, символи, композиційні ходи віршів Шашкевича мало чим відрізняються від віршів інших українських романтиків 30-х рр., особливо, наприклад, Петренка. Подібно до поезій Петренка, ліричний герой у віршах Шашкевича дуже часто нарікає на тяжку особисту долю, в них теж бачимо сумування й сльози, сирітство й «безрідність» та ін. У галицького поета, як і в Петренка, є образи «гроба» та «могили», що нагадують про нещасливий кінець. У дусі багатьох інших українських романтиків Шашкевич змальовує «ворона чорнокрилого», який провіщає нещастя, і «голуба малого», який нагадує долю «безрідного» («Розлука»). У вірші «Туга за милою» ліричний герой мріє:

Коби мені крильця мати,

Соколом злетіти,

Тяжку тугу із серденька

При милій розбити!

Ці слова перекликаються з відомими рядками вірша Петренка «Небо», де ліричний герой також хотів би мати «крильця» сокола, щоб злітати на небо.

   При всій спільності мотивів з Петренком та іншими українськими поетами-романтиками 30-х рр., у віршах Шашкевича в образах «сирітства», «безнадійності», «з гараздом розлуки», як і «ворона чорнокрилого», «голуба малого» та «сокола», відчувається незрівнянно більше зв’язку з реальною соціальною дійсністю. Ящо Петренків ліричний герой прагне поселитися на небі, кажучи, що «далекеє небо – моя сторона», то герой вірша Шашкевича хотів би злетіти соколом тільки для того, щоб згори більше «натішитися» реальною красою землі, яку уособлює його кохана («Туга за милою»). В інтимній ліриці Шашкевича дійсність постає менш абстрактною: поет показує боротьбу позитивних і негативних сил у реальних явищах життя, тоді, як у Петренка, а також Забіли ліричний герой загалом нарікає на дійсність та її заперечує…[с. 202-203]

   …Не випадково в іншому вірші поета («До ***») чуються світлі ноти звеличення розуму, що в галицьких умовах засилля клерикалізму набувало особливо символічного значення і що, при всій об’єктивній прогресивності багатьох ліричних мотивів Петренка, Забіли, Костомарова, Боровиковського, було взагалі їм далеким… [с. 204]

   …Героями ранньої соціально-побутової лірики Шевченка є сироти, наймити, нещасливі закохані. І в самому виборі цих героїв, і в тому, що вони в основному почерпнуті з фольклору, й у співчутливому розкритті їх страждань і трагічних конфліктів з дійсністю – в усьому цьому Кобзар певною мірою близький до Боровиковського, Петренка, Забіли, а частково навіть до Метлинського. Але погляньмо, наскільки ширше звучить основний, сумовитий настрій цих віршів Шевченка і наскільки по-новому осмислюється трагізм долі ліричних героїв… [с. 206]

   …Ми вже говорили про ту велику роль, яку відіграє народнопоетична символіка в баладах і в віршах Боровиковського, Шашкевича, Костомарова, Петренка, Забіли та інших українських романтиків 30 – початку 40-х рр., про те, що шляхи використання символіки були різними залежно від ідейно-художнього спрямування окремих поетів, і про те, що навіть у творах найпрогресивніших з них символіка, виражаючи прагнення до певної синтетичності обзарів, надавала образам і деякої абстактності… [с. 210]

   …Інакше ставилися до розкриття згаданої теми письменники ліберально-буржуазного та консервативного спрямування. Їхня творчість була запереченням і критичного реалізму, і прогресивно-романтичних традицій, утверджуваних у 30-х та на початку 40-х рр. Боровиковським, Гребінкою, М. Шашкевичем, Забілою, Петренком та особливо Шевченком. Як і в розробці історичної теми, вороже ставлення до прогресивних романтичних традицій найяскравіше виявилося з боку П. Куліша. У ряді своїх російських нарисів та повістей («Карманная книжка для помещиков», 1846, «Самое обыкновенное происшествие», 1846, «Майор», 1860) і особливо в опублікованих на початку 60-х рр. «Листах з хутора» письменник ідеалізує патріархальний селянський побут та в сентиментально-ідилічних тонах змальовує взаємини патріархального селянина з ліберальним поміщиком, хоч і осуждає відвертих кріпосників…[с. 240]

…Більшість українських романтиків 30-х рр. ХІХ ст. не спромоглися в своєму ліризмі вийти за межі вузько особистого. У творчості деяких поетів ліричний світ героя якоюсь мірою навіть протиставляється об’єктивній дійсності і, таким чином, змальовується в дещо містичному плані (окремі балади Костомарова, Метлинського). Зате в творчості Боровиковського, Петренка, Забіли та особливо М. Шашкевича ліризм виявився в таких формах, які зберегли своє значення для всього дальшого розвитку української літератури і безумовно відіграли певну роль у формуванні поезії Шевченка…» [с. 295].

Приходько П. Г.. Шевченко й український романтизм 30-50 рр. ХІХ ст. «Видавництво Академії Наук УРСР». – Київ, 1963.

         В «Українській малій енциклопедії» міститься стаття про Михайла Петренка:

   «Петренко Михайло (нар. 1817 р.) – автор поезій в альманаху «Сніп» Корсуна, в «Молодику» Бецького і в «Южноруському збірнику» Метлинського, та книжечки «Думи і співи» (треба: Думи та співи). Йому належать популярні в наш час пісні «Дивлюсь я на небо», «Вечірній дзвін», «Де грім за горами»[с. 54].

Онацький Євген. Українська мала енциклопедія. Т. 3. «Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині». – Буенос-Айрес, 1963.

         В п`ятитомному біо-бібліографичному словнику йдеться про Михайла Петренка також:

   «…В 1841 році закінчив Харківський університет, працював по «гражданским ведомствам». З спадщини Петренка збереглося біля 20 віршів. Найбільш популярна його поезія «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…»), яка була покладена на музику і стала відомою народною піснею. Петренко – поет-романтик прогресивного напряму…[с. 75].

1841

   …Недоля; Вечірній дзвін; Смута; «По небу блакитнім очима блукаю..»; «Гей, Іване! пора…»; «Не потура на се козак…»; Брови; «Туди мої очі, туди моя думка…» ― Сніп. Український новорічник. Скрутив Олександр Корсун. Х., 1841, стор. 175-183.

1843

   Вечір. – Молодик на 1843 год, ч. ІІ. Украинский лит. сборник, издаваемый И.Бецким. Х., 1843, стор. 101.

   Батьківська могила. – Молодик, ч.ІІ, Х., 1843, стор. 121.

1848

   «Думи мої, думи мої…»; Небо; Весна; Слов'янськ; «Далеко од родини…»; «Тебе не стане в сих містах…»; «Як в сумерки вечірній дзвін…»; «Ой біда мені, біда…»; «Минулися мої ходи…»; «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»; Іван Кучерявий; Недуг. – Южный русский сборник. Изд. Амвросия Метлинского. Х., 1848, стор. 31-60.

1960

   Поезії. [Віктор Забіла, Михайло Петренко]. Вступна стаття Г. А. Нудьги. К., вид-во «Рад.письменник», 1960, 215 стор.

1958

   [Без.підп.]. Хто автор пісні «Дивлюсь я на небо…» – Робітнича газета, 1958, №164.

1960

   Нудьга Г. Два поети-романтики. – В кн.: Забіла Віктор, Петренко Михайло. Поезії, К., вид-во «Рад. письменник», 1960, стор. 3-48» [с. 76].

Українські письменники / Біо-Бібліографичний словник (у п`яти томах). Т. 3. «Державне видавництво Художньої літератури». – Київ, 1963.

        В «Українській радянській енциклопедії» вміщено статтю Г. Нудьги про Михайла Петренка:

   «…український поет-романтик прогресивного напряму... Закінчив Харків. Ун-т (1841). В ліриці П. значне місце посідає мотив нарікання на долю, на тяжкі умови життя простої людини (цикл віршів «Небо»). Деякі його поезії стали народними піснями («Дивлюсь я на небо», «Туди мої очі» та ін.). Твори П. друкувалися в альманахах «Сніп», «Молодик» та ін. Драма «Панська любов» не збереглася…» [с. 114].

Українська радянська енциклопедія. Том 11. Головна редакція Української радянської енциклопедії. – Київ, 1963.

         Було видано бібліографічний покажчик «Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст.». Дуже зручний для використання посібник, за допомогою якого легко знаходяться автори, назви видань та таке інше. Надані в БП й збірки, в яких друкувався й Михайло Петренко.

Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст. // Бібліографічний покажчик (склав І. З. Бойко). «Наукова думка». – Київ, 1963.

         М. Дяченко в книжці «Ізюм» не забуває про творчість Михайла Петренка:

   «…Серед кращих творів поета слід назвати такі, як вірші «Вечір», «Вечірній дзвін» та інші. Найбільш популярною поезією М.М.Петренка була «Недоля» («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…»), що стала народною піснею. В кращих його віршах яскраво видно невдоволення тогочасною жорстокою дійсністю. Використовуючи мотиви і художні засоби народної творчості, автор зумів висловити глибоко людяні почуття, переживання, мрії…» [с. 44].

Дяченко М. Т. Ізюм (Історико-краєзнавчий нарис). «Харківське книжкове видавництво». – Харків, 1963.

         На міжнародному з`їзді славістів про Михайла Петренка було згадано наступне:

«…Зростання української літератури в кінці 30–40-х роках відбувається насамперед у річищі романтизму. В цей час розгорнули свою творчу діяльність основні сили нового літературного напряму (Т.Шевченко, М.Костомаров, А.Метлинський), у більшій чи меншій мірі виступали з романтичними творами Л.Боровиковський, В.Забіла, М.Петренко, О.Афанасьєв-Чужбинський, С.Писаревський, О.Корсун, П.Куліш, Я.Щоголев та ін.[с. 16]

   Різноманітне відображення знайшла в творчості українських романтиків кардинальна для нового напряму проблема свободи особистості, утвердження її цінності, визволення від пут, накладених на неї феодальним суспільством. Якщо в віршах С.Писаревського («Моя доля»), М.Петренка («Весна», «Батьківська могила»), О.Афанасьєва-Чужбинського («Є.П. Гребінці») романтичне утвердження особистості дається в плані психологічному, то у Шашкевича, Костомарова, Шевченка і навіть у Є.Гребінки, В.Забіли цей мотив має соціальну забарвленість…[с. 46]

   Серед пісень літературного походження в українському фольклорі дуже помітне місце належить пісням, створеним поетами-романтиками. Найбільше, звичайно, ввійшло в народ пісень із спадщини Шевченка, але широко відомі і пісні, складені такими авторами, як С.Писаревський, Є.Гребінка, В.Забіла, М.Петренко, О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Устиянович та ін.Пісні, складені українськими романтиками , і зараз звучать у народі, виконуються в концертах…» [с. 48].

Волинський П. К. Український романтизм у зв`язку з розвитком романтизму в слов`янських літературах (V міжнародний з`їзд славістів, Софія, 1963). «Радянська школа». – Київ, 1963.

1964 р

         В «Історії української літератури» природною є згадка й про Михайла Петренка:

   «…Романтики, розширюючи тематичні й стильові межі літератури, внесли і характерні для нового напряму жанри, як балада (Боровиковський, Срезневський, Шашкевич, Костомаров, Метлинський та ін.), ліроепічна поема (Гребінка – переклад «Полтавы» Пушкіна, Вагилевич, Костомаров), різноманітні ліричні жанри, зокрема, елегія, пісня, сонет (Боровиковський, Шпигоцький, Шашкевич, Забіла, Петренко та ін.), романтична драма (Тополя, Костомаров)… [с. 52-53]

   …Із романтиків відомі такі письменники, як І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, А. Метлинський, В. Забіла, М. Петренко, О. Корсун, О. Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш та інші… [с. 230]

   Набули поширення в народі створені романтиками пісні та романси: С.Писаревським «Де ти бродиш, моя доле?», М.Петренком «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю»), Є.Гребінкою «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!»)...[с. 233]

   Михайло Миколайович Петренко – один з талановитих творців романсової лірики… Вчився в Харківському університеті, який закінчив у 1841 році. Брав участь у літературному гуртку і писав вірші.

   Поезії Петренка друковано в «Снопі», «Молодику», в «Южном русском зборнике». В останньому виданні повідомлялося, що Петренко, «крім надрукованих тут творів, написав ще оперу, ніде не надруковану».

   Вірші Петренка відзначаються тужливим, елегійним тоном, який нагадує елегії російського поета Козлова і окремі поезії Лермонтова. Поет розповідає про рідний край, висловлює скорботу розлуки, говорить про втрату щасливих днів кохання. При цьому в його поезії немає ні розпачу, ні зневіри. Ліричні вірші Петренка становлять журну мелодію, в якій чути голос людини, не задоволеної дійсністю. Спокійно-лагідний тон скорботної лірики Петренка є оригінальною рисою його творчості. Найпопулярніший вірш Петренка «Небо» («Недоля»), відомий під назвою «Дивлюся на небо та й думку гадаю», став народною піснею. За епіграф до вірша поет узяв слова з М.Лермонтова: «В минуту жизни трудную теснится ль в сердце грусть…» Його не задовольняє буденщина життя, він поривається у блакитні бузмежні простори. Мелодійна мова вірша відповідає його елегійному настроєві. Першими рядками поет створює журливий тон:

Дивлюся на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти крильців не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

   В кожній строфі цієї поезії звучить романтичний мотив протиставлення реальній дійсності високих мрій людини, яка лине думками «далеко, за хмари, подальше од світу», хоче знайти ласку, привіт «у зірок, у сонця», хоче мати «орлячі ті крила», полинути у надхмарні простори «орлом бистрокрилим».

   Чітка побудова строф з амфібрахічними стопами обумовлює музичне, пісенне звучання вірша.

   На час написання поезії «Небо», очевидно, авторові відомий був Шевченків «Кобзар» 1840 року. В окремих мотивах цього вірша відчувається перегук з «Перебендею», хоч Петренко не досягає революційно-романтичного пафосу, властивого ранній поезії Шевченка.

   Відгук лірики «Кобзаря» помітний і на інших поезіях Петренка. Його вірш «Думи мої» починається рядками, співзвучними з однойменною поезією Шевченка:

Думи мої, думи мої,

Де ви подівались,

Нащо мене покинули,

Чому одцурались?

   Розвиваючи цей поетичний мотив, Петренко звертається до дум: «Чи ви в морі з буйним вітром збиваєте хвилі», «чи по скелям, по бескидам блукаєте», «чи ви в небі над зірками шукаєте долі».

   Подібні мотиви властиві і іншим поезіям Петренка. Таким романтичним колоритом відзначається вірш «Схилившись на руку, дивлюся». Поета приваблюють простори вечірнього «крайнеба» і викликають журливий настрій. Він оспівує красу природи і знаходить в її картинах принаду. Такі картини сповнено легким, елегійним смутком:

Схилившись на руку, дивлюся

В вечірнє крайнебо далеко й глибоко

І чую, проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарах око.

І тьохка серце у мене,

А в очах темно, темно, мутно…

Чого ж в душі становиться так смутно,

Коли дивлюсь, вечірнє небо, на тебе?

Покрите хмарами, мов хвилями те море,

Що ти там мовиш в вишині?

Чи перші радості, чи тяжке горе

Ти шлеш самотньому мені?

   Петренко славить красу свого краю, оспівує вроду дівчини-українки і зачаровується рідними піснями. У вірші «Чи бачив хто дівчину слов’янськую?» він відзначає красу і силу українських пісень:

Чарують Слов’янськ ввесь, од краю і до краю,

Широко ллються там по горах, по садах,

А потім високо у небі затихають

Чудесні, гарнії пісні.

   Поет говорить про силу і красу козацьких співів та «дум дідівських», висловлює свої пристрасні почуття любові до всього того, що створено народом і становить заповітні традиції, які передаються від покоління до покоління.

   З великою любов’ю, глибокою ліричною теплотою Петренко описує рідні краєвиди. У вірші «Слов’янськ» він оспівує рідне місто, говорить про вроду місцевих дівчат:

Слов’янськ, Слов’янськ, як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

Твої дівки цвітуть так мило,

Їх чорні брови, їх пісні

По Україні перве диво

І перша слава для річей.

Нігде нема таких очей,

Які слов’янки мають очі…

   За мотивами російського поета Козлова («Вечерний звон») Петренко пише елегію: «Як в сумерках вечерній дзвін», в якій з глибоким почуттям висловлює настрої розлуки, самотності:

Як в сумерки вечірній дзвін

Під темний вечір сумно дзвоне,

Як з вітром в полі плаче він,

А у діброві тяжко стогне,

Тоді душа моя болить,

Від смути плачу по невірній,

А думка все туди летить,

Де вперш почув я дзвін вечірній…

   Отже, лірика Петренка відзначається мелодійністю, елегійним характером. Це давало підстави Костомарову згадати в своїй автобіографії «бідного студента» Петренка «меланхолійного характеру», який в своїх віршах «майже завжди звертався до рідної своєї місцевості».

   Характером лірики до Петренка наближався Віктор Миколайович Забіла…» [с. 292-294].

Волинський П. К.та інші. Історія української літератури. «Харківська книжкова фабрика ім. Фрунзе». – Київ, 1964.

         В збірці пісень «Серце співає» було вміщено вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…». Прізвище автора вказано [с. 164].

Серце співає / Українські ліричні пісні // Пісенник. «Мистецтво». – Київ, 1964.

         В пісеннику «Золоті ключі» подано вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Прізвище автора згадується [с. 23-24].

Золоті ключі. Пісенник. Випуск І (Упорядкував Д. М. Ревуцький). «Мистецтво». – Київ, 1964.

1967 р

         У восьмитомній «Історії української літератури» про Михайла Петренка надано наступну інформацію:

   «…В дусі сентиментальної естетики написані вірші М. Петренка «Туди мої очі, туди мої думи» і особливо «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче»… [с. 176]

   …У творах деяких українських поетів-романтиків (М. Петренко, В. Забіла та ін.) значно звужено ідейну проблематику. Тут переважають в осовному інтимно-особисті мотиви. В творах же таких поетів, як А .Метлинський, О. Корсун, П. Куліш та ін., нерідко оспівувалось, поетизувалось патріархальне минуле, пропагувалась релігія, містика, а інколи ідеалізувалось самодержавство. Так, Метлинський у вірші «До вас» закликає сучасного йому читача «цареві служити»… [с. 184-185]

   …Своєрідною і цікавою сторінкою в розвиткові української поезії шевченківського періоду є творчість Михайла Миколайовича Петренка … За життя поета твори його публікувалися у таких виданнях: альманах «Сніп» (1841), альманах «Молодик» (1843), «Южный русский сборник» (1848). Слід відзначити вимогливість поета до своєї творчості. Він раз у раз переглядав свої вірші, наново редагував їх, робив чимало поправок, удосконалював художній текст.

   Провідний мотив поезії Петренка типовий для романтиків: туга за рідним краєм, сирітство, прагнення відірватися від земної непривітної «буденщини», поринути у «високості», пізнати красу всесвіту.

   Перший цикл поезій Петренка має назву «Небо». Сюди увійшли вірші «Дивлюся на небо», «По небу блакитнім очима блукаю» та «Схилившись на руку». Це була нова – інтимна, психологічна – лірика. Поет-романтик дав цікаві зразки медитативного жанру (романс, елегія) з характерним для нього невдоволенням дійсністю, пориванням у надземні простори:

Дивлюся на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти крильців не дав? –

Я землю б покинув і в небо злітав!

   Поезію «Дивлюся на небо» вперше надруковано в альманасі О. Корсуна «Сніп» (1841) під заголовком «Недоля»; перед текстом – епіграф: «В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть…Лермонтов». Сучасники відзначали, що поезія Петренка формувалася під впливом великого російського поета, але вплив цей не слід перебільшувати. Про це писав ще М. Петров: «При несомненном подражаним Лермонтову поэзия Петренко отличается еще более грустным тоном; поэт постоянно о чем-то вздыхает и порывается от земли к небу».

   Творчість Петренка зазнала впливу поезії І. Козлова, І. Котляревського і особливо Т. Шевченка. Так, вірш Петренка «Думи мої» є прямим наслідуванням великого українського поета:

Думи, мої, думи мої,

Де ви подівались,

Нашо мене покинули,

Чому одцурались?..

   Петренко виступає як типовий романтик 30-х років. Поет ширяє десь «над хмарами»; він обминає соціальні проблеми, абстрагується від конкретної дійсності. Проте в ряді його творів життєві, реалістичні риси досить відчутні.

   Виразно звучить у поезіях Петренка мотив нездійсненності особистого щастя у тодішньому суспільстві. Ліричний світ героя протистоїть гнітючій дійсності, яка давить і калічить святі людські почуття й поривання. В циклі поезій «Слов'янськ» раз у раз бринять нотки щирого болю від людських страждань:

… В яких містах

Я не бував! Од моря і до моря,

Блукаючи, пройшов я світ.

Чого не бачив я! А більше горя…

(«Чи бачив хто слов'янськую дівчину?»)

   Якоюсь мірою ці вболівання відчуваються і в суто інтимній, особистій ліриці Петренка:

Ой там за горою, де зіронька сяє,

Там, там моя мила голубка витає;

Закрилась від мене і небом й горами,

А я тут зостався з горем та сльозами.

(«Туди мої очі…»)

   Романтичні образи й мотиви Петренка навіяні значною мірою впливами тогочасної літератури, зокрема російської. Поряд із цим не можна не відзначити величезної ролі усної народної творчості. Петренко високо ставив красу народної пісні, що була для нього як «рай цілий радості і пекло мук». Для поезії Петренка характерне розкриття почуттів ліричного героя через народні образи-символи. Поет щедро брав із фольклору художні засоби, сюжети, мелодику:

Минулися мої ходи

Через огороди,

Минулися мої лази,

Через перелази.

Лихо мені, горе мені,

Молодій дівчині;

Чорні брови козацькії

Завдали кручини.

(«Минулися мої ходи»)

   Єдина у творчості М. Петренка балада «Гей, Іване, пора нам сідлати коня» («Сніп», 1841) побудована на фольклорних колізіях, але з додержанням канонів романтичної школи:

Ой, вітру, вітру! ти бистріш –

Лети ж до милої скоріш:

Скажи ти їй, нехай не плаче!

Скажи, що милий близько скаче…

А ти, мій коню, як скоріш

Мене до милої примчиш:

Тобі за те я гарну збрую

В татар здобуду золотую!..

   Поет широко застосовує розміри та ритми народних пісень, коломийковий розмір («Минулися мої ходи»). Поряд із цим, в романсовій ліриці Петренко часто вдається до розмірів нової поезії – найбільше до ямба і амфібрахія («Небо»).

   Іноді поет вносить у свою творчість риси надмірної чутливості, сентиментальності. Любовна лірика його місцями надто зворушлива, образи підкреслено сльозливі («Я плачу без тебе і виплакав очі…»), що йшло, можливо, не так від фольклору, як від загального тону тодішньої романсової лірики:

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,

Як вітер осінній в діброві заплаче,

Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,

Від думки, від горя у поле плетешся?

(«Чого ти, козаче…»)

   В теплих тонах поет оспівує красу рідної землі, чарівність української природи, милується неповторними пейзажами.

   Петренко був оригінальним, талановитим поетом. В його творчості визначаються нові тенденції, нові образи (супроти харківських поетів 20-30-х років); він намагається вийти за межі фольклорної поетики, творчо сприймає кращі зразки тогочасної російської лірики, розвиває жанр українського романсу.

   Поезії Петренка «Дивлюся на небо», «Туди мої очі» («Де Крим за горами»), «Ходе хвиля по Осколу» набули чималої популярності, стали народними піснями. Сучасники схвально поставилися до творчості Петренка. Т. Шевченко поважав ліричний талант романсиста, а поезію його «Дивлюся на небо» переписав до одного із своїх альбомів.

   Кращі вірші Петренка передруковувалися в різних збірках, альманахах, антологіях, пісенниках, перекладалися на музику… [с. 299-301]

   …Провідне місце в ранньому українському романтизмі належало так званій «харківській школі» (Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський, О. Шпигоцький, І. Срезневський, трохи пізніше – А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун). Із романтизмом значною мірою пов'язана творчість Є. Гребінки, П. Куліша, О. Афанасьева-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли. В Західній Україні літературне відродження 30-х років також відбувалося в річищі романтизму… [с. 460]

   …Із усіх видів словесної художньої творчості найбільшого розвитку набуває поезія. Чимало віршів проникає в народ, стає народними піснями (приміром, ліричні тексти І. Котляревського, Є. Гребінки, О. Афанасьева-Чужбинського, В. Забіли, М. Петренка, М. Устияновича й багатьох інших)…» [с. 465].

Шабліовський Є. С. Поезія // Історія української літератури (у восьми томах). Т. 2. Становлення нової літератури (друга половина XVIII - тридцяті роки XIX ст.). «Наукова думка». – Київ, 1967.

1968 р

         У вступній статті І. Айзенштока до книги «Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ ст.» про Михайла Петренка мовиться наступне:

   «…З першим гуртком були зв’язані Л. Боровиковський і особливо О. Шпигоцький, обидва імпонували Срезневському своїми українськими інтересами. Активними учасниками другого гуртка були А.Метлинський і М.Костомаров; причетні до нього були також О.Корсун (який, в свою чергу, зібрав навколо себе групу українських поетів, в тому числі романтиків М.Петренка, С.Писаревського та ін.), Я.Щоголів та ін. Всі вони разом і кожен зокрема в більшій або меншій мірі зазнали на собі впливу Срезневського, його блискучих даних умілого організатора і пристрасного пропагандиста – спочатку українського історичного минулого і фольклору, пізніше – широкого, всебічного вивчення слов’янства, зокрема поезії слов’янських народів...[с. 36-37]

   …В російській літературі зразки такої нової пісні дав, наприклад, А. А. Дельвіг; в українській – група поетів-піснярів, яку одкриває С. Писаревський і до якої входять Віктор Забіла, Михайло Петренко і деякі інші менш відомі або й зовсім не відомі поза межами якогось вузького кола поети... [с. 50]

   …Ще більше ці особливості притаманні поезії Михайла Петренка. Сучасники дуже високо оцінювали його творчість, з якої збереглась лише невелика частина.Так, А. Метлинський писав про нього Срезневському як про «поета справжнього («не нам рівня!» - додав він); М. Костомаров також виділяв Петренка серед інших учасників альманаху «Сніп», в якому були надруковані його перші вірші. А.М.Тихорський у рецензії на цей альманах відзначав, що поезія М.Петренка – «поезія справжня, поезія, яка переспівувалась з Пушкіним, з Лермонтовим».

   Дожовтневі історики української літератури (М.І.Петров, М.П.Дашкевич), ніби розвиваючи останнє судження рецензії Тихорського, писали про вплив Лермонтова і Козлова на Петренка. Причому переважно брали до уваги зовсім випадкові і малопереконливі зовнішні ознаки, на зразок епіграфа з Лермонтова до поезії «Недоля» в «Снопі» або перегуки вірша «Як в сумерки вечірній дзвін…» з відомим віршем І.І.Козлова «Вечерний звон». Цього, звичайно, надто мало, щоб серйозно говорити про якийсь дійовий вплив на творчість Петренка згаданих поетів. Найзначніші впливи на вірші Петренка – інші; це насамперед сучасна поету народна пісня та поширений міський романс.

   Відома нам творчість Петренка дуже невелика, як сказано, за обсягом, і в ній зовсім відсутні будь-які хронологічні віхи. Важко тому точно і певно говорити про основні тенденції його розвитку як поета, хоча дуже спокусливо уявляти собі, що еволюція поета почалась з наслідування народної пісні, а потім перейшла до імітації міської романсової лірики.

   Таке припущення проливає світло на те захоплення, яке поезія Петренка викликала у декого з його друзів і сучасників, зокрема у тих, котрі, як і Костомаров, засмучувалась, що «прагнення прикидатись мужиком» звужує горизонти молодої української поезії, які бажали, щоб українська поезія стала набутком «освічених класів».

   Є, нарешті, всі підстави припустити, що, мабуть, єдиний поет, який дійсно вплинув на Петренка, можливо, навіть відкрив перед ним перспективи поетичної творчості рідною мовою, був Тарас Шевченко, його «Кобзар». Неодноразово відзначалось, що вірш Петренка «Думи мої, думи мої, Де ви подівались…» є перифразою відомого шевченківського вірша з тими ж початковими словами. Варто було б відзначити, що й в інших віршах харківського поета (умовно кажучи – «ранніх») – «Ой біда мені, біда…», «Минулися мої ходи…», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…», «Іван Кучерявий», «Недуг» – помітне наслідування не стільки безпосередньо фольклорних пісенних зразків, скільки їх шевченківських інтерпретацій, «Кобзар» багато в чому зумовив і поетичні інтонації «ранньої» лірики Петренка, і відбір відповідних народнопісенних зразків, і навіть тематику його «ранньої» лірики.

   В такому разі наступним етапом творчого розвитку Петренка як поета є його вірші, позбавлені (свідомо або несвідомо, – це питання, на яке зараз неможливо дати точну відповідь) будь яких виразних рис народної лірики, та зате повністю пройняті відгомоном романсової лірики. Саме ці вірші найбільше захопили Тихорського, підказавши йому високе і почесне для українського поета порівняння з Лермонтовим, і мало не стали причиною проголошення Петренка поетичним спадкоємцем незадовго перед тим убитого поета.

   Але, як показав А. Шамрай, не кажучи вже про разючу невідповідність ідейних та стильових спрямувань обох поетів, вірші Михайла Петренка характеризуються не перебореним цілком наслідуванням українського пісенного фольклору, незважаючи на всі спроби від нього відійти.

   Літературна діяльність Петренка тривала лише кілька років і по суті не вийшла з періоду поетичного навчання. Але й те, що вдалося йому зробити, –залишені ним зразки інтимної медитатичної лірики, ліричного романса, – утвердило за ним право на заслужену увагу наступних поколінь українських читачів.

   В історико-літературному плані творчість Петренка характеризується також впертими намаганнями поета відійти від могутнього впливу форми Шевченкового «Кобзаря». Тепер дуже важко певною мірою уявити собі надзвичайне враження, яке мала на сучасників ця маленька книжечка, що містила всього лише вісім невеликих творів молодого поета. Не виходячи надто за межі традиційної тематики української поезії того часу, книжка Шевченка вразила уяву читачів своєю яскравою талановитістю, простотою, – яка була також наслідком величезного таланту, – своєю близькістю до високих зразків народної поезії і водночас безперечною творчою самобутністю, що насичує буквально кожен рядок, кожне слово «Кобзаря». Дуже промовиста розповідь О.О.Корсуна про те, як він з Костомаровим, ідучи в собор до обідні, заглянули в книгарню, натрапили на тільки що одержаний «Кобзар» і зачитались так, що пропустили не тільки обідню, а й обід.

   Під впливом «Кобзаря» перебували й інші українські поети. Не повторюючи загальновідомих фактів про незвичайно сильний і благотворний вплив книги на весь хід прогресивного розвитку української літератури, відзначимо, що з самого початку 40-х років появляються наслідування Шевченку, переспіви тем і настроїв «Кобзаря», «Гайдамаків» та інших творів поета. Деякі з них потрапляють до друку, навіть приписуються самому Шевченку (так було зокрема з віршем Петренка «Дивлюся на небо»), інші, як того й заслуговували, не пішли далі записних зошитів своїх авторів або, в кращому випадку, вузького кола його найближчих друзів. Дуже слабкі, як правило, в художньому відношенні, ці наслідування цікаві відображеними в них естетичними тенденціями епохи, творчими спрямуваннями окремих пересічних представників української літератури першої половини ХІХ століття…[с. 55-57]

90. Айзеншток І. Вступна стаття «Українськї поети-романтики» // Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ ст. «Дніпро». – Київ, 1968.

   Перед збіркою поезій «Думи та співи» у книзі надано невеличку довідку про Михайла Петренка:

   «…Вчився в Харківському університеті, який закінчив у 1841 році, потім працював «по гражданским ведомствам».

   Літературна діяльність Петренка починається в роки навчання в університеті. Перші його вірші були надруковані в альманасі «Сніп» (1841).

   Найпопулярніша поезія Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю») була покладена на музику і стала популярною народною піснею...[с. 417]

   Послідовність наданих в збірці віршів Михайла Петренка така, як у попередніх відомих виданнях, наприклад, «Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії». Лише інколи спостерігаються деякі текстові розбіжності, що виникли при адаптації текстів першої половини ХІХ століття до сучасних мовних норм.

   Надаємо тільки послідовність віршів у цій книзі:

- «Думи мої, думи мої…»

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»

             «По небу блакитнім очима блукаю…»

             «Схилившись на руку, дивлюся я…»

- Весна. «Весна, весна, година мила...»

- Слов`янськ. «Ось-ось Слов`янськ! Моя родина!..»

                       «Чи бачив хто слов`янськую дівчину?..»

                       «Рай цілий радості і пекло мук…»

                        «Далеко од родини…»

- «Тебе не стане в сих місцях…»

- «Туди мої очі, туди моя думка…»

- «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- «Ой біда мені, біда…»

- «Минулися мої ходи..»

- «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»

- Іван кучерявий. «У неділеньку раненько...»

                            «Не сон схилив головоньку…»

                             «Не вій, вітре, не вій, буйний…»

                              «Не все гудуть буйні вітри…»

- Недуг. «Ходе хвиля по Осколу…»

               «Прийди прижмись, моя мила…»

               «Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!..»

              «Чом не заплакати б мені?..»

- Батьківська могила. «Покинув нас і нашу матір…»

- «Гей, Іване, пора…» [с. 417-441].

Далі авторами книги надано деякі коментарі до поезій Михайла Петренка:

   «…Літературний доробок М.Петренка невеликий: він написав понад два десятки віршів та пісень, але не всі вони збереглися.

   Твори М.Петренка друкувалися у «Снопі» (1841) О.Корсуна та «Молодику» (1843) І.Бецького. У 1848 р. в «Южном русском зборнике» А.Метлинського була опублікована збірка поезій М.Петренка «Думи та співи», до якої ввійшли як вірші, що друкувалися в «Снопі» та «Молодику», так і нові твори.

   М.Петренко написав також п’єсу «Панська любов» (про це свідчить П.Кореницький в листі до О.Корсуна від 3 вересня 1843 р.), але текст її надрукований не був і залишився невідомий.

Думи та співи

   «Думи мої…» Вперше надруковано в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 31-32.

   Подається за першодруком.

   Небо. Поезія в трьох частинах. Перша частина її під заголовком «Недоля» з епіграфом: «В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть… Лермонтов» – була вперше надрукована в альманасі «Сніп», 1841, стор. 175-176. Там же (стор. 178-179) було надруковано і другу частину, що починається рядком: «По небу блакитнім очима блукаю…» Третя частина вперше надрукована під заголовком «Вечір» в альманасі «Молодик», 1843, ч.2, стор. 101-102.

   Всі ці рядки поезії пізніше (з деякими відмінами у ткстах) були об’єднані автором в один твір під заголовком «Небо», надрукований в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 32-36.

   Перша частина поезії «Небо» («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…») покладена на музику дочкою письменника В.Александрова – Людмилою.

Подається за «Южным русским зборником», стор. 32-36.

Весна. Вперше надруковано в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 36-37.

Подається за першодруком.

Слов’янськ. Вперше надруковано під цією назвою цикл поезій в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 37-43.

   Подається за першодруком.

   «Тебе не стане в сих місцях…» Вперше надруковано в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 43-45.

   Подається за першодруком.

   «Туди мої очі, туди моя думка…» Вперше надруковано в альманасі «Сніп», 1841, стор. 183-184.

   Подається за «Южным русским зборником», стор. 45-46.

   «Як в сумерки вечірній дзвін…» Вперше надруковано під заголовком «Вечірній дзвін» в альманасі «Сніп», 1841, стор. 176. Ця поезія є переспівом з І.І. Козлова – «Вечерний звон».

   Подається за «Южным русским зборником», стор. 46-47.

   «Ой біда мені, біда…» Вперше надруковано під заголовком «Брови» в альманасі «Сніп», 1841, стор. 181-183.

   Подається за «Южным русским зборником», стор. 47-49.

   «Минулися мої ходи…» Вперше надруковано в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 49-51.

   Подається за першодруком.

   «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…» Вперше надруковано під заголовком «Смута» в альманасі «Сніп», 1841, стор. 177-178. В зовсім новій редакції поезія була надрукована в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 51.

   Наводимо первісну редакцію твору, опубліковану в альманасі «Сніп»:

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,

Як вітер осінній в діброві заплаче,

Головоньку склониш, слізьми обіллєшся,

Від горя, від смути у поле плетешся?

Хіба ж ти, козаче, із вітром здружився,

Що вітер заплакав, а ти зажурився?

Хіба тобі ні з ким ділитися горем,

Як тільки що з вітром, як тільки що з полем?

Хіба ж хто руйнує козацькую волю?

Хіба ж помарніло у чистому полю?

Схотілось гуляти – багацько простору

Від чорного Бугу до тихого Тору.

Чого твої очі, – такі ясні очі,

Як зірки вкраїнські о самій півночі, –

Сльозами наллються, як глянуть на гори,

Де сонечко красне сідає у морі?

Ой, мабути, мила твоя там витає,

Де сонечко ясне за гори сідає!

Ой, мабути, хлопче, недобра та мила, 1)

Що хлопця навіки без жалю згубила!

Як орлиця в лісі весною воркує,

Чого твоє серце, козаче, сумує?

Чого воно тихне, либонь, умирає,

Коли соловейко в садку заспіває?

Як наші дівчата смерком коло хати

Зачнуть собі гарно співанки співати,

Чого ти, козаче, тоді не співаєш,

А тільки що нишком слізки утираєш?

Хіба ж тобі жити на світі не мило,

Що очі померкли, а личко змарніло?..

Закинь же, козаче, за гору кручину –

Вона ужене-бо тебе в домовину.

«Не кину кручини! – козак відвічає. –

Нехай болить серце, нехай ізниває!

Тоді тільки, братці, всю смуту покину,

Коли лях поганий покине Вкраїну».

   Подається за «Южным русским зборником».

   Іван Кучерявий. Вперше надруковано в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 52-55.

   Подається за першодруком.

   Недуг. Вперше надруковано в «Южном русском зборнике», 1848, стор. 55-60.

   Подається за першодруком.

   Батьківська могила. Вперше надруковано в альманасі «Молодик», 1843, ч.2, стор. 121-123.

   Подається за першодруком.

   «Гей, Іване, пора…» Вперше надруковано в альманасі «Сніп», 1841, стор. 179-181.

   Подається за першодруком…»[с. 618-620].

1) Цей рядок (18-й знизу) пропущено в тексті вірша, вміщеного в книзі [с. 619].

Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ ст. «Дніпро». – Київ, 1968.

        В «Краткой литературной энциклопедии» зазначено:

   «…Петренко, Михаил Николаевич укр. поэт. В 1841 окончил Харьковский ун-т. Был учителем. Печатался в харьковских альманахах «Сніп» («Сноп», 1841), «Молодик» («Молодой месяц», 1843), «Южный русский сборник» (1848). В романтически окрашенных стихах П. сказалось нек-рое влияние Т.Г.Шевченко, М.Ю.Лермонтова. Осн. мотивы П. – тщета земной жизни, одиночество, сиротство, неразделенная любовь, философские размышления о Вселенной, о бесконечности. Цикл стихов «Славянск» («Слов’янск») проникнут радостью жизни, любованием природой. Нек-рые произв. П. бытуют и сегодня как народные песни («Дивлюсь я на небо», «Де Крим за горами» и др.). Написал драму «Панская любовь» (не сохранилась)…»[с. 723].

Краткая литературная энциклопедия (под редакцией А. А. Суркова). Т.5. «Детская энциклопедия». – Москва, 1968.

         В передмові до збірки поезій «П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко» Б. Деркач писав:

   «… І залишаються жити в народній пам`яті лише ті твори художньої літератури, які відповідають життєвим інтересам народу, його ідеалам і устремлінням. З цього погляду значний інтерес становить літературний доробок українських поетів-романтиків першої половини ХІХ ст. Згадаємо хоча б пісні «Гуде вітер вельми в полі» Віктора Забіли та «Дивлюся на небо» Михайла Петренка, які виросли на грунті народної творчості і міцно увійшли в поетичний арсенал нашого народу… [с. 3]

   …За характером своєї творчості до Віктора Забіли наближається один з маловідомих поетів першої половини ХІХ ст. Михайло Петренко. Поетична спадщина цього письменника невелика. Більшість його творів, що друкувалися в харківських збірниках та альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник», не привернули свого часу уваги читачів. Лише поезії «Дивлюся за небо», «Чого ти козаче, чого ти, бурлаче» та деякі інші перейшли до фольклору і стали популярними народними піснями.

   Про життя Михайла Миколайовича Петренка відомо дуже мало… Вчився в Харківському університеті…

   Бувши студентом, Петренко входив до літературного гуртка харківських письменників. На цей час припадає і початок його літературної діяльності. Як і в Забіли, у творчості Петренка переважають мотиви любовної туги, його ліричні твори відзначаються тужливим тоном. В них поет говорить про тяжке життя на землі, про сирітську долю, нарікає на власне горе.

   Голос людини, невдоволеної життям, особливо виразно звучить у найпопулярнішому вірші Петренка, відомому під назвою «Дивлюся на небо та й думку гадаю». Епіграфом до вірша поет узяв слова М. Лермонтова «В минуту жизни трудную теснится ль в сердце грусть…»

   Нарікаючи на гірку долю, поет в розпачі поривається до безмежного неба:

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту

І ласки у зірок і сонця просить,

У світіїх яснім все горе втопить.

   Поет прагне полинути у висоти орлом бистрокрилим, але він не має крил і тому лише захоплюється красою всесвіту, просторами вечірнього крайнеба.

   Журливими настроями пройнятий вірш «Думи мої», він перегукується з однойменним твором Шевченка:

Думи мої, думи мої,

Де ви подівались,

Нащо мене покинули,

Чому одцурались?

   Проте не всім поезіям Петренка властиве розчарування життям, смуток, туга. В окремих віршах бринять інші настрої. Так у віршах, присвячених рідному Слов`янську, Петренко з глибокою любов`ю говорить про красу рідного краю, про «пишні садки, квіти пахучі по долині» (треба: пишнії садки), про силу і красу пісень українського народу:

Чарують Слов`янськ ввесь, од краю і до краю,

Широко ллються там по горах, по садках,

А потім високо у небі затихають,

Чудесні, гарнії пісні.

   Вірші Петренка за своїм характером і елегійним тоном співзвучні поезіям російського письменника Козлова та деяким творам Лермонтова.

   Кращі твори Петренка, написані під впливом народної поезії та сучасних йому письменників, у свій час прихильно зустрів Т. Г. Шевченко, а такі поезії, як «Дивлюся на небо та й думку гадаю», «Де Крим за горами» і зараз користуються широкою популярністю далеко за межами України…» [с. 17-18]

   Також надано декілька поезій Михайла Петренка:

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»

- Весна. «Весна, весна, година мила…»

- «Минулися мої ходи…»

- «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»

- Слов’янськ. «Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!..»

                     «Чи бачив хто слов’янськую дівчину?..»

                     «Рай цілий радості і пекло мук…»

                    «Далеко од родини…»

[с. 123-132].

«П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко» // Бібліотека поета. Вибране. «Веселка». – Київ, 1968.

        В «Історії української літератури» є дещо й про Михайла Петренка:

   «…В альманасі «Сніп» (1841), виданому О. Корсуном у Харкові, вперше надруковано вірші М. Петренка. У другому (нездійсненому) випуску мав взяти участь Шевченко... [с. 26]

   Провідним напрямом на початку 40-х років, коли виступив у друку Шевченко, був романтизм. Саме в цей час з’являються збірки романтичних поезій М.Костомарова («Украинские баллады», 1839, «Ветка», 1840), А.Метлинського («Думки і пісні та ще дещо», 1839). В льманахах «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Молодик» (1843), «Южный русский зборник» (1848) друкуються романтичні твори П.Куліша, В.Забіли, Л.Боровиковського, М.Петренка…[с. 47]

   Своїм змістом «Сніп» значно поступався перед «Ластівкою». Але були в ньому й важливі публікації. Це, насамперед, низка поезій М.Петренка, вперше тут надрукованих («Дивлюся на небо», «Верчійний дзвін», «Смута», «По небу блакитнім очима блукаю» та ін.). Кілька творів надрукував в альманасі М.Костомаров (драма «Переяславська ніч», цикл переспівів із Байрона «Єврейські співанки»)… [с. 54]

   У «Молодику» з’явилися твори Шевченка – «Думка» («Тяжко, важко»), «Н. Маркевичу», «Утоплена», Г.Квітки-Основ’яненка – «Підбрехач», «Перекотиполе», поезії Я. Щоголева, М.Петренка, І.Галки (М.Костомарова), А.Метлинського, О.Чужбинського, О.Бодянського, чимало народних пісень…[с. 55-56]

   Велику послугу літературі зробив А.Метлинський, видавши в Харкові 1848 р. «Южный русский зборник» у п’яти випусках. Видання А.Метлинського зберегло для літератури чимало важливих явищ…

   Тут же надруковано низку поезій А.Метлинського під загальною назвою «Думки і пісні» разом із зразками перекладів їх, здійснених чеською мовою Фр.Челаковським, 16 поезій М.Петренка («Думи та співи»), частина яких до того друкувалася в «Снопі»…[с. 56]

   В романтичній поезії 40-х років визначилися й нові повіви як у тематиці, так і в мовно-стилістичних засобах. В цю поруособливо почала розроблятися медитативна лірики – про печальну земну юдоль, філософські роздуми про загадки світу, про бажання поринути в інший далекий світ. Ці мотиви є у В.Забіли («Човник», «Сидів я раз над річкою»). Новатором медитативної лірики був М.Петренко. В нових віршаї, що зовні нагадують звичайні пісенні твори, зустрічаються образи, які за змістом і мовно-стилістичними ознаками виходили за межі фольклорної поетики. Так, у популярному романсі «Дивлюсь я на небо» є рядки, властиві романтичній поезії в дусі М.Лермонтова:

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я б землю покинув і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо полинув

І в хмари навіки од світу втонув!

   У медитативному вірші Н.Мартовицького «До коня» («Ластівка», 1841, стор. 361) висловлено думку-бажання вирватися з «торгу людей, із мурованих стін» туди, де степ, де квітне «послідня билина».

   Отже, у 40-і роки В. Забіла, М. Петренко, Н. Мартовицький та ін. зробили дальші кроки до того, щоб відійти як від бурлеску, так і від поширеної тоді народнопісенної манери…» [с. 254-255].

Історія української літератури (у восьми томах). Т. 3. «Наукова думка». – Київ, 1968.

        Є. Шабліовський в статті «Пісенні скарби народу» відзначає:

   «…В поезіях Михайла Петренка також виступає українська народна стихія – поетична й музикальна:

Дивлюся на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти крильці не дав?

Я землю б покинув і в небо злітав! ...»

[с. 16].

Шабліовський Євген. Пісенні скарби народу // Україна співає (в піснях та романсах). «Музична Україна». – Київ, 1968.

1969 р

         В «Історії української дожовтневої музики» також є про творчість Михайла Петренка:

   «…На початку ХІХ ст. пісні-романси складалися на тексти маловідомих тепер авторів. В них звучав сумний роздум над долею людини, фоном для відтворення переживань людини часто був ліричний або романтичний пейзаж. Іноді лірика зітхання перетворювалася на пристрасний порив до щастя й волі, як у вірші М. Петренка «Недоля» («Дивлюсь я на небо»)… [с. 148]

   …Одним з найяскравіших зразків пісні-романса з мелодією напівфольклорного походження слід вважати думку на сл. М. Петренка«Дивлюсь я на небо» («Недоля»). Пізніше композитор-любитель В. Заремба створив до неї фортепіанний супровід.

   Цей твір надзвичайно популярний і вважається одним з найтиповіших зразків української ліричної пісні. Зберігаючи основні ознаки мелодики пісень-романсів, їх композиційну структуру, він, крім того, має й деякі нові риси. Це стосується, насамперед, більш глибокого взаємопроникнення інтонацій селянської ліро-епічної та міської романсової пісні. Поспівки в ній у висхідному русі мелодії, побудовані на півтонових ходах (3-11 такти) або на широких і м’яких ходах на септиму й нону (5-7 такти), типових для романсових пісень, органічно поєднуються з плагальними мелодичними зворотами й кадансами, характерними для селянських ліро-епічних пісень (такти 4-5, останні). У поступовому русі до звуковисотної і смислової кульмінації мелодичної строфи загальний діапазон пісні розширюється (до децими); кульмінація тут підкреслюється саме поступеневим рухом з «гальмування» і загостренням через двокретне акцентування гармонічного ввідного тону перед кульмінаційним звуком (децимою від нижньої тоніки) і плавним кадансовим зворотом.

   Цей прийом допомагає передати внутрішній порив, патетику пісні, які поряд з широкою наспівністю й мелодичною красою особливо приваблюють в ній слухачів і виконавців…» [с. 151].

Історія української дожовтневої музики ( загальна редакція та упорядкування О. Я. Шреєр-Ткаченко). «Музична Україна». – Київ, 1969.

         Було здійснено видання ще одного словника псевдонімів, де «Петренко Михайло» як і раніше згадувався як псевдонім А. Метлинського:

   «…Петренко, Михайло = Метлинський, Амвросій…

   Дж.: Тулуб… [с. 304]

   …Метлинський, Амвросій Лук’янович

   Псевд.: 1) А. М.; 2) М.; 3) М. А.; 4) Амвр. А.; 5) Амвр. Мтл.; 6) Мтл.; 7) Мтл., Амвр.; 8) Земляк; 9) Издатель; 10) Мешлинський, Амвросій; 11) Мітла, С.; 12) Могила, А.; 13. Могила, Амвросій; 14) Петренко, Михайло…» [с. 504]).

Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI – XX ст.). «Наукова думка». – Київ, 1969.

1970 р

        В «Енциклопедії українознавства» про Михайла Петренка написано:

   «…поет-романтик…; після закінчення Харківського Ун-ту (1841) служив у різних відомствах. Автор 19 ліричних віршів, друкованих у альманахах «Сніп» О. Корсуна

(1841), «Молодик» І. Бецького (1843) і «Южно-Русский Сборник» А. Метлинського (1848), що з них деякі стали нар. піснями («Дивлюсь я на небо…», «Туди мої очі…», «Минулися мої ходи…»). Драма «Панська любов» не збереглася. Окремо видана кн.: Забіла Віктор, Петренко Михайло. Поезії. К. 1960…» [с. 2031-2032]).

Енциклопедія українознавства. Т. 6. «Молоде життя». – Paris-NewYork, 1970.

       В книзі П. Жура «Третя зустріч» є наступна інформація про Михайла Петренка:

   «…12 квітня 1861 року в газеті «Харьков» якийсь Римов опублікував статейку «Двоє слів про літературні вечори в Харкові та одно про Т. Г. Шевченка», в якій заперечував велич українського поета. Намагаючись принизити творчість Шевченка, Римов твердив, наприклад, що вірші М. М. Петренка не гірші від Шевченкових, але він несправедливо забутий. Натякаючи на революційну діяльність та репресії, яких зазнав поет, автор статейки пояснював, що популярність поета викликана не стільки достоїнствами його поезії, скільки «відомими обставинами його життя»…» [с. 224]).

Жур Петро. Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки Т. Шевченка на Україну. «Дніпро». – Київ, 1970.

         В двадцятишеститомній «Історії міст і сіл Української РСР» згадано про Михайла Петренка:

   «…З Слов’янськом пов’язані життя й діяльність ряду представників української культури. В 1817 році тут народився поет М. М. Петренко(документально ще не встановлено де народився Михайло Петренко). Його перу належать вірші «Дивлюсь я на небо» (мав тоді назву «Недоля») і «Взяв би я бандуру», що стали народними піснями…» [с. 709].

Історія міст і сіл Української РСР. В двадцяти шести томах. Донецька область. Інститут історії Академії Наук УРСР. – Київ, 1970.

1972 р

       В книзі П. Хропка є згадка про Михайла Петренка:

   «…Становлення реалізму в письменстві відбувалося одночасно з виявлення деяких сентиментальних тенденцій, а також із виникненням і розвитком романтизму. В 30–40-х роках на повний голос заявили про себе поети-романтики – Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Шашкевич, В. Забіла, М. Петренко, молодий Т. Шевченко…» [с. 187].

Хропко П. П. Біля джерел української реалістичної поезії (10-40-і роки ХІХ ст.). «Видавництво Київського університету». – Київ, 1972.

         В сатті «Амвросій Могила та Ієремія Галка» С. Крижанівський про Михайла Петренка пише:

   «…1848 року Метлинський видав «Южный русский сборник», де, крім вступних уваг на захист української мови та літератури й народної творчості та «Правописания южнорусского языка или наречия», вміщено перероблені з «Думок та пісень» твори самого Метлинського та зразок перекладу «Козацької смерті» на чеську мову Челаковським, твори поетів-романтиків: «Думи та співи» Михайла Петренка, «Вовкулака» С. Александрова…

   …Ми б ладні все коріння «професорської лірики» шукати лише в книжних впливах, але такою була і загальна атмосфера в харківському оточенні, недарма ж Харківський університет породив не одного, а кількох поетів приблизно однакового звучання – Могила, Галка, Корсун, Петренко…» [с. 12]).

Крижанівський Степан. Амвросій Могила та Ієремія Галка // Амвросій Могила. Ієремія Галка. Поезії. «Радянський письменник». – Київ, 1972.

 

1973 р

       Було перевидано російською мовою книгу П. Жура «Третя зустріч», що виходила в 1970. В російському виданні з`явилися деякі нові матеріали по біографіі Михайла Петренка, проте, на російську перекладено текст з видання 1970 року:

   «…12 апреля 1861 года в газете «Харьков» некий Рымов опубликовал статейку «Два слова о литературных вечерах в Харькове и одно о Т. Г. Шевченке», в которой утверждал, будто последний не может считаться великим поэтом. Силясь принизить творчество Шевченка, Рымов заверял, что, например, М. Н. Петренко писал стихи не хуже, а несправедливо забыт. Намекая на революционную деятельность и на репрессии, которым подвергся поэт, автор заметки объяснял популярность Шевченка не столько достоинствами его поэзии, сколько «известными обстоятельствами его жизни»…» [с. 231-232]).

   В книзі згадано й про можливу зустріч Михайла Петренка та Тараса Шевченка [с. 39-40], але цей факт ще не доведено (Дослідження тривають).

Жур П. Третья встреча (Хроника последней поездки Тараса Шевченка на Украину). «Художественная литература». – Ленинград, 1973.

        В статті «Сучасник Шевченка» К. Шептій так пише про творчість Михайла Петренка:

   «…Уже понад сто років живуть і постійно хвилюють серця людей пречудові пісні «Дивлюсь я на небо», «Де Крим за горами», «Ходить хвиля по Осколу». Їх люблять за щирість, за глибину думок і високу зворушливість. Вони пройшли випробування часом і стали народними, а це найвища оцінка праці їхніх творців. Та якщо автора, точніше аранжувача музики «Дивлюсь я на небо» (первісна мелодія належить Людмилі Александровій) В. Зарембу часом ще згадують, то про автора слів Михайла Миколайовича Петренка здебільшого забувають. А шкода.

Михайло Петренко, як і кожен поет, був сином свого часу. Живучи в Харкові і навчаючись у Харківському університеті, він посідав досить помітне місце у групі прогресивних літераторів. Його добре знав М. Костомаров і цінував талант поета, «котрого ліричні вірші пройняті почуттям».

   Високо підносили поетичне обдаровання Михайла Петренка й інші сучасники. Критик А. Тихорський, рецензуючи альманах «Сніп» за 1842 рік (точніше, 1841), де були надруковані його вірші (Михайла Петренка), відзначив «їхній ліризм і високу емоційність». Сама поезія, пише він, «співає ці думки». Поезія справжня, поезія, яка переспівувалась з Пушкіним, з Лермонтовим. А. Метлинський у листі до І. Срезневського від 26 серпня 1840 р. згадував про М. Петренка як про «поета справжнього (не нам рівня)».

   Знав і прихильно ставився до М. Петренка та його творів Тарас Шевченко. Особливо припав йому до серця вірш «Небо», що його великий Кобзар, як відомо, власноручно переписав до записника.

   У наш час твори М. Петренка видавалися в «Бібліотеці поета» (1960 р.), в «Шкільній бібліотеці» (1968 р.). Надруковані вони у збірнику «Українські поети-романтики 20-40-х років ХІХ ст.» (1968 р.) і згадуються в програмі та підручнику середньої школи.

   І все ж цього цікавого лірика знають ще дуже мало... З матеріалів, зібраних у ІІ пол. ХІХ ст. у Харкові П. Грабовським, дізнаємося ще, що М. Петренко був близький до родини поета-пісняря Степана Писаревського, що вони разом створили гурток, який уславився своїми концертами. Про дальшу долю поета нічого не говориться. Щоправда, Г. Нудьга у передмові до книги «Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії», посилаючись на відповідні джерела, зазначає, що «якийсь час він працював наглядачем повітового училища в м. Лебедині (тепер Сумська область)», і робить припущення, що, можливо, «потім був переведений у якесь місто за межі України, бо у віршах часто говорить, що тужить за рідним краєм».

   Така обмежена кількість відомостей про життя і творчість М. Петренка пояснюється передусім тим, що зовсім не зберігся його архів... [с. 216-217]

   …З творчого доробку Михайла Петренка до нас дійшла тільки невеличка частина – те, що було надруковане в молоді його роки в альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Однак з інших джерел вірогідно знаємо, що в Петренка була також п’єса «Панська любов». Про неї згадує П. Кореницький в листі до О. Корсуна, називаючи її «очень хорошей, занимательной». А в «Южном русском сборнике» повідомлялося, що Петренко «написав ще оперу, ніде не надруковану».

   Досі М. Петренко відомий читачам лише як поет-лірик. З яких же джерел ця поезія живилася? Що її породило? Ще в дожовтневий час М. Дашкевич та М. Петров писали про певний вплив на М. Петренка Лермонтова і Козлова. Цю думку дехто з літературознавців поділяє і в наш час. Так, І. Пільгук зазначає, що «за мотивами російського поета Козлова («Вечерний звон») Петренко пише елегію «Як в сумерки вечірній дзвін…» Однак з цим не згоджується Ієремія Айзеншток. Він відмічає, що дожовтневі історики української літератури «переважно брали до уваги зовсім випадкові і малопереконливі зовнішні ознаки, на зразок епіграфа з Лермонтова до поезії «Недоля» в «Снопі» або перегуки вірша «Як в сумерки вечірній дзвін». Цього, звичайно, надто мало, щоб серйозно говорити про певний вплив на творчість Петренка названих поетів». Гадаємо, що він має рацію. Адже «Вечерний звон» Козлова – це не що, як переклад з англійської вірша Томаса Мура. Тож слід було б говорити не стільки про виплив Козлова, як Мура. Однак, уважно ознайомившись з обома творами, не важко помітити цілковиту самостійність кожного.

   П. Приходько вбачає певну подібність ліричних мотивів, образів, символів, композиційних ходів у Михайла Петренка та Маркіяна Шашкевича. Так, він знаходить перегук вірша Шашкевича «Туга за милою» з Петренковим «Небом», бо обидва ліричні герої хотіли б злетіти в небо. Та «якщо Петренків ліричний герой, – зазначає дослідник, – прагне поселитися на небі, кажучи, що «далекеє небо – моя сторона», то герой вірша Шашкевича хотів би злетіти соколом тільки для того, щоб згори більше «натішитися» реальною красою землі, яку уособлює його кохана».

   Однак питання про більший чи менший зв’язок цих віршів з реальною дійсністю народ розв’язав ще задовго до його виникнення, зробивши Петренкове «Небо» своєю улюбленою піснею.

   Дехто з літературознавців вважає Петренка лише співцем почуттів, інші ж знаходять у нього й заглиблення в сутність речей, прагнення пізнати їх. Так, П. Приходько, знову протиставляючи М. Петренка М. Шашкевичу, твердять, що у вірші останнього «До ***», «чуються світлі ноти звеличення розуму…, що при всій об’єктивній прогресивності багатьох ліричних мотивів Петренка, Забіли, Костомарова, Боровиковського було взагалі їм далеким».

   А ось Г. Нудьга, навпаки, вважає, що «в Петренка переплітаються мотиви скарги на власну долю, розповіді про власне земне горе і печалі з філософськими роздумами над сутністю всесвіту і прагненням людини зрозуміти його закономірності».

   У творах М. Петренка переважають елегійні мотиви. Їх зумовлювала і тогочасна соціальна дійсність, що не могла задовольняти поета, і особисте життя. Однак його ліричні герої – живі, міцні люди, типові характери, здатні розкриватися з різних боків. Ось дівчина з вірша «Минулися мої ходи», гірко страждаючи через те, що не любить милий, вигукує:

Та цур тобі, біжи собі,

Остав тілько брови.

   Хіба не звучить у цих словах жарт, що проривається крізь сльози? А ось стара мати, що виглядає сина з походу на татар, дочку з прощі, а чоловіка з ляської неволі («Іван Кучерявий»). Скільки їй довелося витерпіти, а таки діждалась, вже «Там, в степу, за Самар’ю, кура піднялася!» Знову бачимо характер сильний, дух незламний, віками гартований в нашому народі тяжкими випробуваннями.

   А козак з вірша «Гей, Іване, пора…» Хіба не справжній лицар? Хіба спинили його недобрі віщування і небезпеки? Ні, він вихорем летить у Польщу, цього разу «Не добра добувать, не ляхів воювать», а … по дівчину.

   Творчість М. Петренка взяла свій початок з могутнього джерела народної поезії, а потім і сама повернулася до нього, здобувши тим самим визнання народу» [с. 218].

Шептій Костянтин. Сучасник Шевченка // Журнал «Вітчизна», №3, «Радянський письменник». – Київ, 1973.

         Було перевидано поетичну антологію «Українська Муза», що вперше побачила світ в 1908 році. Текст про Михайла Петренка та надані вірші залишилися без змін, тому обмежимося лише констатацією факту перевидання та нагадаємо посилання на версію 1908 року).

Українська Муза. Поетична антологія. Т. І. – Буенос Айрес, 1973.

         Є. Кирилюк на міжнародному з`їзді славістів згадував і Михайла Петренка:

   «…Великою заслугою Метлинського є організація й видання збірника «Южный русский зборник» (1848). Це були страшні роки реакції після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, коли на Україні майже спинився літературний рух. В цьому альманасі вміщено майже всі відомі нам твори талановитого поета-романтика Михайла Петренка. Про нього ми знаємо надзвичайно мало. Народився він 1817 р., закінчив Харківський університет 1841 р., належав до харківської групи романтиків. Друкуватися почав в альманахах «Сніп» та «Молодик», але в «Южном русском зборнике» зібрані майже всі надруковані (часто в нових редакціях) і невідомі до того твори. Перша частина поезії «Небо» – «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», покладена на музику Л. Александровою, стала популярною народною піснею. Шевченко переписав її до одного із своїх альбомів. Основою популярної пісні «Де Крим за горами» став його вірш «Туди мої очі» (композитор А. Немировський) (треба: О. Немировський) .

   Для невеликої за обсягом лірики М. Петренка характерним є відхід від переспівів народно-пісенних мотивів, створення оригінального українського романсу...» [с. 20].

Кирилюк Є. П. Український романтизм у типологічному заставленні з літературами західно- і південнослов`янських народів (перша половина ХІХ ст.). «Наукова думка». – Київ, 1973.

1977 р

         Коротка інформація про творчість Михайла Петренка є у відповідній статті «Шевченківського словника»:

   «…Петре́нко Михайло Миколайович… – український поет-романтик прогресивного напряму. Автор відомої поезії «Дивлюсь я на небо», що стала нар. піснею. На віршах «Думи мої, думи мої, де ви подівались», «Ой біда мені, біда», «Іван Кучерявий», «Недуг» та ін. помітний вплив Шевченка...» [с. 102].

Шевченківський словник. Т 2 – Київ, 1977.

         В «Лекціях з історії української літератури…» М. Зерова міститься дещо й про Михайла Петренка:

   «…На початку 40-х років Костомаров уже на чолі ширшого гурту молоді «преданных идее возрождения малорусского языка и литературы». «Это были: Корсун, молодой человек, воспитанник Харковского университета, родом из Таганрога, сын довольно зажиточного помещика; Петренко, бедный студент, уроженец Изюмского уезда, молодой человек меланхолического характера, в своих стихах почти всегда обращавшийся к месту своей родины, к своим семейным отношениям»; Щоголів, якого Костомаров характеризує як обдарованого поета, Кореницький, семінарист Петро Писаревський та інші… [с. 80-81]

   …Третій доволі талановитий романсист 40-х рр. – Михайло Петренко, харків’янин, згаданий у Костомарова в загальній характеристиці харківського гуртка. Вірші свої він містив у всіх трьох альманахах харківських: «Сніп» (1841), «Молодик» (1843), «Южный русский сборник» (1848). Є звістка, ніби він був автором ненадрукованої оперети. З друкованих же його речей найпопулярніший романс «Дивлюсь я на небо». Є у Петренка й кілька пісень, писаних коломийковою мірою («Минулися мої ходи»):

Другим щастя і кохання,

А я тільки плачу.

Сльозам, горю, тоскуванню

І кінця не бачу.

Але взагалі в його поезії більше книжкового, навіяного літературою. Думки Петрова, що знаходив у нашого автора відгомони Козлова та Лермонтова, не завжди обґрунтовані (Петренків «Вечір»:

Схилившись на́ руку, дивлюся я

В вечірнє кра́йнебо далеко і глибоко,

І чуло проситься душа моя

Туди, де потонуло в хмарах око –

ні настроєм, ні ритмом неподібний до Лермонтовського «Выхожу один я на дорогу»), – але своїм віршем, амфібрахіями романсу «Дивлюсь я на небо», різностоповими ямбами свого «Вечору», епіграфами з Лермонтова Петренко трохи відходить від попередніх романсистів. Поряд з піснею він дає і ліричні медитації в дусі тогочасної російської лірики:

Як в сумерки вечірній дзвін

Під темний вечір сумно дзвоне,

Як з вітром в полі плаче він,

А у діброві тяжко стогне,

Тоді душа моя болить…

У нього відмінні образи, складніша синтакса, він не замикається виключно в крузі народних поетичних засобів… [с. 97].

Зеров Микола. Лекції з історії української літератури (1798-1870). Видання Канадського інституту українських студій. «Видавництво Мозаїка» – Oakville, Ont., 1977.

1978 р

         В книзі «Пісні літературного походження» під відповідним кутом зору розглядається й творчість Михайла Петренка:

«…Окремі ліричні поезії, переважно сентиментального характеру, що стали здобутком народної пісенності, створили Є. Гребінка, В. Забіла, М. Петренко, О. Афанасьєв-Чужбинський [с.21]

   …З часу появи пісень-романсів на тексти українських поетів С. Писаревського, Є. Гребінки, В. Забіли, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, Т. Шевченка, С. Руданського, Л. Глібова, Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших романс починає набувати сталих ознак побутової пісні з інструментальним супроводом [с. 26]

   …Подано тексти пісень з нотами за авторством Михайла Петренка:

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»

«Де Крим за горами»

«Де грім за горами»

«Взяв би я бандуру» [с. 118-121]

…Поезію вперше опубліковано в альманасі «Сніп» (1841, с. 175) під заголовком «Недоля». Муз. створила Л. Александрова, дочка В. Александрова. Аранж. В. Заремби.

   Дуже часто виконавці цього твору співають:

І ласки у сонця, у зірок прохать,

І в світі їх яснім себе показать.

   У творі йдеться про те, що, якби дати героєві крила, він би в небо злітав «шукать собі долі» і «ласки у сонця, у зірок прохать». Але вислів «і в світі їх яснім себе показать» явно суперечить змістові. Популярності його спричинився вар. пісні, опублікований у збірці «Золоті ключі» 1926 р., потім неодноразово звідси передрукований у виданнях «Українська народна пісня » (1936), «Українські народні пісні», ІІ та багатьох інших.

   Наведені рядки, очевидно, пов`язані з іншим вар., що подається в «Народному пісеннику з найкращих українських пісень, які тепер найчастіше співаються…», упорядкованому В. Александровим (1887), де говориться: «І в світі їх яснім себе покохать», що теж суперечить загальному контекстові твору, та для сольного співу комусь із виконавців видався зручнішим, ніж авторські рядки з віршів М. М. Петренка «Небо»:

І ласки у сонця, у зірок просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

   Інколи доводиться стикатися з погіршенням окремих виразів авторського тексту, що трапляється внаслідок чи то помилки пам`яті, чи недбайливого редагування. Прикро, що в окремих випадках саме такий вар. стає найпопулярнішим.

   У той же час інше місце авторського тексту у народних вар. цієї пісні виправляється слушно.

«Небо»:

Колі б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я б землю покинув і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув

І в хмарах навіки од світа стонув!

Вар. А:

Так дайте ж бо крилля, орлячого крилля,

Я землю покину і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польну

І в хмарах від світу навік утону.

Вар. (Золоті ключі, І, с. 23):

Коли б мені крилля, орлячого крилля!

Я б землю покинув –і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо полинув

І в хмарах від світу навікизагинув...

…«Туди мої очі, туди моя думка…» в народних вар. випущено. Особливих змін зазнав рядок «Бо там за горою, де зіронька сяє», що й дав назву згаданим вар., як «Де Крим за горами, де сонечко сяє», «Де грім за горами, де сонечко сяє».

   Другою частиною цього твору є текст, що починається зі слів «Взяв би я бандуру та й заграв , що знав» і утворює самостійну пісню, в яку, до речі, входить вже складовою частиною куплет з попереднього зразка («Де Крим за горами…»).

   Слова тієї частини пісні, що розпочинається з рядка «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав», належать іншому автору, можливо А. Немировському (треба: О. Немировському), оскільки до одного з вар. твору у виданні «Малорусские песни» (Одесса) додано примітку: «Сочинение Немеровского»…»[с. 458-459]

Пісні літературного походження. «Наукова думка». – Київ, 1978.

         В «Антології української лірики» О. Зілинського йдеться й про Михайла Петренка:

   «…Також у творчості інших поетів того часу (крім Я. Щоголева, про якого буде мова далі) зовсім зникають програмно-ідеологічні настанови харківських романтиків тридцятих років, що виражали себе в поезії перевагою неособистого фольклоризму і історизму. Другорядні поети цього десятиліття, що працювали на Україні – Віктор Забіла, Олександр Афанасьєв-Чужбинський та Михайло Петренко – пишуть майже виключно інтимну лірику, що охоплює нешироке коло переживань. Її центральні мотиви: серце, що не зазнало любовних радощів (Забіла), погані жарти долі, проти яких немає оборони (Афанасьєв-Чужбинський), незадоволення світом, потяг до безконечності (Петренко). Лірику Забіли, а почасті й Афанасьєва, характеризує малозмістовність і екстенсивність почуття, нескладність форми, спертої на фольклорні зразки; в перебільшеній увазі Забіли до зовнішності переживають навіть бурлескні традиції. Найцікавіший Петренко, що в своїх романсах, елегіях та ліричних медитаціях оминав народно-пісенну стилістику, даючи добрі спроби індивідуалізованого опису природи та душевних станів…» [с. 20].

   В книзі було надруковано вірші Михайла Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…») [с. 116].

Зілинський Орест. Антологія української лірики. Частина 1 – до 1919. Видання Канадського Інституту Українських Студій. «Мозаїка». –Oakville, Ont., 1978.

1979 р

         Іноді в літературі, на жаль, зустрічається й така інформація про Михайла Петренка:   «…автор знаменитой «Недолі» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…») украинский поэт М.Петренко умер в родном Славянске от голода…»[с. 60].

Волошко Е. М. Вступительная статья «Литературный пласт» // Донбасс: писатель и время. «Донбасс». – Донецк, 1979.

         В книзі М. Яценка йдеться й про поетів-романтиків:.

   «…В 30-40-х роках ХІХ ст. розвивалася й інша світоглядно-стильова течія українського романтизму, представлена іменами Писаревського, Петренка, Афанасьєва-Чужбинського, Забіли та ін. Центральною в ній була концепція мислячої і почуваючої людини, якій тісно і душно у залізних лещатах дійсності. Відтворюючи окремі риси дійсності як антитези до внутрішнього світу ліричного героя, зайнятого роздумами про власну долю, ця поезія відзначається поривом у невідоме, позасоціальне…[с. 305]

   …Яскравим прикладом цього є медитативна лірика Петренка 30-х років, «Співи крізь сльози» Забіли (40-ві роки). У ряді творів (зокрема «Дивлюсь я на небо…» Петренка) зустрічаються мотиви, співзвучні настроям російських поетів-романтиків, що з’явилися як усвідомлення безсилля індивіда змінити цей світ на краще. Цей мотив своєрідного розчинення у всесвіті, цей поклик неба чи не найвиразніше прозвучав у 1834 р. у вірші Кюхельбекера «Спорідненість із стихіями», де говорилося:

О! Как бы нырял в океане светил!

О! Как бы я себя по вселенной разлил!...»[с. 306].

Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини ХІХ ст. «Наукова думка». – Київ, 1979.

1980 р

         О. Шреєр-Ткаченко пише про творчість Михайла Петренка в «Історії української музики»:

   «…Одним з найяскравіших зразків пісні-романсу з мелодією напівфольклорного походження слід вважати думку на сл. М. Петренка 1) «Дивлюсь я на небо» («Недоля»), створену у 1870-і роки. Пізніше композитор-любитель В. Заремба створив до неї фортепіанний супровід...

   (Далі в статті наведено текст, який раніше друкувався автором).

1) М. Петренко – автор багатьох віршів, що друкувалися в альманахах «Ластівка» (в «Ластівці» вірші Михайла Петренка ніколи не друкувалися), «Молодик» та ін. Ряд його поезій покладено невідомими авторами на музику...» [с. 145].

Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики. Ч. 1. «Музична Україна». – Київ, 1980.

        В поетичній збірці «На крилах поезії…» було надруковано два вірші Михайла Петренка:

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» [с. 43]

- «Туди мої очі, туди моя думка…» [с. 44].

На крилах поезії (Вірші українських поетів кінця XVIII – початку XX ст.). «Дніпро». – Київ, 1980.

1981 р

         В «Истории украинской музыки» йдеться про авторство музики до пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…»:

   «…До сих пор еще не установлен точно автор мелодии популярнейшего романса на слова М.Петренко «Гляжу я на небо» 21). Эту широко распевную мелодию обработал для голоса и фортепиано Владислав Заремба – музыкант, работавший в Киеве, учитель игры на фортепиано и хормейстер в закрытых общеобразовательных учебных заведениях, автор более трех десятков романсов на слова Шевченко...

   21)Существует предположение, что автором ее была Людмила Александрова, дочь В.С. Александрова, украинского поэта ХІХ века и собирателя народного творчества, в частности песен…»[с. 48].

История украинской музыки (составление и редакция А. Я. Шреер-Ткаченко). «Музыка». – Москва, 1981.

1982 р

         В книзі О.І. Гончара «Українська література предшевченківського періоду і фольклор» вміщено дослідження, де аналізується творчість Михайла Петренка:

   «…У ліриці М. Петренка органічно поєднуються літературно-романтичні і народопісенні творчі принципи.

   До української народної пісенності поет ставився з великим пієтетом. Сприйняття душею свого рідного краю переломлюється в нього через «пісні казацькії й думки дідівськії», вечорові дівочі «чудесні, гарнії пісні», які «широко ллються там по горах, по садах, а потім високо у небі затихають».

   Цикл поезій «Слов’янськ» пройнятий ідеєю зачарування українськими народними піснями, які для поета – «рай цілий радості і пекло мук». Він зазначає:

Я розболівся весь від муки, від кручини,

Від радості й не знаю од чого,

Почувши вас, пісні святії!

   Своє романтичне захоплення піснею рідного краю Петренко висловлює в яскравій, експресивній формі, користуючись і уснопоетичними засобами, які допомагають передати всю силу пристрасті поета:

Мов громом вдарений, так я стояв на місці,

І слухав вас, і не розстався б з вами,

І як безумний горював…

О ні, замучений до сліз піснями,

Я радість горем запивав.

   Особливо «урізались… глибоко у серце» поета жалібні, тужливі пісні, співзвучні його настроям розчарування, душевного горювання в розлуці з рідним краєм і коханою, самотності, невдоволення своїм становищем:

Коли ж почути вас лучиться,

То так душа моя від смути розболиться

І горечком наллється через край,

Що в серці радості тоді хоч не питай.

   Народні пісні як втілення горя й радощів людських були важливим джерелом романтичних настроїв і творчого натхнення Петренка, особливо мінорних мотивів, які визначають настроєвий клімат його талановитої лірики. Відчутний в його поезії і відгомін творів Котляревського, Шевченка, Лермонтова, Козлова, міського романсу.

   Хоч у творчій практиці Петренка нема випадку написання вірша на основі якоїсь однієї з пісень чи більш-менш широкого цитування народної пісні без авторської переробки, найзначнішим джерелом мисьтецького впливу на поета були сучасні йому українські народні пісні. Вся його поезія овіяна духом фольклорної пісенності. Народна лірика сумовито-тужливого настрою стала зразком і одним із засобів вираження поетової туги, спричиненої переважно явищами інтимного характеру.

   М. Петренко відомий передусім як творець інтимної медитативної лірики, ліричного романсу. Його ліричний герой (як і герой Писаревського та Забіли) – своєрідний «син віку», для якого характернми були безплідні зусилля і рефлексії, властиві цілій суспільній групі того часу. Цей герой повністю заглиблений у свій внутрішній світ; він сповнений туги за милою, нарікання на злу долю, почуття сирітства, самотності, бажання заховатися в небесній висі від земного горя (герой Забіли прагнув утопити своє «люте горе» разом із собою в морі). Про поезії Петренка та засоби його змалювання дають уявлення такі рядки з вірша «Весна»:

У мене серденько болить,

А сльози нижуться на вії!

Се от того, що, бач, літа мої,

Ще раннії та молодії,

Не бачили, не чуяли весни!

   Переживання ліричного героя мають переважно інтимний характер. Лише подекуди у творах поета заходить мова про явища суспільного життя, як-от:

Од моря і до моря,

Блукаючи, пройшов я світ,

Чого не бачив я? А більше горя.

   Серед творів Петренка найбільш популярними, активно функціонуючими й сьогодні є поезії-романси «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» і «Туди мої очі, туди моя думка…» (цей твір в істотно переробленому вигляді нині широко відомий під назвою «Взяв би я бандуру»), надруковані 1841 року в альманасі «Сніп».

   У поезії «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» гармонійно поєднані авторсько-індивідуальні, фольклорні й літературні елементи. Уснопоетичні принципи рішуче підпорядковані вираженню ліричного «я». Поет уникає введення фольклорних стилістичних трафаретів; народно-пісенні мотиви, настрої набувають у нього індивідуального вияву, переосмислюються в плані літературно-романтичної естетики, фольклорні образи розгортаються й переосмислюються.

   Композиція вірша заснована на ліричному борінні думки, на медитативному розгортанні традиційних народопісенних мотивів і настроїв. Поетові чи його ліричному герою «на світі гірко» жити:

Кохаюся лихом, привіту не знаю,

І гірко, і марно свій вік коротаю.

   Героя поезії переслідує недоля, гнітить самотність, тяжке душевне сум’яття. Намагаючись позбутися свого лиха, певне психологічне задоволення, душевне полегшення, вихід з цього становища він бачить лише в романтичному пориві в небо, у втечі думкою від гіркої земної реальності.

   Для художньо-образного висловлення типово романтичних настроїв і переживань залучаються звичні фольклорні мотиви. Народнопісенне нарікання на долю, якій герой «ще змалу … не любий», відбиває романтичне невдоволення дійсністю, конфлікт з людським світом. Особлива роль у вірші належить фразі «Я наймит у неї (в долі. – О. Г.), хлопцюга приблудний». З допомогою цього характерного для фольклору мотиву наймитства і бурлацтва поет прирівнює свою долю до становища найбільш знедоленої соціальної категорії людей, і це драматизує переживання, художньо визначає надто гірке становище героя. У відомій кожному долі наймита, заробітчанина конденсується характеристика суспільно-побутового становища людини. Слово «наймит» у вірші Петренка має значення символу – уособлення найтяжчої долі людини. «Чужий я у долі, чужий у людей: хіба ж хто кохає нерідних дітей? – так художньо трансформований фольклорний мотив сирітства виражає настрій самотності, відторгнутості від «щасливих світу сього».

   Народнопісенне походження має і бажання здобути крила, щоб полинути в небо:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, боже, ти криллів не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав…

Шукать собі долі, на горе привіту.

   Як бачимо, фольклорні мотиви допомогли поетові яскраво і чітко висловити типово романтичне поривання в небо, подалі від чужого, немилого, непривітного світу. У рефрені – те ж саме бажання здобути крила, щоб втекти від земного лиха, але з новим, дальшим розвитком думки і романтично-баладним завершенням:

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я землю б покинув, і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув,

І в хмарах навіки од світу втонув!

   Ритмомелодика поезії «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» схожа на тогочасну типово баладну. Деяка невідшліфованість у техніці віршування надає твору рис фольклорної «неправильності», «невитриманості поетики».

   Дві інші лірико-медитативні поезії з циклу «Небо» («По небу блакитнім очима блукаю…» та «Схилившись на руку, дивлюся я…») сповнені поетичних рефлексій, підпорядковані художньому дослідженню природи поетового устремління в небо, приваблюючої сили неба, причин впливу неба на душевний стан поета:

І сам я не знаю, якаясь-то сила,

Так легка для мене і серденьку мила,

К далекому небу і серцем, й очами

Мене прикувала.

Причину цього неясного прагнення поет пояснює бажанням знайти душевний відпочинок від земного горя:

Бо знаю: як небо очима покину,

Душею у горі, в тумані загину.

Неясність відчуття потягу до неба і неконкретність, невизначеність поняття земного горя – цілком у дусі романтичної естетики.

   Особливо хвилює поета споглядання вечірнього крайнеба. Роздумовуючи на тим, «чого ж в душі становиться так смутно», що означає та «журлива мова» неба і чого вона так бентежить душу, поет висловлює здогадку (теж неконкретну):

Ти, може, мовиш те, що так як хмари

Покрили, крайнебо, краси твої,

Так потемніють дні мої

Без радості і від людської кари?

І те, що мій сирітський слід

Заллється на світі сльозами,

А доля зла і хмари бід

На бідну голову посиплються громами?

У цьому вірші індивідуально-авторським літературно-романтичним принципам підпорядковано цілий набір уснопоетичних мотивів (сирітство, зла доля), образів-символів («хмари ті мені схилилися на груди»), художніх прийомів, насамперед прийомів характеристики почуттів («тьохка серце у мене», сльози як основний фольклорний засіб вираження тяжких переживань).

   Властиві й для інших поезій Петренка романтично-лірична інтроспекція, оспівування «життя серця» здійснюються на основі психологізму й ліризму народної пісенності, її колізій, символіки, персоніфікації, поетичних засобів і прийомів. Ці елементи сповнюють кращі твори його інтимної лірики, зокрема вірші-пісні «Туди мої очі, туди моя думка» («сердешна голубка»; «виплакав очі»; «Люте горе, мов тая гадюка, коло серця в’ється»; «на мене недолею віє»; «Де зіронька сяє, там, там моя мила голубка витає»). «Ходе хвиля по Осколу» («Ходе голуб по берегу, по голубці плаче»; «Де ти, моя голубонько, де ти сирокрила»; «Болить в мене головонька, болить серце дуже; ох, прийдеться загинути, а тобі байдуже»; «Полиняло моє личко, як квіт у морози»).

   Ряд віршів створено за таким принципом: народнопісенний мотив виступає як заспів; далі тема розвивається в індивідуально-авторському плані і, як правило, в мінорному, тужливому тоні з частим використанням сумовитих мотивів попелярних народних пісень, які давали поетові багатий ліричний матеріал для відтворення настроїв туги й самотності. Так побудовані поезії «Минулися мої ходи через огороди…», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…».

   На творчості Петренка помітний також вплив літературних інтерпретацій фольклорних мотивів.   Поети-лірики, творці українського романсу Забіла та Петренко, як і Писаревський, найбільшого успіху досягли в розробці романтичної теми нейприйняття лихої дійсності. Для розкриття цієї теми вони активно й талановито використовували багаті життєдайні народнопісенні джерела, що додавало їм естетичної спроможності, особливо в досягненні характерної для них щирості, безпосередності, правди ліричних настроїв і переживань. Як типові поети-романтики Забіла та Петренко на відміну від реалістів не турбувалися про «справжність» зображуваних явищ, про їх часову визначеність, – вони насамперед дбали про щирість, безпосередність висловлюваних пристрастей. І в цьому їм у великій пригоді стала народна лірика. Освоєння її істотно активізувало естетичний інтерес до їхніх творів з боку вихованих на фольклорі широких мас.

   У поезії Забіли та Петренка яскравіше, ніж у творах багатьох інших учасників українського літературного процесу передшевченківської доби проступають мотиви біографізму, спостерігається рішучіше творче втручання в ідейно-художню сутність використовуваних фольклорних мотивів, тем, образів, художніх прийомів. Порівняно з народною лірикою значно виразніше виявилося в них авторське «я», індивідуально-самостійне начало, однак воно ще не досягло того рівня авторської суб’єктивності, яка характерна, наприклад, для лірики Лермонтова, Шевченка, яку відзначав у творчості деяких інших тогочасних письменників Бєлінський…» [с. 265-270].

Гончар О. І. Фольклоризм творчості українських романтиків 20-40-х років // О. І. Гончар. Українська література предшевченківського періоду і фольклор. «Наукова думка». – Київ, 1982.

   В «Украинской советской энциклопедии» про Михайла Петренка Г. Нудьга писав:

   «…укр. поэт-романтик прогрессивного направления. Окончил Харьков. ун-т (1841). В лирике П. значит. место занимает мотив сетования на судьбу, на тяжёлые условия жизни простого человека (цикл стихотворений «Небо»). Нек-рые его стихотворения стали песнями («Дивлюсь я на небо», «Туди мої очі»). Произведения П. печатались в альманахах «Сніп», «Молодик» и др. Драма «Панская любовь» не сохранилась...» [ с. 226].

Украинская советская энциклопедия. Т. 8. «Главная редакция украинской советской энциклопедии». – Киев, 1982.

   Також вийшла «Українська радянська енциклопедія», де є стаття Г. Нудьги про Михайла Петренка:

   «…укр. поет-романтик прогресивного напряму. Закінчив Харків. ун-т (1841). У ліриці П. значне місце посідає мотив нарікання на долю, на тяжкі умови життя простої людини (цикл віршів «Небо»). Деякі його поезії стали нар. піснями («Дивлюсь я на небо», «Туди мої очі» та ін.). Твори П. друкувалися в альманахах «Сніп», «Молодик» та ін. Драма «Панська любов» не збереглася…» [с. 295].

Українська радянська енциклопедія. Видання друге. Т. 8. Головна редакція Української радянської енциклопедії. – Київ, 1982.

1983 р

         В книзі Т. Комаринця йдеться й про Михайла Петренка:

   «…Наймолодші з харківських романтиків – О. Корсун, М. Петренко, Я. Щоголів – зробили спробу перейти від форм балади і народного повір’я як одного з її джерел до рефлективної, психологічної лірики, що посідала панівне місце у романтичних літературах інших народів. Вони, за винятком О. Корсуна, що, опрацьовуючи народні повір’я, залишався на позиціях раннього романтизму (до речі, потяг до етнографізму виразно позначився і на виданому ним у 1841 р. альманасі «Сніп»), перейшли від епічних народних форм до романсу, елегії, медитації… [с. 36]

   …Романтичний художній предмет (духовне життя, ідеал, втілений у позитивний образ) хоч і був відносним стосовно художнього об’єкта, проте давав значні можливості для відображення різних сторін життя. У творах Шашкевича, Боровиковського, Головацького, Забіли, Петренка, Шевченка та інших романтиків художній предмет наближався до художнього об’єкта…» [с. 78].

Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (Проблеми національного й інтернаціонального). Видавництво при Львівському державному університеті видавничого об`єднання «Вища школа». – Львів, 1983.

1984 р

         В «Антології української поезії» міститься інформація про творчість Михайла Петренка:

   «…У 1841 р. закінчив Харківський університет. Тоді ж почав писати вірші. Поезії Петренка друкувалися в альманасі «Сніп», у «Молодику», «Южном русском сборнике». Відомо, що він написав п’єсу «Панська любов» і уклав збірку своїх поезій, але вони не були надруковані. Найбільшої популярності набула поезія Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…»), яка стала народною піснею…» [с. 97].

   В книзі було надано також два вірші Поета:

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» [с. 97]

- «Минулися мої ходи…» [с. 98].

Антологія української поезії (в шести томах) // Т. 2. Українська дожовтнева поезія (Твори поетів ХІХ ст.). «Дніпро». – Київ, 1984.

         В статті І. Овчаренка про творчість Михайла Петренка зазначено:

   «…Сьогодні нашого земляка, українського поета-романтика прогресивного напряму Михайла Миколайовича Петренка ми знаємо по народних піснях «Дивлюсь я на небо…» та «Взяв би я бандуру….», основою для яких послужили його вірші. Зусиллями викладачів і студентів колишнього філологічного факультету Слов’янського педінституту майже тридцять років тому через міську газету ім’я Михайла Петренка було повернуто його землякам…

   …М. Петренко – автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841 – 1848 років. Є відомості, що він написав п’єсу «Панська любов», але вона не збереглась.

   У зв’язку з підготовкою в «Бібліотеці поета» видання творів Віктора Забіли та Михайла Петренка в одній книзі, завідуючий відділом Інституту літератури АН УРСР, доктор філологічних наук, професор С. А. Крижанівський 18 вересня 1959 року в листі до автора цих рядків писав у Слов’янськ: «Чи не пощастило вам і вашим товаришам по Інституту здобути які-небудь нові відомості чи розшукати якісь нові твори М. Петренка? Поет був цікавий, талановитий і прикро, що ми так мало про нього знаємо. Чи не можна відшукати метричні книги, де записано всі дані про його народження – уже б знали батька і матір, точну дату… Я весь час думаю: а раптом щось нове відкриється!»…».

Овчаренко І. Поет цікавий, талановитий (До біографії М. Петренка) // Газета «Комуніст», 15 серпня. – Слов`янськ, 1984.

1987 р

         М. Яценко у вступній статті до поетичної збірки «Українські поети-романтики. Поетичні твори» писав і про Михайла Петренка:

   «…Розквіт української романтичної поезії припадає на 30-40-ві роки ХІХ ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко, Я. Щоголев та ін.)… [с. 13-14]

   …Неприйняття дійсності, почуття самотності і безвиході особистості були формою заперечення самодержавно-кріпосницького ладу. Таким чином, песимізм у А. Метлинського, М. Костомарова, В. Забіли чи М. Петренка з’являється не від втечі від життя, а навпаки, від зіткнення їхнього гуманістичного ідеалу з дійсністю (чого, до речі, немає ні в Л. Боровиковського, ні в І. Срезневського)… [с. 28-29]

   …Нерідко вірші О. Афанасьєва-Чужбинського, зберігаючи народнопісенну основу (зокрема, персоніфікацію і символіку), набувають, як і в Т. Шевченка, М. Петренка, П. Куліша, Б. Залеського, форми елегії-«думки»… [с. 31]

   …Відчужена особистість уподібнює себе до човна, відданого на волю стихії («Човен» Є. Гребінка, «Човник» В. Забіли, «Човен» І. Гушалевича), приреченої на загибель сироти («Безталанний» Я. Щоголева, «Туга серця» В. Забіли, «Тебе не стане в сих місцях», «Як в сумерках вечірній дзвін», «Недуг» М. Петренка)… [с. 32]

   …Більшість віршів-роздумів про власну долю, в якій, як правило, зосереджується для ліричного героя весь світ, туга за безповоротно втраченим позначені медитативно-елегійною споглядальністю, рефлективним відтворенням у пам’яті щасливого минулого (наприклад, вірші польською мовою «Друже-брате, прощай», «Розпач», «Спомин», «Життя», «Туга» І. Вагилевича). У кращих з них наявне філософське осмислення історичного плину часу, онтологічний песимізм, що, зокрема, характерні для такої жанрової форми романтичної сповідальної лірики, як «думка» (Т. Шевченко, П. Куліш, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Петренко, Ю. Федькович та ін.)…

   Тема недолі, скарги на життя часто виливаються у формі романсу: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Черные очи», «Молитва», «Печаль», «Скала» Є. Гребінки, «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі» (покладені на музику М. Глінкою), «Повіяли вітри буйні» В. Забіли, «Є. П. Гребінці» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Дивлюся на небо» М. Петренка, «До карих очей» К. Думитрашка та ін… [с. 33]

   …Своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків (зокрема, для М. Лермонтова), дістало чи не яскравіший вияв у творчості М. Петренка – цикл «Небо» («Дивлюся на небо», «По небу блакитнім очима блукаю» та ін.). «При безсумнівному наслідуванні Лермонтова, – зазачав М. І. Петров, – поезія Петренка відзначається ще сумнішим тоном; поет постійно про щось зітхає і поривається від землі до неба». Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокості і пошлості земного буття в кінцевому підсумку були формою, хоч і пасивного, протесту проти дійсності; поза самотності, світова скорбота теж були ні чим іншим як вираженням суспільного змісту внутрішнього світу особистості і разом з тим ненастанного пошуку гармонії, воз’єднання із світом…» [с. 34].

Яценко М. Т. Вступна стаття «Українська романтична поезія 20-60-х років ХІХ ст.». Українські поети-романтики. Поетичні твори. «Наукова думка». – Київ, 1987.

        В книзі також уміщено збірку поезій Михайла Петренка «Думи та співи»:

- «Думи мої, думи мої…»

- Небо. «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»

             «По небу блакитнім очима блукаю…»

             «Схилившись на руку, дивлюся я…»

- Весна. «Весна, весна, година мила...»

- Слов`янськ. «Ось-ось Слов`янськ! Моя родина!..»

                       «Чи бачив хто слов`янськую дівчину?..»

                      «Рай цілий радості і пекло мук…»

                       «Далеко од родини…»

- «Тебе не стане в сих місцях…»

- «Туди мої очі, туди моя думка…»

- «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- «Ой біда мені, біда…»

- «Минулися мої ходи..»

- «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»

- Іван кучерявий. «У неділеньку раненько...»

                             «Не сон схилив головоньку…»

                             «Не вій, вітре, не вій, буйний…»

                             «Не все гудуть буйні вітри…»

- Недуг. «Ходе хвиля по Осколу…»

               «Прийди, прижмись, моя мила…»

               «Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!..»

               «Чом не заплакати б мені?..»

   Інші поезії.

- Батьківська могила. «Покинув нас і нашу матір…»

- «Гей, Іване, пора…».» [с. 286-307] (в вірші редакторами книги пропущено рядок

«Скажи, що милий близько скаче…» [с. 307]. В тексті вірша він 5-й знизу).

Українські поети-романтики. Поетичні твори. «Наукова думка». – Київ, 1987.

1988 р

         В журналі «Донбас» вийшла стаття І. Овчаренка, присвячена Михайлу Петренку:

   «…Яке ж було здивування керівників Центру управління (мова йде про політ космонавта П. Поповича на кораблі «Восток-4» 12-15 серпня 1962 року), коли незабаром із космосу долинула пісня «Дивлюсь я на небо…» (мова йде про космічний політ П. Поповича в 1962 році на кораблі «Восток-4». ). Це Павло Попович тільки так міг передати почуття, які переповнювали його душу і серце. Чому саме ця? Тому, певне, що саме в ній знайшли втілення філософські роздуми народу про Всесвіт і безкінечність, і ще тому, що вона, як і інша загальновідома пісня на слова Михайла Петренка «Взяв би я бандуру…» належать до тих, які з найбільшою повнотою і силою втілюють душу українського народу. Недарма ж вони набули статусу народних…

   …Михайло Петренко – автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841-48 років в харківських альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Є відомості, що він написав п’єсу «Панська любов», але вона не збереглась… [с. 96]

(далі автором надано фрагмент тексту зі статті, що було надруковано раніше)

   …Пізніше він присвятив рідному місту цикл віршів «Слов’янськ», у якому, за словами критика Г. Нудьги, поет «радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади і луги навколо міста». Ця любов з особливою силою проявилася, коли Михайло навчався в університеті…» [с. 97].

Овчаренко І. Дав пісню крилату. Журнал «Донбас», №4. – Донецьк, 1988.

         В статті подружжя К. та Н. Шептій «Нове про М. Петренка» наведено такий факт:

   «…Так, в 1911 році пошуковець з м. Охтирки Твердохлібов у статті, яку він надіслав академіку М. Ф. Сумцову для опублікування, з болем і обуренням писав: «В Лебедині і в Харкові книжки Петренка ходили по руках в кінці 60-х і в 70-ті роки ХІХ віку. Де вони тепер? – Бог знає, а більш ніхто, котрись…» (в листі А. Д. Твердохлібова йдеться про одну книжку). З цього незакінченого речення бачимо, як непокоїла автора неувага до поета з боку отих «котрись»… Стаття Твердохлібова в рукописі зберігається у ЦДІА в Києві, але та частина її, де йшлося про М. Петренка, кимось відірвана. Тож відродження повної пам’яті про нього – важливе завдання нашого сьогодення…».

Шептій К., Петренко-Шептій Н.. Нове про М. Петренка // Газета «Комуніст», №165 (15 жовтня). – Слов`янськ, 1988.

1989 р

         В дев`ятитомній « Истории всемирной литературы» сказано про Михайла Петренка наступне:

   «…В конце 30-х и в 40-е годы заметное распространение в украинской романтической поэзии получает романсовая лирика, лирическая медитация и элегия (русские и украинские стихотворения Е.Гребенки, стихотворения Н.Костомарова). Главными мотивами в личностно-психологическом течении украинского романтизма 30-40-х годов (В.Забила, М.Петренко, С.Писаревский, А.Афанасьев-Чужбинский и др.) были неудовлетворенность жизнью, жалобы на судьбу. Отражая черты действительности, неприемлемые для лирического героя, погруженного в горестные раздумья о своей судьбе, стихотворения этих романтиков отличались устремленностью в неизвестное, идеальное. Желание вместить в себя весь мир сочетается с бегством героя за пределы мира реального и разрешается нередко в умозрительной сфере. Ключевым в сентиментально-чувствительной лирике становится слово судьба («доля»). Наиболее ярко эти черты проявились в медитативной лирике М.Петренко 30-40-х годов, в сборнике «Песни сквозь слезы» В.Забилы. В ряде произведений (в частности в стихотворении М.Петренко «Гляжу я на небо…», пользующемся широкой популярностью в качестве песни и в настоящее время) встречаются мотивы, созвучные настроениям русских поэтов-романтиков и передающие ощущение бессилия личности, стремящейся изменить мир у лучшему…» [с. 411].

Украинская литература. (Ответственный редактор Тертерян И. А.) // История всемирной литературы (в девяти томах). Т. 6. «Наука». – Москва, 1989.

         В сумській газеті «Вперед» вийшла стаття В. Дудченка, де автором розглянуто можливу зустріч Михайла Петренка з Кобзарем, яка начебто відбулася в 1859 році. Скоріше за все вони не зустрічалися, а йдеться про помилку чи вигадку, що колись виникла, бо на сьогоднішній день ніяких логічних та документальних підтверджень не знайдено [с. 3].

Дудченко В. «Зустріч з Кобзарем» // Газета «Вперед», 23 лютого. – Суми, 1989.

         В березневому числі газети «Ленінська правда» В. Дудченко писав про Михайла Петренка [с. 3].

   Приймаючи до уваги, що березнева стаття автора за змістом мало відрізняється від лютневої, лише нагадуємо факт видання.

Дудченко В. «Зустріч з поетом-романтиком» // Газета «Ленінська правда», №48 (8 березня). – Суми, 1989.

       Досить аналітичною є стаття К. Шептія, що надруковано в журналі «Вітчизна»:

   «…Відомому шевченкознавцеві П. В. Журу вдалося розшукати у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР документ, з яким він люб’язно ознайомив і нас: це доповідна записка київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова цареві «О замечательных делах в политическом отношении», датована 10 вересня 1847 року. Записка була особисто вручена Бібіковим Миколі І, коли той приїздив до Києва. Це було зразу ж після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. В записці зазначалось: «Окончившееся дело о славянском обществе не имело в крае никакого развития, – идеи, его образовавшие, принадлежат к тем, которые с давних пор начали развиваться в Малороссии, особенно в Харьковском университете, сколько сочинениями на простонародном языке, сколько же и направлением к созданию никогда не бывшей украинской народности». Далі, в додатку до цього твердження, генерал-губернатор називає авторів тих «сочинений», і серед них Т. Г. Шевченка та М. М. Петренка… [с. 167].

   …Нині важко сказати, яким був повний творчий доробок М. М. Петренка. Його вірші друкувалися в альманахах «Сніп», «Молодик», збірка «Думи та співи» була майже повністю надрукована в «Южном русском сборнике» (1848 рік). А от у ЦДІА УРСР (ф. 2052, оп. І) зберігається лист А. Д. Твердохліба (з Охтирки, родичі його жили в Лебедині) до М. Ф. Сумцова (1911 р.) з проханням надрукувати його статтю про двох забутих українських митців – актора Дмитренка і поета М. Петренка. Зокрема, про Петренка він пише: «В Лебедині і в Харкові книжки Петренка ходили по руках в кінці 60-х і в 70-х роках ХІХ віку. Де вони тепер? – Бог зна, а більш ніхто, котрись…» На жаль, та частина статті Твердохліба, яка стосується Петренка, десь зникла. Але нас зацікавило: чому він пише «книжки» Петренка? Отже, можливо, були іще якісь нам не відомі видання… (в листі А. Д. Твердохлібова йдеться про одну книжку.

   Сучасники відзначали високий художній рівень творів М. Петренка (А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, А. М. Тихорський). Так само й радянські літературознавці відзначають високу художність Петренкових віршів і при цьому наголошують, що був він романтиком прогресивним, що в його поезії звучить романтичний мотив протиставлення реалій дійсності високих мрій людини, що він «висловлює свої пристрасні почуття любові до всього того, що створено народом і становить заповітні традиції , які передаються від покоління до покоління». Ну, а тим авторам, які вбачають у творах Петренка лише «утирання слізок», думаю, варт нагадати, що навіть представники тогочасної влади краще бачили і розуміли справжню суть і спрямування творчості М. Петренка, коли вважали за потрібне робити доноси на нього самому цареві.

   Михайло Петренко стояв на передових позиціях свого часу. Він, безперечно, глибоко знав і шанував твори великих російських сучасників і до одного із власних, цілком

оригінальних творів («Недоля») поставив епіграфом слова М. Лермонтова: «В минуту жизни трудную тесниться в сердце грусть…» Що ж до впливу на нього ранньої творчості Кобзаря, то тут правільніше буде говорити про взаємовплив. Цілком справедливо пише П. Г. Приходько: «У творчості Боровиковського, Петренка, Забіли та особливо М. Шашкевича ліризм виявлявся у таких формах, які зберегли своє значення для дальшого розвитку української літератури і безумовно відіграли певну роль у формуванні поезії Шевченка». (П. Г. Приходько. Шевченко й український романтизм 30-50 р.р. ХІХ ст. К., вид-во АН УРСР, 1963).

   До збірки М. М. Петренка «Думи та співи» увійшло двадцять п’ять творів, що склали чотири цикли віршів: «Небо» (три вірші), «Слов’янськ» (чотири вірші), «Недуг» (чотири вірші), «Іван Кучерявий» (чотири вірші), а також десять інших самостійних творів, перший серед яких «Думи мої, думи мої…». Почуття, що переповнюють серце ліричного героя, близькі до тих, що висловлені в Шевченкових «Думах», але кожен із цих творів цілком оригінальний як за мотивами, так і за художніми особливостями. Важко сказати, хто написав свій вірш раніше, це був один і той же час. Поети – один у Петербурзі, а другий у Харкові, жили спільними почуттями, їхні серця переповнювались одним стражданням…

   Цикл «Небо» розпочинається твором, що став народною піснею — «Дивлюся на небо та й думку гадаю» (первісна назва вірша «Недоля»). Поета вабить небо, воно незвіда­не, а на землі в нього долі немає. «Чужий я у долі, чужий у людей, хіба ж хто кохає нерідних дітей...» Хто створив йому таку гірку долю, кому він чужий — про це ми, читачі, маємо здогадатися... Другий вірш циклу «Небо» — «По небу блакитнім очима блукаю», поет посилає в небо свої думки, тане там і очима, і душею і навіть гине в ньому, як в лютому горі. Тільки й відріз­няється небесна неволя від земної тим, що там легко душею топитись, там скрізь тихо і серденьку тихо: «Тільки кохає небесна музика, і легко колише вона його стиха...». Наступний вірш «Весна». Автор оспівує красу цієї пори року, тільки на душі в нього тягар, очам не мило і на світ дивитись:

Піду паду я біля ниви

І там спочину на ріллі

Та пом’яну літа свої,

Які пройшли, не зеленіли…

   М. М. Петренко дуже любив свій Доне­цький край, часто згадував його найтеплішими словами, йому присвятив цикл віршів під загальною назвою «Слов'янськ». Гарне рідне місто понад річкою Тору, гарні живуть в ньому «чарівниці» («ніде нема таких очей, які слов'янки мають очі»). А які там пісні! Чував він хороші і в інших краях, але то зовсім не те... Гарний Слов’янськ, але немає там радості, як немає її ніде:

В яких містах

Я не бував! од моря і до моря,

Блукаючи, пройшов я світ.

Чого не бачив я? А більше горя…

   Глибина почуттів, безмежна щирість, виразність образної системи все це властиве поезії Петренка. Згадаймо хоча б вірш «Взяв би я бандуру», що став широко відомою й улюбленою народною піснею.

   Цікаво простежити долю вірша «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче...» Вперше він був надрукований у «Снопі» 1841 року, а вдруге — в «Южном русском сборнике» 1848 року. Між першим і другим варіантами є значна відмінність. У першому козак журиться тому, що його батьківщина поневолена польськими панами. Він каже: «Тоді тільки, братці, всю смуту покину, коли лях поганий покине Вкраїну». У другому ж козак тяжко сумує лише тому, що мила «закрилась від мене і небом й горами, а я тут зостався з горем та сльозами». Отже тут з твору вилучений його історичний аспект. Вважаю, що сам Петренко так виправити свій твір не міг. Погляньмо далі: в першому варіанті (в «Снопі») написано: «Як наші дівчата смерком коло хати зачнуть собі гарно співанки співати...», в другому (в «Южном русском сборнике») ці рядки пере­роблено так: «Як наші дівчата ранком коло хати начнуть помаленьку пісень затинати...» По-перше, Петренко добре знав, що дівчата не «затинають» пісень ранком, а тільки смерком. По-друге, не міг він вжити й слово «затинати», воно тут ні до чого... Тож мабуть, це справа не автора, а редакції, і тому, на нашу думку, за основну треба брати не другу, а першу редакцію вірша...

   Серед творів М. Петренка, які дійшли до нас, є один, написаний у жанрі балади, це «Гей, Іване, пора...». В ньому козак має їхати за Дніпро «не добра добувать, не ляхів воювать», а по дівчину. Дорога його далека й небезпечна, а розпочалася вона, звичайно ж, від Слов’янська, бо «минув Донець, минув Торець і степом скаче по Самарі...».

   Не все з написаного Михайлом Петренком збереглося, не все ще знайдене. Так, відомо, що він, крім віршів та опери, написав п’єсу. П. М. Кореницький у листі до О. О. Корсуна у вересні 1843 року писав: «Петренко закінчує уже свою драму під назвою «Пансь­ка любов», дуже гарну, цікаву п’єсу...». Назва твору дає підставу припустити думку, що він мав антипанський, викривальний характер…

   За більше, як сто років, ім’я Петренка час від часу згадувалось, висловлювалися думки про його твори, іноді зовсім протилежні. Трапилось це, мабуть, тому, що ніхто так і не зробив спроби по-справжньому глибоко розібратися в них і дати їм оцінку, визначити місце поета в історії української літератури. Натомість його просто зараховували до «інших поетів романтичної школи», а це несправедливо, бо він, як писали сучасники, «поет справжній». Недарма ж шанував його і великий Шевченко» [с. 169-170].

Шептій К. Його книжки ходили по руках // Журнал «Вітчизна», №6. Київ, 1989.

         А. Сапухіна в газетній статті «Кобзар з кобзарів» так згадує про Михайла Петренка:

   «…Серед знайомців Т. Г. Шевченка з Сумщини… лебединці О. М. Цеге фон Мантейфель та український поет-романтик М. М. Петренко…».

Сапухіна А. «Кобзар з кобзарів» // Газета «Ленінська правда», 25 квітня. – Суми, 1989.

         Було перевидано «Історію українського письменства» С. Єфремова. Йдеться про фотопередрук, тому тексти в новому виданні не змінилися [с. 423, 437].

Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Фотопередрук видання 1919 року з післясловом Олекси Горбача. – Мюнхен, 1989.

         В журнальній статті М. Яценка йдеться й про Михайла Петренка:

   «…Ідеалом стає не тільки життя в гармонії з природою, а й своєрідне розчинення в ній. Космічне світосприйняття, таке харктерне для М. Лермонтова, в українській романтичній поезії дістало чи не найяскравіший вияв у творчості М. Петренка в циклі «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «По небу блакитнім очима блукаю…», «Схилившись на руку, дивлюся я…»:

І в горі спізнав я, що тільки одна, –

Далекеє небо, – моя сторона…» [с. 33].

Яценко М. Т. Романтизм як художній напрям в українській літературі // Українська мова і література в школі. №2. «Радянська школа». – Київ, 1989.

1990 р

         В дев`ятитомній « Истории всемирной литературы» сказано про Михайла Петренка наступне:

   «…В конце 30-х и в 40-е годы заметное распространение в украинской романтической поэзии получает романсовая лирика, лирическая медитация и элегия (русские и украинские стихотворения Е.Гребенки, стихотворения Н.Костомарова). Главными мотивами в личностно-психологическом течении украинского романтизма 30-40-х годов (В.Забила, М.Петренко, С.Писаревский, А.Афанасьев-Чужбинский и др.) были неудовлетворенность жизнью, жалобы на судьбу. Отражая черты действительности, неприемлемые для лирического героя, погруженного в горестные раздумья о своей судьбе, стихотворения этих романтиков отличались устремленностью в неизвестное, идеальное. Желание вместить в себя весь мир сочетается с бегством героя за пределы мира реального и разрешается нередко в умозрительной сфере. Ключевым в сентиментально-чувствительной лирике становится слово судьба («доля»). Наиболее ярко эти черты проявились в медитативной лирике М.Петренко 30-40-х годов, в сборнике «Песни сквозь слезы» В.Забилы. В ряде произведений (в частности в стихотворении М.Петренко «Гляжу я на небо…», пользующемся широкой популярностью в качестве песни и в настоящее время) встречаются мотивы, созвучные настроениям русских поэтов-романтиков и передающие ощущение бессилия личности, стремящейся изменить мир у лучшему…» [с. 411].

Украинская литература. (Ответственный редактор Тертерян И. А.) // История всемирной литературы (в девяти томах). Т. 6. «Наука». – Москва, 1989.

         В сумській газеті «Вперед» вийшла стаття В. Дудченка, де автором розглянуто можливу зустріч Михайла Петренка з Кобзарем, яка начебто відбулася в 1859 році. Скоріше за все вони не зустрічалися, а йдеться про помилку чи вигадку, що колись виникла, бо на сьогоднішній день ніяких логічних та документальних підтверджень не знайдено [с. 3].

Дудченко В. «Зустріч з Кобзарем» // Газета «Вперед», 23 лютого. – Суми, 1989.

         В березневому числі газети «Ленінська правда» В. Дудченко писав про Михайла Петренка [с. 3].

   Приймаючи до уваги, що березнева стаття автора за змістом мало відрізняється від лютневої, лише нагадуємо факт видання.

Дудченко В. «Зустріч з поетом-романтиком» // Газета «Ленінська правда», №48 (8 березня). – Суми, 1989.

       Досить аналітичною є стаття К. Шептія, що надруковано в журналі «Вітчизна»:

   «…Відомому шевченкознавцеві П. В. Журу вдалося розшукати у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР документ, з яким він люб’язно ознайомив і нас: це доповідна записка київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова цареві «О замечательных делах в политическом отношении», датована 10 вересня 1847 року. Записка була особисто вручена Бібіковим Миколі І, коли той приїздив до Києва. Це було зразу ж після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. В записці зазначалось: «Окончившееся дело о славянском обществе не имело в крае никакого развития, – идеи, его образовавшие, принадлежат к тем, которые с давних пор начали развиваться в Малороссии, особенно в Харьковском университете, сколько сочинениями на простонародном языке, сколько же и направлением к созданию никогда не бывшей украинской народности». Далі, в додатку до цього твердження, генерал-губернатор називає авторів тих «сочинений», і серед них Т. Г. Шевченка та М. М. Петренка… [с. 167].

   …Нині важко сказати, яким був повний творчий доробок М. М. Петренка. Його вірші друкувалися в альманахах «Сніп», «Молодик», збірка «Думи та співи» була майже повністю надрукована в «Южном русском сборнике» (1848 рік). А от у ЦДІА УРСР (ф. 2052, оп. І) зберігається лист А. Д. Твердохліба (з Охтирки, родичі його жили в Лебедині) до М. Ф. Сумцова (1911 р.) з проханням надрукувати його статтю про двох забутих українських митців – актора Дмитренка і поета М. Петренка. Зокрема, про Петренка він пише: «В Лебедині і в Харкові книжки Петренка ходили по руках в кінці 60-х і в 70-х роках ХІХ віку. Де вони тепер? – Бог зна, а більш ніхто, котрись…» На жаль, та частина статті Твердохліба, яка стосується Петренка, десь зникла. Але нас зацікавило: чому він пише «книжки» Петренка? Отже, можливо, були іще якісь нам не відомі видання… (в листі А. Д. Твердохлібова йдеться про одну книжку.

   Сучасники відзначали високий художній рівень творів М. Петренка (А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, А. М. Тихорський). Так само й радянські літературознавці відзначають високу художність Петренкових віршів і при цьому наголошують, що був він романтиком прогресивним, що в його поезії звучить романтичний мотив протиставлення реалій дійсності високих мрій людини, що він «висловлює свої пристрасні почуття любові до всього того, що створено народом і становить заповітні традиції , які передаються від покоління до покоління». Ну, а тим авторам, які вбачають у творах Петренка лише «утирання слізок», думаю, варт нагадати, що навіть представники тогочасної влади краще бачили і розуміли справжню суть і спрямування творчості М. Петренка, коли вважали за потрібне робити доноси на нього самому цареві.

   Михайло Петренко стояв на передових позиціях свого часу. Він, безперечно, глибоко знав і шанував твори великих російських сучасників і до одного із власних, цілком

оригінальних творів («Недоля») поставив епіграфом слова М. Лермонтова: «В минуту жизни трудную тесниться в сердце грусть…» Що ж до впливу на нього ранньої творчості Кобзаря, то тут правільніше буде говорити про взаємовплив. Цілком справедливо пише П. Г. Приходько: «У творчості Боровиковського, Петренка, Забіли та особливо М. Шашкевича ліризм виявлявся у таких формах, які зберегли своє значення для дальшого розвитку української літератури і безумовно відіграли певну роль у формуванні поезії Шевченка». (П. Г. Приходько. Шевченко й український романтизм 30-50 р.р. ХІХ ст. К., вид-во АН УРСР, 1963).

   До збірки М. М. Петренка «Думи та співи» увійшло двадцять п’ять творів, що склали чотири цикли віршів: «Небо» (три вірші), «Слов’янськ» (чотири вірші), «Недуг» (чотири вірші), «Іван Кучерявий» (чотири вірші), а також десять інших самостійних творів, перший серед яких «Думи мої, думи мої…». Почуття, що переповнюють серце ліричного героя, близькі до тих, що висловлені в Шевченкових «Думах», але кожен із цих творів цілком оригінальний як за мотивами, так і за художніми особливостями. Важко сказати, хто написав свій вірш раніше, це був один і той же час. Поети – один у Петербурзі, а другий у Харкові, жили спільними почуттями, їхні серця переповнювались одним стражданням…

   Цикл «Небо» розпочинається твором, що став народною піснею — «Дивлюся на небо та й думку гадаю» (первісна назва вірша «Недоля»). Поета вабить небо, воно незвіда­не, а на землі в нього долі немає. «Чужий я у долі, чужий у людей, хіба ж хто кохає нерідних дітей...» Хто створив йому таку гірку долю, кому він чужий — про це ми, читачі, маємо здогадатися... Другий вірш циклу «Небо» — «По небу блакитнім очима блукаю», поет посилає в небо свої думки, тане там і очима, і душею і навіть гине в ньому, як в лютому горі. Тільки й відріз­няється небесна неволя від земної тим, що там легко душею топитись, там скрізь тихо і серденьку тихо: «Тільки кохає небесна музика, і легко колише вона його стиха...». Наступний вірш «Весна». Автор оспівує красу цієї пори року, тільки на душі в нього тягар, очам не мило і на світ дивитись:

Піду паду я біля ниви

І там спочину на ріллі

Та пом’яну літа свої,

Які пройшли, не зеленіли…

   М. М. Петренко дуже любив свій Доне­цький край, часто згадував його найтеплішими словами, йому присвятив цикл віршів під загальною назвою «Слов'янськ». Гарне рідне місто понад річкою Тору, гарні живуть в ньому «чарівниці» («ніде нема таких очей, які слов'янки мають очі»). А які там пісні! Чував він хороші і в інших краях, але то зовсім не те... Гарний Слов’янськ, але немає там радості, як немає її ніде:

В яких містах

Я не бував! од моря і до моря,

Блукаючи, пройшов я світ.

Чого не бачив я? А більше горя…

   Глибина почуттів, безмежна щирість, виразність образної системи все це властиве поезії Петренка. Згадаймо хоча б вірш «Взяв би я бандуру», що став широко відомою й улюбленою народною піснею.

   Цікаво простежити долю вірша «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче...» Вперше він був надрукований у «Снопі» 1841 року, а вдруге — в «Южном русском сборнике» 1848 року. Між першим і другим варіантами є значна відмінність. У першому козак журиться тому, що його батьківщина поневолена польськими панами. Він каже: «Тоді тільки, братці, всю смуту покину, коли лях поганий покине Вкраїну». У другому ж козак тяжко сумує лише тому, що мила «закрилась від мене і небом й горами, а я тут зостався з горем та сльозами». Отже тут з твору вилучений його історичний аспект. Вважаю, що сам Петренко так виправити свій твір не міг. Погляньмо далі: в першому варіанті (в «Снопі») написано: «Як наші дівчата смерком коло хати зачнуть собі гарно співанки співати...», в другому (в «Южном русском сборнике») ці рядки пере­роблено так: «Як наші дівчата ранком коло хати начнуть помаленьку пісень затинати...» По-перше, Петренко добре знав, що дівчата не «затинають» пісень ранком, а тільки смерком. По-друге, не міг він вжити й слово «затинати», воно тут ні до чого... Тож мабуть, це справа не автора, а редакції, і тому, на нашу думку, за основну треба брати не другу, а першу редакцію вірша...

   Серед творів М. Петренка, які дійшли до нас, є один, написаний у жанрі балади, це «Гей, Іване, пора...». В ньому козак має їхати за Дніпро «не добра добувать, не ляхів воювать», а по дівчину. Дорога його далека й небезпечна, а розпочалася вона, звичайно ж, від Слов’янська, бо «минув Донець, минув Торець і степом скаче по Самарі...».

   Не все з написаного Михайлом Петренком збереглося, не все ще знайдене. Так, відомо, що він, крім віршів та опери, написав п’єсу. П. М. Кореницький у листі до О. О. Корсуна у вересні 1843 року писав: «Петренко закінчує уже свою драму під назвою «Пансь­ка любов», дуже гарну, цікаву п’єсу...». Назва твору дає підставу припустити думку, що він мав антипанський, викривальний характер…

   За більше, як сто років, ім’я Петренка час від часу згадувалось, висловлювалися думки про його твори, іноді зовсім протилежні. Трапилось це, мабуть, тому, що ніхто так і не зробив спроби по-справжньому глибоко розібратися в них і дати їм оцінку, визначити місце поета в історії української літератури. Натомість його просто зараховували до «інших поетів романтичної школи», а це несправедливо, бо він, як писали сучасники, «поет справжній». Недарма ж шанував його і великий Шевченко» [с. 169-170].

Шептій К. Його книжки ходили по руках // Журнал «Вітчизна», №6. Київ, 1989.

         А. Сапухіна в газетній статті «Кобзар з кобзарів» так згадує про Михайла Петренка:

   «…Серед знайомців Т. Г. Шевченка з Сумщини… лебединці О. М. Цеге фон Мантейфель та український поет-романтик М. М. Петренко…».

Сапухіна А. «Кобзар з кобзарів» // Газета «Ленінська правда», 25 квітня. – Суми, 1989.

         Було перевидано «Історію українського письменства» С. Єфремова. Йдеться про фотопередрук, тому тексти в новому виданні не змінилися [с. 423, 437].

Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Фотопередрук видання 1919 року з післясловом Олекси Горбача. – Мюнхен, 1989.

         В журнальній статті М. Яценка йдеться й про Михайла Петренка:

   «…Ідеалом стає не тільки життя в гармонії з природою, а й своєрідне розчинення в ній. Космічне світосприйняття, таке харктерне для М. Лермонтова, в українській романтичній поезії дістало чи не найяскравіший вияв у творчості М. Петренка в циклі «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «По небу блакитнім очима блукаю…», «Схилившись на руку, дивлюся я…»:

І в горі спізнав я, що тільки одна, –

Далекеє небо, – моя сторона…» [с. 33].

Яценко М. Т. Романтизм як художній напрям в українській літературі // Українська мова і література в школі. №2. «Радянська школа». – Київ, 1989.

1991 р

         Про творчість Михайла Петренка висловився Ю. Шевельов:

   «…Головним виявом публічної літературної критики були самі літературні твори. Щоб обмежитися на одному короткому прикладі – ось серед романтиків подав свій голос Михайло Петренко. Його збірка відкривалася поезією, чий перший рядок звучав «Думи мої, думи». Позичення в Шевченка? Наслідування? Аж ніяк. За ніби однаковим початком двох поезій, Шевченкової й Петренкової, іде кардинально відмінний зміст. Шевченкові «думи» мають летіти на Україну, щоб нагадувати їй історію і кликати до майбутнього, Петренкові – зосереджені в поетовій душі, вони плекають ідею приречености людини, людини універсальної і долі універсальної. Концепції національної романтики тут протиставлено концепцію заглиблення до власної душі. Однаковість початків двох віршів підкреслює разючу протилежність поетичного світобачення. Вона полемічна. Вона відштовхується від Шевченкового романтизму й протиставить йому інакший, свій. Звичайно, і як поет і як особистість Петренко не йде в жадне порівняння з Шевченком. Але він наважився бути інакшим. Фактом свого існування і всім спрямованням своїх віршів він намагався заперечити спрямованість поезії Шевченка. Це була критика. Критика інакшістю. (Я пишу докладніше про це в своїй статті про Петренка, вміщеній у збірнику на пошану Дмитра Чижевського, 1966)…» [с. 3].

Шевельов Юрій. Критика поетичним словом. Молодий Шевченко визначає своє місце в історії літератури та дещо про «білі плями» // Світи Тараса Шевченка. Збірник статтей до 175-річчя з дня народження поета. «Shevchenko Scientific Society». – Нью Йорк. Париж-Сидней-Торонто-Львів, 1991.

         В одній з газет м. Слов'янська було надруковано дві статті І. Овчаренка, у якихйдеться про Михайла Петренка.

   Перша стаття мала назву «Основні дати життя і творчості Михайла Петренка»:

   «…1833 ― П. Грабовський, який вивчав біографію і творчість М. Петренка в Харкові, твердить, що юний М. Петренко належав до літературного гуртка П. Кореницького, який славився там влаштуванням українських концертів. Відомо, Кореницькі виїхали з Харкова в 1833 р. (помилка автора: у П. Грабовського мова йде про те, що П. Кореницький належав до гурту Писаревських і Петренка… . Г. Нудьга пише, що Писаревські виїхали з Харкова в 1833 році… )

   …1841 – вперше в альманасі «Сніп» було надруковано 7 поезій М. Петренка.

      1843 – в альманасі І. Бецького «Молодик» опубліковано дві поезії М. Петренка «Вечір» («Схилившись на руку…») і «Батькова могила») (треба «Батьківська могила»,)

   …1848 – в «Южном русском сборнике» А. Метлинського вміщено поезії М. Петренка у вигляді окремої збірки «Думи та співи» з 16 віршів…» [с. 5].

Овчаренко І. «Основні дати життя і творчості Михайла Петренка» // Газета «Совет – 95», 27 мая. – Славянск, 1991.

         Далі, в другій статті «Пісні М. Петренка», автор пише:

   «…Відомий космонавт Павло Попович після повернення зі свого космічного польоту говорив своїм друзям і знайомим:

Ох і пісень же я там поспівав! Так що космос добре запам'ятає українські пісні і особливо мою улюблену «Дивлюсь я на небо…».

   Його політ був відповіддю на одвічні наміри людства пізнати небесну далечінь, був гімном перемозі вільного людського розумі, розкутим рукам і мужньому серцю народу.

   Тепер же є серед нас люди, які знають, що згадана пісня написана нашим земляком поетом-романтиком М. М. Петренком. Покладена на музику донькою українського поета В.Александрова Людмилою пісня швидко стала популярною в усіх кінцях України, багато разів публікувалась в різноманітних антологіях, збірниках, хрестоматіях і пісенниках. Пізніше її аранжував відомий український композитор Владислав Заремба (1833-1902). Він відомий також як автор музики до ряду поезій Т. Г. Шевченка, фортеп'янних п'єс, обробок українських народних пісень.

  1.    Нарешті хочеться спростувати розхоже твердження авторів путівників по Слов'яногірську, нібито вірш «Недоля» («Дивлюсь я на небо…») написаний у Святих Горах. М. Петренко у той час закінчував університет, брав активну участь у літературному й мистецькому житті Харкова, а головне – в літературі для такого твердження немає щонайменшиз підстав…
  2.    Житель села Рубці Краснолиманського району В. Г. Пазушко, доповнюючи біографію пісні «Дивлюсь я на небо…», писав мені у 1985 році, що в селі Коровій Яр їхнього району здавна проживають росіяни, розмовляють своєрідним суржиком. «Одного разу, – пише він, – мені довелося побувати там на весіллі і почути пісню М. Петренка в російському (очевидно, народному) перекладі. Запам'яталась перша строфа:

Гляжу я на небо

И думку гадаю:

Чаму я не сокол?

Чаму не летаю?

Чаму ты мне, Боже,

Да крыльев не дал?

Я землю б спокинул

И в небо слетал.

  1.    Як бачите, росіянам пісня теж припала до смаку.
  2.    М. Петренкові належить також українська народна пісня «Де Крим за горами…» («Взяв би ябандуру…»), яка створена на основі його поезії «Туди мої очі». У сучасних варіантах майже без змін залишились тільки чотири рядки, які належать поетові. Останні строфи зазнали величезних змін у народі.
  3.    Мабуть тому існує хибна думка, що М. Петренко не її автор. Приспів до цієї пісні написав композитор А. Немировський (треба: О. Немировський).
  4.    У другій половині ХІХ століття на слова Петренка з'явилась ще одна пісня – «Ходить хвиля по Осколу», записана як народна. Вона покладена на музику його вірша «Недуг». Запис зроблено на Харківщині, тобто десь у наших краях, мовознавцем Борисом Грінченком.
  5.    Не можна не згадати і переспів пісні російського поета І. Козлова (1779-1840) – «Вечерний звон», яку М. Петренко назвав «Як в сумерки вечірній дзвін». Козлов переклав вірш Томаса Мура з англійської мови. В Україні цей твір співають у переробці поета В. Александрова.
  6.    Житель с. Андріївки О. Хацкевич, відгукуючись на мою статтю про М. Петренка, опубліковану в газеті «Вісті» у грудні 1992 року, згадував: «Під час Великої Вітчизняної війни мені довелося зустрітися зі своїм земляком М. М. Антоновим. Він сам із Слов'янська, з вулиці Ізюмської – місця, де колись, як згадують, жив наш поет. М. Антонов тоді був військовим музикантом. Він мені написав ноти до пісень на слова Петренка. Земляк-баяніст дивував мене своєю віртуозною грою, неначе черпав своє натхнення з рідного краю…» [с. 5].

Овчаренко І. «Пісні М. Петренка» // Газета «Совет – 95», 27 мая. – Славянск, 1991.

         В цьому ж числі газети вміщено статтю вчительки української мови В. Нестлєєвої «Тут мав він радість…»:

   «…Михайло Петренко гаряче любив рідну землю, місто свого дитинства Слов'янськ, людей, що в ньому жили, пісні, які лунали на Слов'янську.

   Куди б не закидувала поета доля, його найпалкішим покликанням було полинути до рідної сторони:

Коли ж, коли, великий Боже,

Мене пошлеш на рідний край,

Де мав я радість, мав я рай.

   Це рядки з вірша Михайла Петренка. В тих поетових рядках, які дійшли до нас, він не раз згадує дороге йомуу місто свого дитинства і юності.

   Всі помисли, надії і мрії поета зв'язані з рідною землею, де вперше він бачив сонячні ранки, ходив по росяних лугах, чув звуки рідної землі:

А думка вже туди летить,

Де вперше чув я дзвін вечірній,

Де вперше так я полюбив

Поля привольні та діброви,

Де вперше світ і радість взрів. ( треба: вздрів)

   Краса рідної землі наповнила поета, і не було вже там місця для чужини, якою б красивою вона не була:

Чужа, далека сторона

Мені давно вже опостила,

По всякий час привітлива душа

Зове туди, де милая родина,

Уся в садках та пишная така,

Мов квіт в невідомій долині.

   А як билось серце поета, коли він після довгої розлуки наближався до рідного Слов'янська, і сьогодні цей вірш хвилює кожного слов'янця.

Ось-ось Слов'янськ!Моя родина!

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах!

   Скільки в цих словах душі, скільки гарячої любові! Вони зрозумілі всім, хто має в грудях святе почуття любові до рідної землі.

   Милується поет краєвидами рідного міста, його очі жадібно п'ють цю красу, серце переповнюється блаженством. Зворушливе і прекрасне побачення!

Слов'янськ, Слов'янськ!Як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

   Для поета земляки-слов'янці – найрідніші на землі люди. Петренко думає, що вони щасливі, бо можуть милуватися красою квіточої землі, чути «в сумерки вечірній дзвін», що пливе над долиною Тору. Поет зачарований красою своїх землячок-дівчат із Слов'янська. Ось і народжується порівняння:

А ясні зірочки засяли в небесах,

Мов очі ті слов'янської дівчини...

   Краса дівчат з рідного Слов'янська не раз поставала перед ним і на чужині. Милі і ніжні слов'янки – це дорогий спогад його юності…

Ніде нема таких очей,

Які слов'янки мають очі,

І рання зірка на востоці

Навряд бува ясніша їх,

Ви всі на диво білолиці,

Ви настоящі чарівниці.

   Дівчата його міста не тільки красуні, вони ще й розумні, дотепні, співучі:

Чи бачив хто слов'янськую дівчину?

Чи чув коли, як річ вона веде,

Жартуючи в веселу годину?

   Кохався поет і в піснях свого краю. Вони були для нього душею рідної землі, ці «пісні козацькії і думи дідівськії».

   Особливого чару набувала українська пісня, якщо співала її вродлива дівчина-слов'янка. Ці пісні «чарують Слов'янськ весь од краю і до краю». Такі мелодії викликали в поета «рай цілий радості і пекло мук»

Я розболівся весь від муки, від кручини,

Від радості й не знаю од чого,

Почувши вас, пісні святії.

   Вихор почуттів вирує в душі Михайла Петренка, коли чує він пісні свого краю:

Мов громом вдарений,так я стояв на місці,

І слухав вас, і не розстався б з вами,

І, як безумний, горював...

О, ні, замученийдо сліз піснями,

Я радість горемзапивав.

   Мабуть, не знайдеться в нашому місті жодної людини, яка б не була зворушена глибокими почуттями поета, його любов'ю до рідного нашого міста, до наших пісень, до нашої мови, до краси рідної природи» [с. 5].

Нестлєєва В. «Тут мав він радість…» // Газета «Совет – 95», 27 мая. – Славянск, 1991.

        В газеті «Життя Лебединщини» в своїй статті В. Дудченко пише про творчість Михайла Петренка:

   «…поет-романтик М. М. Петренко, – на три роки молодший від Т. Г. Шевченка, у 1841 році закінчив Харківський університет і друкувався у тих же виданнях, що і твори Шевченка. Петренко – автор текстів широковідомих народних пісень «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру» та ін. …

   …Нині важко сказати, яким був творчий доробок М. М. Петренка. Його вірші друкувалися в альманахах «Сніп», «Молодик». Збірка «Думи та співи» була майже повністю надрукована в «Южном русском сборнике». Сучасники відзначали високий художній рівень творів М. Петренка. Він стояв на передових позиціях свого часу…» [с. 1, 3].

Дудченко В. «Незапланований заїзд» // Газета «Життя Лебединщини», 21 травня. – Лебедин, 1991.

1992 р

         В «Історії української літератури» йдеться й про творчість Михайла Петренка:

   «…Творчість українських поетів, починаючи від перших преромантичних спроб П. Гулака-Артемовського і П. Білецького-Носенка у жанрах балади і літературної казки і до медитацій В. Забіли, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, дає можливість пересвідчитися, що своєрідність романтичного світосприймання характеризується відчуженням від конкретних рис дійсності, наданням життєвим явищам таких прикмет, котрі б виражали їхню загальнолюдську сутність. У цьому зв'язку промовистою є думка В. Гюго, що митець покликаний показати «в людині минущій людину вічну»… [с. 335-336]

   …Діяльність гуртка молодих ентузіастів української старовини , очолених харківським філологом-славістом І. Срезневським, стала імпульсом в освоєнні романтичних концепцій минулого рідної землі. Поети А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко, Я. Щоголів, П. Кореницький, видавці О. Корсун, І. Бецький так чи інакше опрацьовували події і явища української історії, обгрунтовували необхідність їх нового художнього осмислення, ознайомлення з ними освічених кіл… [с. 340]

   …Для ліричного героя віршів Є.Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Човен»), В.Забіли («Повіяли вітри буйні»), М.Петренка («Небо»), К.Думитрашка («До карих очей»), М.Устияновича («Туга»), Я.Головацького («Туга за родиною») власна недоля затінює все в житті… [с. 347]

   …Вірш М.Петренка «Дивлюся на небо», написаний під незаперечним впливом М.Лермонтова, для української поезії був зразком нового жанру – медитативно-елегійного вірша з характерним для нього невдоволенням героя повсякденним буттям, пориванням у небесні високості. Елегійними роздумами над сенсом життя наснажені вірші «По небі блакитнім очима блукаю», «Схилившись на руку дивлюся», «Весна». Це характерні зразки медитативної лірики, яка стала інтенсивно культивуватися в європейській романтичній поезії. В них звучить спільний для творів європейської лірики заклик скинути тягар буденщини, підневільного буття і пошукати у глибинних високостях неба спокою та душевної рівноваги… [с. 349-350]

   …В альманасі (йдеться про «Южный русский сборник»), крім відредагованих і перероблених творів («Бандура», «Сирітка», «Старець», «Козачі поминки») були вміщені вірші М. Петренка («Думи мої, думи, де ви подівались», «Небо», «Весна», «Туди мої очі, туди моя думка»), поеми М. Макаревського «Наталя, або Дві долі разом» і «Гараська»… [с. 376]

   …А між тим Метлинський настільки глибоко й беззастережно любив Україну, що будь-яку неузгодженість дійсності з вимріяним ідеалом сприймав трагічно. Тому песимізм, як справедливо зазначає М. Яценко, «у творах А. Метлинського, М. Костомарова, В. Забіли чи М. Петренка з'являється не внаслідок втечі від життя, а навпаки, від зіткнення їх гуманістичного ідеалу з дійсністю (чого, до речі, ще не було ні в Л.Боровиковського, ні в І.Срезневського)… [с. 380]

   …Мотив невлаштованості людини, її самотності, скарг на свою нещасливу долю у В.Забіли, як і в творах молодого Т. Шевченка, О.Афанасьєва-Чужбинського, М.Петренка, виливається у формі романсу… [с. 427]

   …Михайло Миколайович Петренко – талановитий поет-романтик, автор популярної пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Він збагатив українську поезію жанрами вірша-медитації, започаткував пейзажну лірику…

   Навчаючись у 1836-1841 рр. (треба: 1837-1841 рр.) у Харківському університеті, він перебував у сфері фольклорно-літературних зацікавлень, які підтримувалися там, а також серед освічених громадян міста упродовж кількох десятиріч такими діячами, як П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, Г. Квітка-Основ'яненко, І. Розковшенко, сім'єю Степана, Марти і Петра Писаревських. Петренко бере активну участь у літературно-культурному житті – обговорює з приятелями нові книжки та публікації в журналах, підтримує нові естетичні віяння в мистецтві, збирає і вивчає усну поезію, починає віршувати. Така літературна активність М. Петренка була ще до навчання в університеті підготована його участю в літературному гуртку Писаревських: за фактами, зібраними пізніше П. Грабовським, відомо, що він разом із членами згаданої сім'ї був ініціатором організації в Харкові українських музично-пісенних вечорів.

   Романтичні віяння, які в цей час захопили й українське культурно-мистецьке життя Харкова, позначилися й на творчості М.Петренка. Перші його відомі нам поезії, об'єднані в цикл «Думки», зокрема «Недоля», «Вечерній дзвін» (переспів твору російського поета І. Козлова), «Брови», «Туди мої очі, туди моя думка», побачили світ в альманасі «Сніп» (1841), упорядкованому О. Корсуном. Між іншим, під назвою «Недоля» там було надруковано найвідоміший твір поета «Дивлюсь я на небо», позначений характерними для європейської романтичної лірики роздумами про смисл життя людини.

   Мотиви й образність віршів М.Петренка відбивають прагнення героя жити по-людському, скинути з себе обтяжливі пута буденності. Тільки у небесних високостях можна відпочити від сірої буденщини, відійти від повсякденної земної суєтності. Філософські роздуми над безмежжям всесвіту, над місцем людини в ньому надають творам поета тієї якості, яка вигідно виділила їх у потоці української романтичної лірики.

   Два вірші М.Петренка – «Вечір» і «Батьківська могила» – були надруковані в альманасі «Молодик» (1843). За життя автора з'явилася й найбільша поетична добірка творів «Думи та співи» у виданому А.Метлинським «Южном русском сборнике» (1848). Відкрився цикл віршем «Думи мої», що позначений наслідуванням однойменного твору Т.Шевченка. У характерному для романтичної поетики тоні М.Петренко розкриває збентеженість душі свого героя, вразливість його серця. Звертаючись до власних пекучих роздумів, ліричний герой висловлює журбу, смуток своєї самітньої душі. Мінорною, елегійною тональністю перейнятий переспів «Як в сумерки вечірній дім (треба: дзвін)…»: сумні звуки вечірнього дзвону посилюють переживання юнака, нагадують щасливі дні юності.

   Елегійними роздумами, щирою схвильованістю наснажені вірші «По небу блакитнім очима блукаю», «Схилившись на руку, дивлюся», «Вечна». Це яскраві зразки медитативної лірики, яка тоді активно культивувалася в поезії всіх євпопейських народів. У них звучить спільний для романтичної поезії мотив незадоволення сірою буденністю, прагнення пізнати таємниці космосу, бажання позбутися самотності, знайти душевну рівновагу.

   У цьому зв'язку слід згадати, що М.Петренко не випадково взяв до вірша «Дивлюсь я на небо» епіграф з твору М.Лермонтова: «В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть». І цей вірш, і деякі інші написані під впливом творчості М. Лермонтова. Для української поезії це були зразки нового ліричного жанру ― медитативно-елегійного

вірша з характерними для нього роздумовими настроями.

   У творчості поета окреме місце належить циклові «Слов'янськ»: по-перше, тут об'єднано пейзажну лірику (це, власне, другий тематичний компекс віршів М. Петренка), а по-друге, помітна вже інша, оптимістична тональність цих творів. З циклу постає краса рідного поетові міста, його «пишнії садки, квіти пахучі по долині». Ліричний герой з захопленням відгукується про пісні рідної околиці. Цей мотив певною мірою прояснює дещо з життя поета, якому довелося жити далеко від рідної сторони. Ліричний герой із зворушенням згадує рідні місця, звичай, мову, народні мелодії, що звучали над берегами рідної з дитинства річки Тор на Донеччині.

   Тривалий час про життя поета після закінчення університету не було ніяких відомостей. Тільки недавно з'ясувалося, що М.Петренко у 1849 р. був призначений на посаду судового стряпчого у місто Лебедин на Сумщині…

   Лірика М.Петренка позначена новаторськими пошуками поета. Розкриваючи внутрішній світ особистості, він вдається до прийому уявного діалогу з героєм, і тоді у віршах починають природно звучати запитальні й окличні інтонації:

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,

Як вітер осінній в діброві заплаче,

Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,

Від думки, від горя у поле плетешся?

   Викликають інтерес ритмічні шукання поета: він з успіхом користувався коломийковим віршем («Минулися мої ходи», «Іван Кучерявий») і водночас звертався до силабо-тонічних розмірів – ямбу («Тебе не стане в сих місцях») та амфібрахія (цикл «Небо»). Поступ від фольклоризму до засвоєння поетичних здобутків європейського романтизму відчувається в образності.

   М.Петренко своєю творчістю вніс посильний вклад у розвиток української романтичної поезії, сприяв її піднесенню до рівня лірики в інших літературах…» [с. 428-430].

Історія української літератури (Перші десятиріччя ХІХ століття) за редакцією П. П. Хропка. «Либідь» – Київ, 1992.

                           

         Вийшла стаття В. Дудченка, присвячена 175-й річниці від дня народження Михайла Петренка:

   «…У восьмитомній історії української літератури, багатьох українських і російських енциклопедіях відомості про М. М. Петренка занадто скупі, а він же класик української літератури…

   …друкувався в альманахах «Сніп» і «Молодик». Багато його віршів були настільки популярними серед народу, що стали піснями...

   …До речі, про Петренка свого часу писав і класик української літератури поет Павло Грабовський. У 1911 році про Михайла Миколайовича згадував також Твердохлібов з Охтирки. Але в його рукопису, який зберігається у Києві в Цетральному державному історичному архіві, матеріал про Михайла Петренка вирваний. Залишилося кілька слів: «В Лебедине и Харькове книжки Петренка ходили по рукам в конце 60-х и 70-х гг. ХІХ в. Где они теперь? Бог знает, а больше никто…» (в листі А. Д. Твердохлібова йдеться про одну книжку).

Дудченко В. «Романтик Шевченківської пори» // Газета «Життя Лебединщини» (11 листопада). – Лебедин, 1992.

         В Лебедині було відкрито пам`ятну дошку до 175-ї річниці від дня народження Михайла Петренка, про що йдеться в статті В. Дудченка:

   «…Культурна громадськість Лебедина урочисто відзначила 175-річчя від дня народження поета-романтика шевченківської пори Михайла Миколайовича Петренка, автора відомих українських пісень «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру», які стали улюбленими народними…

   …Член літературно-мистецького об'єднання завідуючий художнім музеєм В.І.Кравченко розповів про життя і творчість поета-романтика.

   У виконанні учениці 9 класу міської школи №2 Ірини Солодовник натхненно прозвучали вірші поета…

   …В актовому залі педучилища відбувся святковий концерт. Хор у супроводі бандуристів виконав пісні місцевих композиторів В.В.Лиса та В.М.Полоза на слова М.М.Петренка…» [с. 2].

Дудченко В. «Відкрили пам`ятну дошку» // Газета «Життя Лебединщини»(25 листопада). – Лебедин, 1992.

         Київським науковим товариством ім. Петра Могили видано книжку Ю. Бойка «Вибрані праці», де в статті «Нова антологія» є згадка про Михайла Петренка:

   «…В антології (йдеться про авторитетну «Антологію української поезії», яку було видано В. Державіним у Лондоні 1957 р) зовсім не знайдемо М. Петренка з його романтично-мрійливою задумою («Вечірній дзвін», «Дивлюсь я на небо»), Амвросія Метлинського представлено лише уривком «Смерть бандуриста», і нам здається, що витягнення цього уривка з цілости твору не дає належного мистецького ефекту… » [с. 378].

Бойко Юрій. Вибрані праці (Українознавство діаспори). «Медекол». – Київ, 1992.

         В грудневому числі сумської газети йдеться про відкриття меморіальної дошки поету-романтику Михайлу Петренку в м. Лебедині, згадано дещо й про творчість Поета:

   «…Тепер, у період відновлення української державності, ми можемо відверто і недвозначно говорити і про внесок поета у цей процес. Вперше свої вірші Михайло Петренко надрукував у альманасі «Сніп», виданому у Харкові 1841 року. Через багато літ, пишучи листа упоряднику «Снопа», поетові і культурному діячеві Олександру Корсуну, Микола Костомаров, теж вихованець Харківського університету, зазначав: «Ведь мы когда-то положили зародыш украинофильству» (тобто тому, що в УРСР десятиліттями таврували як націоналізм). У колах української інтелігенції Харкова у 30-ті – на початку 40-х років з'явився підвищений інтерес до культурної та історичної спадщини рідного народу, виникло прагнення осягнути своєрідність українського етнічного типу. Петренко-лірик мав непересічний талант. Про нього Амвросій Метлинський сказав тоді: «Но вот тут является поэт истинный, не нам чета». Новаторські твори поета підносили славу і вагу українського слова, що враз помітили вороги…

   …Петренко належав до тих, хто «в Малороссии» поряд з Шевченком і іншими прагнув «к созданию никогда не бывшей украинской народности».

         В цьому ж числі газети надрукована промова священика В. Колчара при відкритті і освяченні меморіальної дошки. Закінчуеться вона словами:

   «…Я хочу закінчити коротку промову побажанням: нехай вічно живе пам'ять про нашого земляка, поета-романтика, в доброму серці українського народу...».

Петров Г. «У Лебедині, як у Лебедині» // Газета «Панорама Сумщини». №44 (3 грудня). – Суми, 1992.

         Було перевидано автобіографію М. Костомарова. В тексті була згадка про Михайла Петренка [с. 109].

Костомаров Н.И. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. «Наукова думка». – Київ, 1992.

1993 р

         Вдруге було перевидано поетичну антологію «Українська Муза», що вперше побачила світ в 1908, а потім перевидавалася в 1973 році. Текст про Михайла Петренка та видрукувані там його вірші залишилися без змін, тому лише нагадаємо про версію 1908 року.

Українська Муза. Поетична антологія (під редакцією Олекси Коваленко). Факсимільне видання. Вип. 2. «Обереги» – Київ, 1993.

         Д. Антонович в статті «Українська музика» дещо згадує й про творчість Михайла Петренка:

   «…Навіть у ХІХ ст., коли українські міста винародовилися і в побуті та обиході селянства, з одного боку, а в міського обивательства та панства – з другого знайшли великі різниці, то все ж і тоді поетично-музична творчість окремих музик та поетів на наших очах робилася народним надбанням. Так, ліричні твори українських, особливо старших (до Шевченка) поетів достроювалися до мелодій і досить швидко робилися народними піснями.Тому в числі народних пісень ми здибуємо твори Сковороди, Котляревського, Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить»; подібно його ж російські вірші стали народними російськими або циганськими піснями – «Поехал казак на чужбину далёко» та інші), Афанасьєва («Скажи мені правду»), Петренка («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»), Шевченка («Реве та стогне Дніпр широкий» й інші)…» [с. 407].

Антонович Дмитро. «Українська музика» // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. «Либідь». – Київ, 1993.

         В збірці «Літературні пісні та романси Сумщини» про Михайла Петренка мовлено наступне:

   «…В цьому університеті (йдеться по Харківський університет) в першій половині ХІХ ст. активно діяла так звана харківська школа романтиків, творчість якої найгучніший резонанс мала на Слобожанщині. Серед них помітне місце займав, зокрема, Михайло Петренко – автор таких широковідомих літературних пісень, як «Дивлюсь я на небо» і «Де Крим за горами» («Взяв би я бандуру»), який довгий час працював на Сумщині (в Лебедині)…» [с. 147].

Охріменко Павло, Охріменко Ольга. Літературні пісні та романси Сумщини // Слобожанщина. Альманах літераторів Сумщини. «Мрія». – Суми, 1993.

         В книжці В. Дудченка «З історії Лебединщини» міститься стаття, в якій йдеться про творчість Мизайла Петренка:

   «…«Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру». Хто створив ці пісні? Чиї вони? Більшість відповідає: народні. Так, ці пісні давно стали народними. І мало хто знає, що у цих пісень є автор: поет-романтик Михайло Миколайович Петренко – сучасник і однодумець Т. Г. Шевченка. Дуже мало збереглося матеріалів про цього поета…

   …Харківське літературне оточення сприяло творчому росту молодого поета. Біля Харкова жили Григорій Квітка-Основ'яненко, з яким був знайомий поет-пісняр Степан Писаревський. Відомо також, що крім віршів, Петренко написав і оперу, про що повідомлялось в «Южно-русском сборнике» за 1848 рік. за 1848 рік. На жаль, ця опера до нас не дійшла.

   Хоча Петренко і Шевченко жили у різних місцях, їхні твори багато в чому перегукувались, бо були сповнені болю за поневоленого кріпацтвом трударя.

   Новаторські твори Петренка підносили вагу і славу української мови. Це швидко помітила культурна громадськість України. По-своєму сприйняли новий талант прибічники імперських амбіцій, які зневажали і душили українську культуру…

   …У книзі шевченкознавця П.В.Жура приводиться доповідна записка київського генерала-губернатора Бібікова царю Миколі Першому, де згадуються імена Шевченка та Петренка, які «писали свої твори українською мовою»...

   …До речі, про Петренка свого часу писав і наш земляк, класик української літератури поет Павло Грабовський. У 1911 році про нього зібрав матеріал також Твердохлібов з Охтирки, але в його рукопису, який зберігається у Києві в Центральному державному історичному архіві, він вирваний. Залишилося лише кілька слів: «В Лебедине и Харькове книжки Петренка ходили по рукам в конце 60 и 70 г.г. ХІХ в. Где они теперь? Бог знает, а больше никто…» (в листі А. Д. Твердохлібова йдеться про одну книжку)...[с. 18-19].

Дудченко В. Г. Блакить Петренківського неба // З історії Лебединщини (випуск 1-й). – Лебедин, 1993.

         В книзі «Третя сторожа» в статті, присвяченій Михайлу Петренку, Ю. Шерех (Ю. Шевельов), аналізуючи творчість Поета, відходить від деяких традиційних стандартів, які склалися в літературі на протязі багатьох років:

   «1. Полеміка двох романтиків?

   У першій половині ХІХ сторіччя українська література не мала своєї періодики, ані видавництв, і нові твори друковано головне по альманахах, що час від часу видавалися то там, то сям. Твори до альманахів потрапляли випадково, здебільшого через особисті знайомства; одні друкувалися одразу після написання, інші з запізненням на роки або й десятки років. Відтворити в цих умовинах літературний процес важко.

   Так постали концепції історії української літератури цього періоду, в яких елементи змагання між різними стилями й напрямками зникли. В одних концепціях українська література розглядалася як випадкові віддзеркалення російського літературного процесу, в інших – західного. Перший напрям іде, як відомо, від Миколи Петрова, зародки другого можна знайти у Миколи Дашкевича. Народницька історія літератури зосередилася на внутрішній динаміці, але це була історія без історизму: всі письменники любили народ, кожний попередній письменник готував наступного, наступний виростав з попереднього (Сергій Єфремов). Ця настанова фактично сприйнята в радянській історіографії української літератури, тільки що виключено з неї тих письменників, що вважаються за реакційних. Заслугою Миколи Зерова, Агапія Шамрая і Дмитра Чижевського є намагання відійти від цих схем і побачити минуле українського письменства як рух, як унутрішньо-суперечний процес. Але в реконструкції минулих конфліктів залишається ще багато зробити.

   Шевченків «Кобзар» 1840 року відкривався поезією «Думи мої, думи». Вісім років пізніше, 1848 р., в альманасі «Южный русский зборник» Амвросій Метлинський опублікував збірку поезій Михайла Петренка «Думи і співи»(треба: Думи та співи), що охоплювала майже всі перед тим друковані твори поета (в «Снопі» 1841 року і «Молодику» 1842 року) (треба 1843), з додатком перед тим не оприлюднених. Цикл відкривався поезію «Думи мої, думи». Це, звичайно, не могла бути випадковість. Було це наслідування Шевченка чи виклик?

   Автор найновішої статті про Петренка і редактор першого повного видання його поезій Г. Нудьга не бачить у цьому проблеми. Він збуває питання двома словами: Петренків вірш для нього – «наслідування Шевченка». У цьому Нудьга не оригінальний, хоч його попередники висловлювалися трохи обережніше. У колективній історії української літератури 1955 р. О. Засенко в супроводі Є. Кирилюка і П. Приходька писали, теж без дальшої дискусії: «Поезією Шевченка підказаний вірш «Думи мої»». Іде цей погляд, коли не помиляюся, від Омеляна Огоновського, що закидав Петренкові невміння дорівнятися Шевченкові, виходячи, очевидно, з припущення, що Петренко писав усі свої твори після Шевченка, хотів бути подібним до останнього і, отже, коли різнився, то через свою неспроможність бути другим Шевченком.

   Хронологія написання поезій Петренкових нам невідома. Перші з них побачили світ 1841 року, себто після появи «Кобзаря». Але при тогочасних темпах готування і друкування альманахів далеко правдоподібнішим здається, що принаймні ті поезії Петренка, що з'явилися в «Снопі», були написані ще в тридцятих роках. До такої думки схилявся, здається, і Микола Плевако, судячи з його не досить виразного висловлення і місця, приділеного Петренкові в Плеваковій хрестоматії. Коли 1848 року дійшло до поновного, доповненого видання поезій Петренкових, після років, що були наповнені відгомоном Шевченкової збірки і інших його творів, харківський поет мусив зайняти свою позицію: або капітулювати перед Шевченком, або боронити своєрідність своєї поезії і обстоювати її право на існування. Узявши перші рядки з поезії-маніфесту Шевченка, Петренко спрямував свій вірш протилежно.

   Шевченко починає з констатування невідкличної наявності своїх трагічних дум, показує, як вони постали – вони виросли з туги за українською дівчиною, за краєвидом України («степи та могили, що на Україні»), за минулим вільної колись козацької країни («там родилась, гарцювала козацькая воля») і з усвідомлення трагічного стану України тепер («виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає»), – і, посилаючи свої думи на Україну:

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…,

просить Україну прийняти й привітати його думи.

   Нічого з цих мотивів у Петренка нема. Його вірш починається констатацією, що думи покинули поета, його муза відлетіла від нього:

Думи мої, думи мої,

Де ви подівались,

Нащо мене покинули,

Чому одцурались?

Після широких варіацій на тему, де ж можуть перебувати думи, себто його поезія, його натхнення – чи в морі, чи за морем, чи по скелях, по бескидах, чи з панами вельможними (випад проти Шевченка?), ми довідуємося, що це була тільки остання втрата з низки втрат, що їх зазнав поет. Після короткої згадки про втрату коханої він переходить до ствердження, що –

Покинула мене доля,

Покинули люди.

Шевченко самотній, бо він на чужині, Петренко – бо це condition humaine. Тому Петренкова поезія кінчається не висловом надії, а розпачливим запитанням-констатацією:

Нащо ж мене покинули,

Думи мої, думи!

У Шевченка – концепція поета, що підпорядковує свої думки і свою творчість своїй країні. Крізь особисту лірику проходить і вибивається на поверхню національно-історична романтика. Цьому Петренко протиставить концепцію суб'єктивної і тим самим загальнолюдської лірики. Вступний вірш його стверджує те, що є пафосом усієї його відомої нам творчості: не колектив, а я, моя душа, мої переживання, які є водночас переживаннями універсальної людини, мій світ, що є світом універсальної людини; не драма національної субстанції в конкретних історичних обставинах, а трагедія внутрішнього конфлікту, закладена в самій істоті людської душі.

   Змагання було нерівне. Голос Шевченкової творчості, що, кажучи словами Панька Куліша, був для сучасників «воістину гуком воскресної труби архангела», заглушив несміливий ліричний тон Петренкової поезії. Українська людина ХІХ сторіччя борсалася в тенетах проблем сьогоднішнього дня і рідко підносилася до сковородинської універсальності. Але в історичній перспективі важить, що стати епігоном чи підспівувачем Петренко не схотів. Здається, дехто з сучасників Петренка розумів особливе місце поета в тогочасній літературній ситуації. Метлинський, сам поет і сам романтик, ще перед виходом у світ «Снопа», зневажливо пишучи, що Корсун туди «набрав малоросійської всячини», застерігав: «Але тут же являється і поет істинний, не нам рівня…, Петренко». Поет в добу романтизму, звичайно, не професія, а покликання, не анкетна відомість, а філософське поняття. Микола Костомаров, другий поет-романтик, різко засудивши твори «Снопа» за «цілковиту відсутність смаку», виключив з цієї характеристики Петренка (і Писаревського Степана). Це розуміння було втрачене, особливо від часу Петрова, що вбачав у поезії Петренка тільки епігонське наслідування Козлова й Лермонтова , аж поки не дійшло до важкого присуду, винесеного вже хворим Іваном Франком: «Вірші Михайла Петренка мають дуже малу поетичну, а ще меншу язикову вартість».

   2. Романтики і загальники

   Ця характеристика, дана Франком, приводить нас до питання, яка була справді «язикова вартість» поезій Петренка. І тут знову порівняння його «Дум» з Шевченковими виявляється повчальним. Між двома одноіменними поезіями є виразні лексичні збіги. У обох поетів рясно репрезентовані сльози, доля, світ, море. В обох образ дівчини поданий метонімією чорних брів. Легко помітити, що ці елементи властиві й народній пісні. Але далі починається між двома поезіями виразна розбіжність, яка робить Петренків вірш викликом не тільки в загальнолітературному, а і в стилістичному плані.Шевченків вірш раз у раз удається до конкретного словника, чи то в змалюванні краєвиду (вишневий сад, ревуть пороги), або історичної минувшини (козацька громада з булавами, бунчуками), чи то, і це особливо типово, – в тропаїчному оформленні викладу своїх переживань:

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Поки попи не засиплють

Чужим піском очі

і т.д. Годі навіть уявити собі подібний словник у Петренка. Його лексика винятково загальна, часто абстрактна, і переходи в конкретність надзвичайно рідкі, радше не переходи, а зриви. Це стосується не тільки до його «Дум», де нема жодної конкретної чи побутової деталі, а й усіх його творів. Ось він змальовує весну (поезія «Весна»):

Весна, весна, година мила,

Як гарно ти, як пишно ти

Долини, гори звеселила,

Скрізь-скрізь розкинула квіти,

Усе кругом зазеленіло!

   Замість картини весни – як підказувала б назва поезії – чуємо вираз відчуття поетового: мила, гарно, пишно, звеселила! Але і того конкретного, що є, занадто багато, як на нього, і Петренко поспішає перейти безпосередньо до свого душевного стану. «Чого ж очам моїм не мило?» – запитує він, і далі вже нема ані згадки про весну. Або візьмім його «Слов'янськ», опис рідного міста, найконкретнішу з його ліричних поезій. Читач уже в перших рядках довідується, що в поета «забилось серденько в грудях», а «очі плавають в сльозах», що місто видається поетові гарним і пишним, але як же мало (власне нічого!) дістає читач, щоб побачити місто.

   Поет часто звертається до природи, шукаючи в ній протиставлення людському світові. Він згадує небо – блакитне, ясне, далеке, ласкаве, привітне, – сонце, місяць, зорі, туман, вітер, хмари, грім; поле, ниву, ріллю, садки, діброву, гори, море, – але все це радше символи чогось далекого, нелюдського, ніж конкретні зорові образи. Ми не знаємо, які дерева ростуть у цих садках і дібровах, які птахи співають. Речі об'єктивного світу – тільки знаки, збудники настрою. Майже ніколи родові поняття не заступлені видовими. А якщо і трапиться видове, то і воно взяте як знак, не з безпосереднього враження, а з пісеннної традиції. Так з-поміж птахів зустрічаємо бистрокрилого орла, сокола, голуба або голубку, з-поміж рослин – дуб і калину, те, що освячене тисячоразовим використанням у пісенному фольклорі і цілком дематеріалізоване.

   Зате там, де змальовується настрій, душевний стан, чуттєва оцінка – там поет багатий на терміни й вислови. У нього розвинена лексика на означення почуттів суму, смутку, жалю, горя, журби, але йому не вистачає цієї лексики, і він удається до русизмів і слов'янізмів, як-от: тоска, печаль, скорб, кручина (останнє слово фігурувало в тогочасній українській поезії, наприклад, ще в Афанасьєва-Чужбинського).

   І епітет Петренків насамперед емоційний. Чужий, гіркий, марний, лютий, темний, злий, смутний, тяжкий, журливий, безумний, понурий, нудний, сумний, жалісливий – це епітети поет залюбки прикладає до себе і до довкілля. Цьому похмурому світові протиставляються тихий сон, свята радість, чудесні, гарні, святі, милі пісні (себто поезія!), причому все ясне й радісне – далеке. Порівняння теж не конкретизують явище, а нагнітають почуття. Поет порівнює своє гое з змією, з безмежним морем, всеоблягаючим туманом, пісні слов'янської дівчини – з муками пекла й радостями раю. Зорі він порівнює з очима любимої, а її очі … з зорями. Через те, що слова в'яжуться одне з одним емоційним тонусом, члени порівняння легко обмінюються місцями. Батьківщина Петренка – «мов квіт в невідомій долині».

   Основа поезії Петренка – музичний рух почуття, а не мальовничість структурного світу. Музичність, властива його поезії, не підкреслена зовнішніми засобами. Рими його, поскільки це не дієслівні рими, здебільша приблизні асонанси типу очима – сиротина; кудрі – будні, готова – доля, світ – Дніпр. Але уважний погляд викриває, що в поезіях Петренка мало не кожний рядок має непомітні, не випнуті, але все ж важливі загальним ефектом свого діяння звукові повтори, напр., «далеко од родини, схиливши голову, на горах засипав, один живу поміж чужими» і т.п. У цьому принципі музичної організації свого вірша Петренко виступає поетом однієї школи з Шевченком і, може, його попередником. Але в Шевченка це один з аспектів його майстерності, а в Петренка це її суть.

   Розуміється, Петренкові допомагала тут народна пісня, що теж далека від точних рим, але в своїх найкращих зразках виявляє ту ж приховану музичність і теж часто використовує образи природи як символи душевного стану. Але Петренко підходить до народної пісні вільно і ставить її на службу своїм завданням, вносить у неї своє світосприймання, переборюючи об'єктивність народної пісні. Варт, з цього погляду, порівняти поезію Петренка «Минулися мої ходи» з народною піснею, що починається так само:

   Народна пісня:

Минулися мої ходи через огороди;

Козаченьку, моє серце, любитися годі!

Ой як годі любитися, то й годі ходити,

Нехай же нас перестануть вороги судити.

Судять же нас воріженьки, судять же нас люди,

Що з нашого женихання нічого не буде.

Що з нашого женихання ні слави, ні вжитку, –

Карим очам спання нема, а ніжкам спочинку.

Карі очі не сплять ночі, що нічка маленька,

Білі ніжки не спочивають, доріжка далека.

Високії огороди, капуста не родить –

За лихими ворогами мій милий не ходить.

Поливайте капустицю, то буде родити,

Забере чорт ворогів, то буде ходити.

   Поезія Петренка:

Минулися мої ходи чере огороди,

Минулися мої лази через перелази.

Лихо мені, горе мені, молодій дівчині;

Чорні брови козацькії завдали кручини.

Другим щастя і кохання, а я тілько плачу,

Сльозам, горю, тоскованню і кінця не бачу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Світ і море кінець має, а де ж кінець горю?

Чи під вінцем, чи в могилі, чи в буйному морю!

Гірко мені, світ темніє. Горе кличе в море;

Побіжу я, кинусь в буйне, доле моя, доле!

Ропа гірка в буйнім морі, а сльози ще гірше;

Лучше в морі загинути, чим плакати більше!

Петренко використовувавокремі образи пісні, пісенні формули цієї і інших пісень, ритміку пісні, саму тему дівчини, покинутої милим. Але він відкинув усі конкретні деталі (женихання, злі люди тощо, не кажучи вже про … капусту), а головне – взагальнив тему, поглибив її універсальне звучання, забарвив її песимістично. Народна пісня кінчається надією на краще, і це зрозуміло, коли причина зла – лихі люди. Вірш Петренка кінчається бажанням смерті, мотивом самогубства, і це теж зрозуміле, коли причина лиха закладена в самій марності молодих років, а може, й життя взагалі.

   Всупереч традиційному твердженню, що походить від Петрова і переходить із книжки в книжку й із статті в статтю, Петренкове «Як в сумерки вечірній дзвін» не переспівує «Вечерний звон» І. Козлова, а його «Дивлюся на небо» – «Молитву» Лермонтова. У Козлова, як і в «Those evening bells» Т.Мура, звук дзвону викликає думки про неповторність молодості й приреченість усього живого смерті, а в Петренка – спогади про перше кохання й зраду невірної. Поезія Петренка різниться концепцією, образами, навіть формою строфи: у Мура три катрени з парними римами, у Козлова три секстини з парними римами, у Петренка – п’ять катренів з перехресними римами.

   Але є подібність у загальній дикції з лірикою Козлова, ранньою лірикою Лермонтова, а ще більше Бенедиктова: уникання конкретного, використання передусім родових понять, а не видових. Опис весни в Козлова («Элегия», 1830):

Везде кругом дремала тишина,

Мне веяла душистая весна;

Едва журчал ленивый ручеек,

И на цветах улегся мотылек;

Хор нежный птиц, вечерний пламень дня

И запах трав лелеяли меня;

опис озера в Бенедиктова («Озеро»):

Я помню приволье широких дубрав;

Я помню край дикий. Там, в годы забав,

Ребяческой резвости полный,

Я видел: синела, шумела вода, –

далеко, далеко, не знаю куда,

Катились все волны да волны;

опис дівчини в Козлова («Графине Завадовской, урожденной Влодек», 1832):

Твоя красою блещет младость;

Ты на любовь сердцам дана,

Светла, пленительна, как радость,

И, как задумчивость, нежна –

дуже близькі до Петренка абстрактністю образу (жоден маляр-реаліст не спромігся б відтворити ці пейзажі, цей портрет за описами поетів), використанням слів, що позначають родові поняття (птахи, метелики,ліси, хвилі, краса – взагалі), емоційністю порівняння й епітета і – постійною проекцією всього на настрій і душу поета. Про що б ці поети не писали, вони пишуть про себе, і є в них тільки один герой – їхнє я. Відмінність Петренка – передусім у живих зв’язках з фольклором, але ці зв’язки не були зовсім чужі ані Козлову, ані Бенедиктову.

   Романтика загальників не почалася, одначе, ні Козловим, ні Бенедиктовим. Може найпослідовнішим і найяскравішим її представником був Ламартін. Є в його «Медитаціях», виданих уперше, як відомо, 1820 року, дві поезії під характеристичними назвами «Les fleurs» i «Les oiseaux». Поет іншої школи почав би говорити про специфічні гатунки птахів і квітів, характеризувати їх у всій їхній неповторності. Нічого подібного нема в Ламартіна. Жодного видового поняття в цих поезіях, він говорить про птахів взагалі, про квіти взагалі, – і тільки для того, щоб перейти до власних переживань і думок, себто до себе. Ця настанова з граничною виразністю репрезентована в «L’isolement», тій медитації, якою відкривається книга:

Que me font ces vallons, ces palais,

ces chaumières,

Vains objets dont pour moi le charme est envolé?

Fleuves, rochers, forêts, solitudes si chères,

Un seul être vous manque, et tout est dépeuplé!

Скільки речей тут названо, не конкретизуючи, і як виразно підкреслено залежність усього сприймання від того, що є в душі поетовій!

   Таку ж перевагу загальних (родових) окреслень спостерігаємо в ліриці Байрона. Оськількаприкладівзйого «Darkness»:

The bright sun was extinguish’d and the stars

Did wander darkling in the eternal space

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . the wild birds shriek’d,

And, terrified, did flutter on the ground,

And flap their useless wings; the wildest brutes

Came tame and tremulous. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

The rivers, lakes, and ocean all stood still…

   Романтизм ішов до видової, конкретної лексики через тематику історичну і екзотичну. Досить порівняти «Жидівські мелодії» Байрона з його «англійською» лірикою, типу згадуваних вище ньюстедських поезій. У Франції через два роки після перших «Медитацій» Ламартіна вийшла перша книга «Од і балад» Гюго, яка започаткувала цей другий романтизм, романтизм конкретного і об'єктивного. В російській літературі цей злам стався з Лермонтова в поезії його останніх років. Два струмені романтизму – загальниковий і суб'єктивний, з одного боку, предметово-конкретний і посередньо вже, через цю конкретність суб'єктивний, з другого, в українській поезії сорокових років дев'ятнадцятого сторіччя були репрезентовані Петренком і Шевченком. Можна думати, що це мав на думці Шамрай, коли він характеризував місце Петренка в розвитку української поезії: «Невеличка його літературна продукція цікава для нас тим, що він чи не перший з харківських поетів перейшов від баладних і пісенних форм до рефлективної, психологічної лірики, що так розвинулась у романтичних традиціях інших літератур у зв'язку з байронівською традицією. Таким чином, Петренко ніби виявляє нову фазу в розвитку української романтики, перейшовши від епічних народних форм до романсу, елегії, медитації та ін.».

   Але в конкретних обставинах українського літературного життя струмінь романтизму, репрезентований Петренком, мав інший характер, ніж на Заході чи в Росії. На Заході «загальниковий» романтизм був нормальним переходом від «загальникового» самою своє суттю класицизму до романтизму (як «конкретний» романтизм був нормальним переходом до натуралізму-реалізму). На Україні, де, як показав Чижевський, класицизм розвинувся без вищих жанрів, «загальниковий» романтизм не продовжував класицизм, а заперечував його, і то далеко рішучіше, ніж на Заході. Адже «низькі» класичні жанри якраз плекали, а надто на Україні, найконкретніший словник. З цього погляду відстань між Петренком і Котляревським – велетенська і не може йти в жодне порівняння з відстанню між, скажімо, Ламартіном і Шеньє. Зеров відзначив як одну з особливостей українського літературного процесу хронічне відставання розвитку нових стилів у часі і співіснуванняв часі ж таки старих і нових, здавалося б, несполучних стилів. Цю думку можна продовжити. Бувало й так, що новий стиль діставав місію виконати те, чого через недорозвиненість його попередник не зміг виконати. Український романтизм і, зокрема, романтизм «загальниковий» надолужував в історичній перспективі те, що в інших літературах виконував класицизм своїми «високими» жанрами. Принциповість і послідовність Петренка в цій «загальниковості» роблять це особливо виразним. У переборенні «котляревщини» Петренко був послідовнішим, ніж Шевченко. У створенні «чистої» дикції української поезії, не обтяженої реаліями побуту й подробицями щоденності, Петренко посів своє, окреме місце в історії літератури. В цьому велике принципове значення цього, зрештою малого, поета. Лексика і епітети його можуть нам видаватися малооригінальними. Для свого часу вони були революційні. Прийшов, щоб ще раз згадати слова Метлинського, поет.

   Інша справа, що в обставинах загальмованого, сплутаного і з'яловленого українського літературного процесу-не-процесу першої половини ХІХ сторіччя поезія Петренка обмежилася на жменьці віршів, не діждалася жодного книжкового видання, продовжувачів не знайшла і фактично жодного місця не посіла. Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані.

Львів, 1944

(«Orbis scriptus», збірник по пошану Дм. Чижевського. – Мюнхен, 1966)…» [с. 32-47].

   Цю статтю було також надруковано у двотомнику «Шевельов Юрій. Вибрані праці», що видавався в 2008-2009 роках).

Шерех Юрій. Інший романтик, інший романтизм // Третя сторожа. «Дніпро». – Київ, 1993.

також

Шевельов Юрій. Інший романтик, інший романтизм // Шевельов Юрій. Вибрані праці: У 2 т. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008 (2-е вид. – 2009) Т. 2: Літературознавство.

        В журналі «Слово і час» вийшло дослідження С. Крижанівського, присвячене Михайлу Петренку:

   «…Нині ряд явищ українського літературного процесу вимагають «другого прочитання». Це диктується як зміною методологічних позицій, так і появою нових фактичних даних, здобутих за останній час на «чорному дворі» науки, потребою відповідного їх узагальнення. Усе це повною мірою торкається й поета-романтика Михайла Петренка. Адже до недавнього часу ми не знали навіть про важливі події останніх років його життя, дати його смерті. Тому й, на перший погляд, сенсаційна назва статті має своє виправдання.

   Що було вчора? Дебют молодого поета в збірнику «Сніп» (1841) віршем «Недоля», який згодом став народною піснею («Дивлюся на небо») і приніс Петренкові невмирущу славу. Потім – нагадування про себе двома віршами в «Молодику» (1843) та публікація збірки віршів «Думи та співи» в 1848 р. в «Южном русском сборнике» А.Метлинського. А що за тим? Повільне входження в пісенний репертуар ще кількох текстів і – цілковите мовчання поета впродовж останніх чотирнадцяти років життя. Та й про деякі обставини цього життя частково довідуємося лише тепер. І майже сорокарічне мовчання критики, аж до згадування поета в «Очерке истории украинской литературы ХІХ столетия» М. І. Петрова (1884). Він же перший відніс його до поетів романтичної школи. Далі – публікація «Дивлюся на небо» та ще кількох віршів у численних збірниках, пісенниках, антологіях, хрестоматіях, як от: «Вік» (1903), «Українська муза» (1908) та в антологіях радянського періоду (1930, 1957, 1983), а також в антологіях «Українські поети-романтики 20-40-х рр. ХІХ ст.» (1968), «Українські поети-романтики» (1984).

   Найвагомішим було видання книжки «Поезії» М. Петренка та В. Забіли в «Бібліотеці поета» (1960), яка містить усі відомі твори поетів та їх ґрунтовний аналіз у вступній статті Г. А. Нудьги «Два поети-романтики».

   Багато нового у висвітлення романтичного періоду історії української літератури внесла праця А. Шамрая «Харківська школа романтиків» (три томи, 1930), а також передмови І. Я. Айзенштока та М. Т. Яценка до згаданих антологій поезії романтиків. Якщо до цього додати згадки про М.Петренка в курсах історії української літератури М.Дашкевича. О.Огоновського, С.Єфремова, О.Дорошкевича та новіших, колективних, 1954, 1967 та 1984 рр., то виходить не так уже й мало.

   Для характеристики того, що ми знали про Михайла Петренка ще вчора, звернемося до найвичерпнішої на той час статті Г.А.Нудьги, яка також починається із застереження про бідність фактичних даних: «Петренко Михайло Миколайович, народився в 1817 році, проживав та вивчив мову і побут народу в м. Слов'янську та його околицях, Ізюмського повіту; закінчив навчання в 1841 р. в Харківському університеті, а потім поступив на службу по цивільному відомству. Окрім надрукованих у цьому виданні творів, написав оперу, яка досі ніде не надрукована; перші вірші його надруковані в українському збірнику «Молодик» за 1843 рік. Видавець». (Тут помилка, ― насправді перша публікація віршів Петренка була двома роками раніше в альманасі «Сніп». – С. К.).

   А що ж сталося сьогодні? З'явилася стаття «Його книжки ходили по руках» К. Шептія, в якій дано відповідь на багато питань біографії й творчості поета; ці відомості мають характер наукового відкриття…

   У цій статті, на основі нових даних, повідомлених П. Журом, висловлена гіпотеза про причину раптового припинення службової кар’єри та й літературної діяльності поета, про його життєву драму. Вона вимагає дальших досліджень…

   …Не стояло на місці і дослідження його творчості. Як ми вже згадували, після передмови Г. А. Нудьги з’явилися грунтовні вступні статті до антологічних видань І. Я. Айзенштока та М. Т. Яценка. Принципово нову концепцію творчості Петренка бачимо у статті Ю.Шереха «Інший романтик. Інший романтизм». Написана ще 1944 р., вона вперше була опублікована у збірнику, присвяченому Д.Чижевському у 1968 р., потім у збірнику Юрія Шереха «Третя сторожа», виданому 1991 р. в США. Але по-справжньому вона стала нам відомою лише після знесення ідеологічних шлагбаумів тоталітарного режиму, ― коли названа збірка в 1993 р. вийшла у видавництві «Дніпро».

   Уже сам заголовок статті Ю.Шереха та її підзаголовки «Полеміка двох романтиків» та «Романтики і загальники» вказують на іншу концепцію творчості М.Петренка, згідно з якою не лише вірш «Думи мої, думи мої», а й вся його творчість є свідомим полемічним протиставленням тому різновиду романтизму, який репрезентував Т.Шевченко.

   Власне, думка про наявність двох течій в романтизмі теж не є новою. Вони визначались то за ідеологічними ознаками – як «революційний» та «реакційний», то за етично-моральними, – як «активний» та «пасивний». Ю.Шерех переводить розмову із регістрів ідеологічних до поетики, до сфери мовно-стилістичної. Критик твердить, що хоч основою для обох поетів була народна пісня, але дальший розвиток указує на корінні розбіжності, на існування «двох романтизмі»: у Шевченка – конкретний словник, що вело до реалізму, у Петренка – винятково узагальнена лексика. Але якщо світовий романтизм був спрямований проти класицизму, то український – проти панівного стилю попереднього періоду (бурлескно-травестійного) і в цьому протиставленні Петренко був послідовніший, ніж Шевченко.

   Спочатку Ю.Шерех спростовує – і в цьому з ним можна погодитися – загальниковий трафарет, що Петренкові «Думи мої» є наслідуванням однойменного вірша Шевченка. Але «одв'язавши» один вірш від другого, автор знову «прив’язує» Петренка до Шевченка – вже як свідомого опонента в усій подальшій творчості: «Коли 1848 року дійшло до поновленого, доповненого видання поезій Петренкових, після років, що були наповнені відгомоном Шевченкової збірки та інших його творів, харківський поет мусив зайняти свою позицію: або капітулювати перед Шевченком, або боронити своєрідність своєї поезії і обстоювати її право на існування. Узявши перші рядки з поезії-маніфесту Шевченка, Петренко спрямував свій вірш протилежно».

   Не заперечуючи наявності протистояння в поезії Шевченка і Петренка, все ж сумніваємося, що в даному випадку маємо свідомий вольовий акт, до того ж полемічний. Скоріше може йтися про різницю в темпераменті, вдачі, про різницю талантів обох поетів. Варто мати на увазі, що сім віршів Петренка, опублікованих 1841 р. у «Снопі», могли бути написані до ознайомлення поета з «Кобзарем». А це третина доробку М.Петренка! Загальновідомо, що збірники готувалися тоді повільно, друкувалися довго і тому ті 7 із 22 віршів просто не могли не бути спрямованими протилежно.

   Упорядники пізніших видань Петренкових творів Г.А.Нудьга та М.Л.Гончарук торкалися різночитань, виправлень зроблених в «Южном русаком сборнике», але не знайшли правок, які б ішли шляхом «загальниковості» почуттів і лексики; виправлення здебільшого торкалися усунення мовних незграбностей та русизмів (як от: замість «серце пуще заниває» – «серце гірше заниває»). То чи ж є підстави протистояння, помітне у вірші «Думи мої, думи мої», переносити на всю творчість поета? Я особисто не бачу у віршах Петренка ні наслідування, ні «антинаслідування» Шевченка.

   Провісники й зачинателі українського романтизму були людьми вченими. Серед них – один академік (І.Срезневський), два члени-кореспонденти Російської Академії наук (М.Максимович, М.Костомаров), два професори (О.Бодянський, А.Метлинський), люди з університетською освітою (О.Шпигоцький, Л.Боровиковський, О.Корсун, М.Петренко) ... [с. 10-12]

   …Основним грунтом для поезії романтиків, справді, була народна пісня, повір'я, легенди, але так само й здобутки літератури, яка обігнала нашу, насамперед російської. Петренко був з цієї точки зору найбільш характерним, безпосереднім послідовником російських романтиків, згадаймо що вже над першим його друкованим віршем («Недоля») стояв епіграф з Лермонтової «Молитви»: «В минуту жизни трудную, теснится в сердце грусть», а за цим ішов І. Козлов, а перед цим не могли не йти В. Жуковський, О. Пушкін; Ю. Шерех ще називає В.Бенедиктова. Що ж до родословної жанру, то це був міський романс.

   Згодом три вірші на цю тему поет об'єднав у цикл «Небо», вдавшись до циклізації лірики одним із перших, що вже складало її нову якість. Отже, «Дивлюся на небо», «По небу блакитнім» та «Схилившись на руку», а далі й цикл «Слов'янськ», що складається з чотирьох віршів, «Недуг» – теж з чотирьох, та й останні вірші давали підставу вважати Петренка «людиною Лермонтова», що за сучасною термінологією визначає образ-характер романтичного самітника, розчарованого мандрівника, слов'янського Чайльд-Гарольда. Безперечно, все це забарвлено національним колоритом козацької вдачі, який іноді (наприклад, у віршах «Ой, біда мені, біда» та «Минулися мої ходи») переходить у стилізацію.

   Усі ці новаторські риси поетичних творів Петренка були помічені тогочасними критиками й підтверджені пізнішими дослідниками. Передусім те, що він чи не перший перейшов од баладних і пісенних форм до рефлективної, суб'єктивної лірики: «Петренко ніби виявляв нову фазу в розвитку української романтики, – писав А. Шамрай, – перейшовши від епічних народних форм до романсу, елегії, медитації і т. ін.».

   Як повідомив Г.А.Нудьга, первісну мелодію до тексту «Дивлюся на небо» створила Людмила Александрова, дочка поета В.Александрова, аранжував її Владислав Заремба. А далі пісня помандрувала світами, міцно ввійшла в народний репертуар, «забезпечила» Петренкові місце в пісенниках, декламаторах, антологіях. Це був шлях, так би мовити, «згори вниз». Але тут текст зазнав уже народного редагування, – для пісні вистачило з 24 рядків лише 16. Коли ж говорити про другий вірш («По небі бликитнім»), особливо про третій, то вони лише варіюють, коментують перший, і новим можна вважати лише згадку про те, що там у небі, де «легко душею втопитись», де «в серденьку тихо, його не тривоже ні думка, ні лихо. А тільки кохає небесна музика». «Музика сфер» також була одним із провідних мотивів європейських романтиків. До того ж, внутрішня музичність вищою мірою властива поетиці Петренка, в якого любов до музики була сімейною традицією.

   Звертає на себе увагу і характер виправлень первісного тексту в «Южном русском сборнике». У «Снопі» було: «І ласки у сонця, у зірок прохать, І в світі їх яснім себе покохать».

   Себе покохать? Чи не описка? Пізніше співалося «себе показать». А в новій редакції: «І ласки у сонця і зірок просить І в світі їх яснім все горе втопить».

   Якщо «Небо» медитація, а «Весна» – елегія з явно мінорним лейтмотивом («Нащо мені сі чорні брови, коли не маю щастя, долі»), то вже наступний цикл «Слов’янськ» явно медитативна лірика особистісного плану з уславленням «слов’янської дівчини» та патріотичною хвалою самій слобожанській пісні:

Зате ж лучалось стільки літ

На стороні чувать пісні чужії

У горах, на морі і ніччю в тихім сні!

Бувало і від них серденько дуже мліє,

Та все не те, що слов'янськії пісні.

   Для цього циклу характерний лейтмотив чужини: «од моря і до моря блукаючи, пройшов я світ», «брожу понурим я за краєм України». Поет нарікає, що «чужа, далека сторона мені давно вже опостила», і тільки «пісні слов’янської дівчини кохають серце козака». Можливо, за цим не лише літературні ремінісценції, а й реальні життєві обставини, на жаль, поки що нам не відомі.

   У роки активної творчої діяльності (приблизно 1837-1848) Петренко продовжував розробляти різні форми лірики, здобуваючи тут певні успіхи, але зазнаючи й невдач. Успіхи відзначала критика, кілька віршів стали піснями, а ось невдачі, як нам здається, пояснюються тиском старої бурлескно-травестійної манери, прагненням «прикинутися мужиком». Успіх здобув вірш «Туди мої очі». Як зазначає у своїй статті Г. Нудьга, на основі цієї поезії витворилася широко відома пісня «Де Крим за горами» («Взяв би я бандуру»). У сьогочасних варіантах без змін лишилися тільки чотири рядки Петренка:

Бо там за горами, де зіронька сяє,

Там, там моя мила голубка витає,

Закрилась від мене і небом, й горами,

А я тут зостався з горем та сльозами.

Приспів «Взяв би я бандуру» доробив до цієї пісні композитор А.Немировський (треба: О. Немировський), в тексті Петренка згадки про бандуру немає.

   Інша доля спіткала вірш «Як в сумерки вечірній дзвін», що є переспівом широковідомого романсу російського поета І.Козлова, який у свою чергу, є переспівом вірша англійського поета Томаса Мура і очевидно теж призначався для покладення на музику. Ю.Шерех твердить у своїй статті, що цей вірш не є переспівом І.Козлова, бо «поезія Петренка різниться концепцією, образами, навіть формою строфи». Але саме подібні твори ми й звемо переспівом, а не перекладом. Можливо тому в Петренка й немає вказівки на запозичення. Звичайно, можна вдатися й до іншої дефініції – варіація, перегук, перифраза, але все ж генетичний зв'язок вірша Петренка з твором Козлова так само важко заперечити, як і зв'язок вірша І. Козлова з віршем Т. Мура. Отож, хоча поезія була спрямована на пісенне виконання, пісні не вийшло. Мабуть завадила еквіритмічність, надмірна «українізація» вже відомого тексту. Тож не дивно, що коли згодом В. Александров, «не мудрствуючи лукаво», переклав цей твір з максимальним наближенням до оригіналу і в тій же тональності, то романс був прийнятий в колах української інтелігентної публіки і міцно, з музикою Аляб'єва, ввійшов в народний репертуар.

   Творча практика не лише Петренка, а й багатьох інших поетів доводить, що шлях стилізації під народну пісню – безплідний. Навпаки, піснями стають саме ті твори, де особистісний момент виявлено яскраво, де поет-інтелігент звертається до такого ж читача. Можна зіставити, з одного боку, вірші «Тебе не стане в сих місцях» та «Туди мої очі», один з яких справді став піснею, і твори «Ой, біда мені, біда» та «Чого ти, козаче…», де наявні атрибути народнопісенної стилістики (коломийковий розмір в одному, постійні епітети – в другому), але майже не відчувається особи автора.

Ой, біда мені, біда

З чорними бровами,

Ой, куда мені, куда

Діватися з вами.

   Так само і образ коханої більш реально вимальовується у перших двох віршах, а ім'я Галя навіть пов'язується з конкретним життєвим прообразом. Отже, не завше поет був речником «загальниковості», коли, сказати б, почуття бере верх над образом.

   Останній цикл любовної лірики «Недуг» у чотирьох віршах варіює мотив нерозділеного кохання, нарікань на долю, а «Ходить хвиля по Осколу» помітно стилізований у дусі народної пісні, про що дає уявлення хоча б заключна строфа:

Покотилась буйна хвиля

На жовтий пісочок;

Де ти, милий, чорнобривий,

Сизий голубочок!

   І в другому, і в третьому віршах циклу ті ж самі зітхання, скарги на долю, а в четвертому вірші «Чом не заплакати мені» сам поет розглядає свій стан як хворобливий і зізнається: «видно прийдеться мені нести на небо свою тугу».

   Не оминув Петренко і другої лінії романтичних мотивів, а саме – звеличення історичного минулого України, однак у власній інтерпретації, з урахуванням історичної дистанції. На такому тлі розгортається дія балади «Гей, Іване, пора», опублікованої ще 1841 р. в зб. «Сніп». У звичних тонах козацької романтики розповідається про те, як козак Іван сідлає коня та збирається в дорогу: «Не добра добувать, Не ляхів воювать, А поїдемо ми по дівчину…». На козака в дорозі чатує сім бід, та він на те не зважає: «Минув Донець, минув Торець і степом скаче по Самарі», бачимо географічний антураж Слобідської України, характерну для неї мову. Балада кінчається звертанням до коня:

А ти, мій коню, ти скоріш,

Мене до милої примчиш!

Тобі за те я гарну збрую

В татар здобуду золотую.

   У ті часи, коли писався вірш, уже не було ні запорізького козацтва, ні «польської України», не існувало й Кримського ханства. Однак романтична поезія ще жила відгомоном колишньої слави Гетьманщини та Запорізької Січі. В цій баладі чути й перегук з книжною традицією, зокрема, тут перейнято ритміку та строфіку балади А.Міцкевича «Три Будриси». Г.Нудьга твердить, що «це єдиний зразок балади у творчості М. Петренка». Але це не так, їх принаймні дві. Балада «Іван Кучерявий» типовий зразок козацької романтики. В ній йдеться про матір Грициху, яка згадує і старшого сина Івана Кучерявого, котрий «давно пішов з козаками у степ на татарів», і про їхнього батька, що «не год же він у неволі у польській Вкраїні», і про дочку, яка подалась «аж за Донець, в Святі гори, помолиться богу». Отже, Петренко не ігнорував і баладних тем, де діють цілком конкретні люди, й мотивів туги, суму, печалі. Талант його лише формувався й чомусь був обірваний в самому розквіті.

   Дещо окремо в доробку поета стоїть вірш «Батьківська могила», вперше опублікований у збірнику «Молодик». Тут змальовано типовий для романтичної уяви образ подорожнього, що рушає в далекі світи шукати могилу батька, образ ліричного героя, який поривається в невідомість. Але в поезії виразно звучить біографічний мотив. Віриш, що мова йде справді про рідного батька, який «покинув нас і нашу матір» і десь «в чужій землі ти ліг, мій милий тату, спати», отже, син вирішив: «іду, горюючи, іду шукати батьківську могилу». Тут відчутна не так романтична ситуація, як реальна родинна таємниця, розгадати яку лише шляхом переведення з мови образів на мову фактів очевидно так ніколи й не пощастить…

   Ми стисло охарактеризували те, що знали про М. Петренка вчора і що знаємо сьогодні. А що ж лишається на завтра? Мало, дуже маловідомо про дитинство та юність поета, про життя в Слов’янську, навчання в університеті, зовсім нічого про його життя-буття протягом 1841-1844 років, до вступу на цивільну службу. Тепер знаємо більше про лебединський період. Але не зберігся й архів поета, досить скупі й перекази родичів. У листі П. Кореницького до О. Корсуна 1843 р. повідомляється, що «Петренко закінчує уже свою драму «Панська любов» , дуже гарну, цікаву п’єсу». Де вона, та п’єса?

   Слід продовжити розшуки матеріалів, що пояснюють життєву драму поета, про яку повідомив К. Шептій. За словами дослідника, П. Жур розшукав в архівах доповідну записку київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова цареві Миколі І в справі Кирило-Мефодіївського товариства (в записці згадується Кирило-Мефодієвське товариство, але документ не має жодного відношення до товариства). В ній називалися автори творів, які висловлювали ідеї братства, а серед них Т. Шевченко, М.Петренко (прізвища Т. Шевченка, М. Петренка та деяких інших письменників згадані в документі в іншому контексті). Чи не було це причиною репресій, пониження у посаді аж до найнижчої – стряпчого – зрештою, і припинення творчої діяльності? Але як тоді пояснити, що «Думи і співи» (треба: Думи та співи) опубліковані в «Южном русском сборнике» в наступному 1848 році?

   Заголовок статті К.Шептія у «Вітчизні» узятий з листа невідомого А.Твердохліба (треба: А. Твердохлібов) до проф. М.Сумцова. В нім, зокрема, твердиться, що «в Лебедині і в Харкові книжки Петренка ходили по руках в кінці 60-х – в 70-х роках ХІХ віку. Де вони тепер?» (в листі А. Д. Твердохлібова йдеться про одну книжку). А справді – де? Чи не може ця необережна фраза стати початком нової легенди? З мого погляду, ніяких книжок не було і «ходити по руках» вони не могли. Кожна книжка (крім, звичайно, позацензурних) багатократно фіксувалися – цензурою, каталогами фундаментальних бібліотек, спеціальними бібліографічними покажчиками і т.д. Посилання на випадок з книжкою В. Забіли – не резон, оскільки це видання («Співи крізь сльози») просто не було випущене в світ. «Ходити по руках» могли хіба що рукописні списки віршів та пісень.

   Отож, чимало праці залишається й для майбутнього допитливого дослідника. Час уже подбати й про нове, грунтовне, відповідне до норм сучасної текстології видання творів Петренка. Адже видання 1960 року стало бібліографічною рідкістю.

   Ми простежили всю амплітуду критичних оцінок поета від найсуворіших: «вірші Петренка мають дуже малу поетичну, а ще меншу язикову вартість», до найхвальніших: «У переборенні «котляревщини» Петренко був послідовнішим, ніж Шевченко. У створенні «чистої» дикції української поезії, не обтяженої реяліями побуту і щоденності, Петренко посів своє, окреме місце в історії літератури. В цьому велике принципове значення цього, зрештою, малого поета». Отож можна дійти висновку, що істина десь посередині.

   У цілому ж творчість Михайла Петренка – помітна віха в історії українського романтизму. Позначена пориванням в блакить, духом протесту, вільнолюбства, щирою народністю форми й змісту, вона живе і ще довго житеме як провісник невмирущості українського народу та його самобутньої духовної культури.» [с. 13-16].

Крижанівський Степан. Михайло Петренко: вчора, сьогодні, завтра // Слово і час, №11. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. – Київ, 1993.

         Деяка інформація про Михайла Петренка з`явилася й в «EncyclopediaofUkraine»:

   «…Poet of the *Kharkiv Romantic School. After graduating from Kharkiv University in 1841, he worked as a civil servant. He wrote lyrical and elegiac poetry, genres uncommon at that time. Ninetten of his poems appeared in three literary miscellanies, O. Korsun´s Snip (The Sheaf, 1841), I. Betsky´s Molodyk (The New Moon, 1843), and A. Metlynsky´s Iuzhno-russkii sbornik (South Russian Collection, 1848). Some of them became folk songs (eg, ´Dyvlius' ia na nebo´ [I Gaze at the Sky]). Petrenko´s poetry was published in an edition with V. Zabila´s in 1960.» [с. 859].

Encyclopedia of Ukraine. Volume III. / Edited by Danylo Husar Struk. / University of Toronto press incorporated. – Toronto-Duffalo-London, 1993.

         В журналі «Дума і пісня» В. Оліфіренко в статті «М. М. Петренко» пише наступне:

   «…Одним з поетів-романтиків ХІХ століття, творчість якого набрала загальноукраїнського звучання, є Михайло Миколайович Петренко. Його вірш «Небо» став широко відомою народною піснею, а популярний свого часу романс «Туди мої очі» був створений на основі одноіменного вірша поета. Деякі дослідники приписують М. М. Петренку й авторство широко відомо пісні «Взяв би я бандуру». Т. Г. Шевченко цікавився творчістю поета-романтика…

   Михайло Петренко був непересічною особистістю, талановитим митцем, гідним пам’яті прийдешніх поколінь…

   Зазначимо, що творчість чудового поета закономірно випливає з пошуків усієї української літератури початку ХІХ століття. Разом з тим, тема рідного краю, Донеччини, увійшла досить широко у його творчість. Це збігалося з поетичним кредо Петренка: милі серцю краєвиди Слов’янська, давня і недавня історія України стали предметом його поетичної уяви…

   Пізніше свої враження про дитинство, про рідне слобожанське місто поет висловить у вірші «Слов’янськ»:

Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

   Навчався Михайло спочатку в Харківській гімназії, а з 1836 по 1841 роки – в університеті, на юридичному факультеті (треба «…з 1837…»). У цей час він стає активним учасником гуртка поетів-романтиків, близько знайомиться з відомим письменником Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком. На майбутнього поета мали вплив такі викладачі університету, як П. П. Гулак-Артемовський, М. І. Костомаров, І. І.Срезневський, А.Л.Метлинський… [с. 20]

   …Слід відзначити українофільський характер впливів високоосвіченого середовища на світогляд і талант М.Петренка. У роки навчання поета в Харківському університеті посилилась увага до української історії, української народної культури. Харків як центр Слобожанщини і всієї Східної України докладав багато зусиль до відродження української духовності, і це значною мірою відбилося на життєвій позиції, творчості і, врешті, на долі Михайла Петренка.

   Із листувань та висловлювань сучасників видно, що студент Михайло Петренко жив у великій матеріальній скруті. Так, А. Л. Метлинський, перший бібліограф поета, у листі до І. І.Срезневського писав про альманах «Сніп», де були надруковані вірші М.Петренка: «…тут з’явився поет істинний, не рівня нам, студент бідний, без роду й племені, такий собі Петренко». М.І.Костомаров у своїх автобіографічних творах теж висловлювався про Петренка – «бідного студента», «котрого вірші пройняті почуттям». Сам поет називав себе «бідним сиротою».

На жаль, дослідники не мають сьогодні свідчень про те, чим займався поет відразу після закінчення Харківського університету. Висуваються припущення, що він працював десь за межами України. Підставою для таких висновків служать рядки одного вірша:

Далеко від родини

І на чужій землі, немилій стороні

Броджу понурим я за краєм України,

Один живу поміж чужими…

   …У цей час поет надрукував 19 своїх поезій у різних харківських часописах: «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Є відомості, що він написав п’єсу «Панська любов», але до нас вона не дійшла.

   Дослідники творчості поета відзначають, що йому притаманні мотиви любовної туги. Поет, окутавшись серпанком романтики, намагається витати над землею в хмарах, у створеному ним ілюзорному світі. Та є й інші міркування щодо поетової творчості. Так, дослідник К. Шептій провів цікаве дослідження над віршем «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче». Він виявив, що між першим і другим варіантами вірша (вперше він був надрукований у «Снопі», а вдруге – в «Южном русском сборнике») є розбіжності. У першому варіанті козак журиться тому, що його батьківщина поневолена польськими панами. Він каже: «Тоді тільки, братці, всю смуту покину, коли лях поганий покине Вкраїну». У другому ж козак тяжко сумує лише тому, що «мила закрилась від мене і небом, і горами, а я тут зостався з горем та сльозами». Отже, робить висновок літературознавець, з твору було вилучено його історичний аспект. К.Шептій вважає, що сам М.Петренко так виправити свій вірш не міг, було це зроблено редакцією без відома автора.

   Тема рідного краю, образи Донеччини відбились у таких віршах М.Петренка, як «Слов’янськ», «Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора». Цим творам, як і іншим віршам поета, притаманний романтичний настрій: мотиви любовної туги, скарги на горе, замилування рідним краєм… [с. 21]

   …У циклі віршів «Слов'янськ» поет дещо відходить від своєї провідної теми смутку та розчарування життям. У віршах, присвячених рідному місту, … поет тепло говорить про рідну сторону, її пісенність, що є окрасою всієї України. Про вплив пісень на слухача він пише:

Коли ж почути вас лучиться,

То так душа моя від смути розболиться

І горечком наллється через край,

Що в серці радості тоді хоч не питай.

   Сприймаючи Слов'янщину як частку української землі, поет в образах дівчини та народної пісні розкриває духовне багатство української народної культури:

Чи бачив хто слов'янськую дівчину?

Чи чув коли, як річ вона веде,

Жартуючи в веселую годину?

Або тоді, як сонечко зайде

І темрява почне томити очі,

Чи лучилось чувать пісні дівочі

І дослухатись як вони,

Так дуже, дуже жалібні,

Чарують Слов'янськ весь, од краю і до краю…

   Тому-то й лине поет думкою у рідне місто, куди він часто «думку шле і сльози», тяжко зітхаючи:

Коли ж, коли, великий Боже,

Мене пошлеш на рідний край,

Де мав я радість, мав я рай.

   У вірші «Іван Кучерявий» М.Петренко під могутнім впливом усної народної творчості першим в українській літературі звернувся до образу Савур-Могили. Як і в народній творчості, Савур-Могила – це край української землі, символ героїчної боротьби з нападниками. Саме звідти мати очікує, дивлячись у вікно, свого сина, який

Давно пішов з козаками

У степ на татарів;

І нема об них вісті,

Мов у воду впали.

   Ще один образ Донеччини використав поет у вірші – це Святогірський монастир над Дінцем, в який ходити пішки молитись майже з усієї східної України. До нього відправляє мати свою дочку молитись за чоловіка і сина, які десь далеко воюють за рідну землю.

   Милі донеччанам краєвиди рідної землі зустрінемо й у вірші «Гей, Іване, пора…». Нехитрий сюжет тут розгортається за дією головного героя-козака, який вирушає за Дніпро, на польську Україну, за дівчиною. Як можна зрозуміти із змісту вірша, козак вирушає у далеку дорогу десь із північних земель нашого краю:

Минув Донець, минув Торець

І степом скаче по Самарі…

   У цих віршах немає детального і розгорнутого зображення картин природи, конкретної (крім самих назв) місцевості. Такий принцип малювання характерний для творів романтизму, бо головним для поета є внутрішній світ героїв, власні почуття, а для лірики М.Петренка властива ще й деяка абстрактність. Та уява читача-донеччанина домальовує образи Дінця з пологим та гірським берегами, древнього монастиря над ним, широкого степу – це ж наша земля, наш донецький край.

   Треба відзначити, що у поезіях Петренка ми знайдемо й багато такого, що не відповідає високому стилю романтичної поезії, сучасним нормам української літературної мови. Це особливо виразно відчувається в циклі віршів «Слов'янськ». Так, уже з початку твору нас шокує невідповідність високого пафосу зустрічі з рідним містом і такими словами, як «Пригнулись до землі коліна» та «очі плавають в сльозах»… Тут явно відчувається вплив бурлескних традицій в українській поезії, які не відповідають ні формою, ні змістом духу романтичної лірики… А, наприклад, в іншому вірші деяким дисонансом до настрою ліричного героя звучать слова:

Та і серце моє

Чує лихо твоє:

Бо воно від чогось все тоскує,

І недурно воно

Ниє тяжко давно…

   …Такі слова, як «зуздрів» (зустрів), «нігде» (ніде), «покойно» (спокійно) та інші вжиті поетом, вносять дисонанс у романтичний настрій його поезій.

   Та будьмо справедливими у своїх сьогоднішніх оцінках поета, який жив і творив на початку минулого століття. Тоді тільки зароджувалась нова українська література у важких умовах національного гноблення, і один з учасників цього процесу, наш земляк М. М. Петренко, у міру свого таланту розвивав її, торував наступним поколінням поетів і прозаїків шлях до світових вершин художнього слова.

   Вершиною творчості поета вважається цикл віршів «Небо», а перший вірш з нього став славнозвісною народною піснею. Дослідники творчості М. М. Петренка, зокрема відомий краєзнавець І. М. Овчаренко, стверджують, що ця поезія була написана під впливом чарівної природи й давньої української архітектури Святогірського монастиря. Ці вірші є типовим зразком романтичної поезії, сповненої роздумів над таємницями всесвіту, над долею людини, якій важко жити на землі. При цьому характер переживань обумовлюється дещо абстрагованими наріканання на сирітську долю, на муки розлучення з коханою дівчиною.

   Та разом з тим, почуття невдоволеності життям притаманне усім, нарікання на долю теж властиве багатьом із нас. Тож почуття, виражені у вірші «Небо», знаходять відгук в серцях багатьох.

Далекоє небо – моя сторона…

І на світі гірко; як стане ще гірше,

Я очі на небо; мені веселіше!

І в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

   І все-таки за узагальненими, часто абстрактними уявленнями поета про людське горе, невдоволеністю життям здоровий глузд вимагає від нас шукати конкретних життєвих факторів авторового смутку. Якими ж вони були в житті поета? Чи, може, оте горе, зображене в віршах, – це просто романтична вигадка?...» [с. 22-23].

Оліфіренко Вадим. М. М. Петренко // Дума і пісня (Джерела літературного краєзнавства). Донбас, 5`93, спецвипуск. «Журнал «Донбасс»». – Донецьк, 1993.

1994 р

         І. Овчаренко в статті про Михайла Петренка [с. 13] подає тексти, які були

вже ним використано раніше в статтях (див. [Овчаренко І. Поет цікавий, талановитий (До біографії М. Петренка) // Газета «Комуніст», 15 серпня. – Слов`янськ, 1984] та [Овчаренко І. Дав пісню крилату. Журнал «Донбас», №4. – Донецьк, 1988, с. 96, 97]). Далі автор продовжує:

   …Розкішна природа, мабуть, була тим оточенням, у якому формувалась поетична натура хлопця. Пізніше він присвятив рідному місту цикл віршів «Слов'янськ», у якому, за словами критика Г.Нудьги, поет «радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади і луги навколо міста». Ця любов з особливою силою проявилася, коли Михайло навчався в університеті.

   Вигідно від інших виділяється вірш «Іван Кучерявий», який складається з чотирьох частин. Тут розповідається про жінку Грициху, чоловік якої воював проти ляхів і потратив до них у полон, про старшого сина, який пішов у похід проти татар. Журиться мати й за донькою:

Одпустила її з братом

В далеку дорогу,

Аж на Донець, в Святі Гори,

Помолиться Богу;

І жде її, не діждеться,

А матері мука;

Чи хто стукне, чи хто грюкне,

Так серце й застука…

Бо скучно їй, одна дома,

Ні з ким розмовляти,

І нікому старесенькій

Порадоньки дати.

   Щодо пісні «Дивлюсь я на небо», то, покладена на музику донькою українського поета В. Александрова Людмилою, вона швидко стала популярною на всій Україні. Пізніше була аранжована композитором В.Зарембою, Т.Г.Шевченко цього вірша власноручно записав собі в альбом.

   Не менш цікава історія пісні «Взяв би я бандуру», яка виникла на основі вірша М.Петренка «Туди мої очі», музику до якої написав композитор А.Немировський (треба: О. Немировський). Щоправда, у народі слова пісні значно трансформовані, та як і в попередній пісні, ліричність і задушевність дуже виразно передають духовний світ українського народу... [с. 15]

   …Схвильовано відгукнувся на відкриття музею в СШ №15 двічі Герой Радянського Союзу льотчик-космонавт, голова товариства українців Москви «Славутич» Павло Попович: «На землі Донецькій народився чудовий поет М. М. Петренко, автор віршів і пісень, сповнених радістю, життям, любованням природою. Я люблю його твори, особливо пісню «Дивлюсь я на небо…», яка стала народною і яка зворушує своєю глибокою щирістю, філософськими роздумами про Всесвіт, про нескінченність. Виконуючи її ніби набуваєш крил, і з'являється бажання бути корисним людям і Вітчизні».

   Відомий український співак, народний артист Анатолій Солов'яненко надіслав листа, в якому пише: «Дуже приємно, що у Слов'янську живе пам'ять про славного земляка М. Петренка і що ви шануєте його, організувавши музей і популяризуючи його творчість. Уже одне те, що він написав «Дивлюсь я на небо…», яку знають мільйони читачів робить його ім'я знаменитим і дорогим серцю кожного, хто думає, живе і бореться за краще майбутнє і робить добро людям» [с. 17].

Овчаренко Іван. Літературне Придінців`я (Письменники в нашому краї). «Лебідь». – Слов`яногірськ, 1994.

         Було перевидано «Історію української літератури» Д. Чижевського (1956 р. в.). Тексти про Михайла Петренка практично не змінилися, тому тільки нагадуємо про це перевидання – [с. 385-386].

Чижевський Дмитро. Історія української літератури / Від початків до доби реалізму. «Феміна». – Тернопіль, 1994.

1995 р

         В книзі «Літературна Сумщина» В. Скакун розмістив і статтю про Михайла Петренка:

   «…У місті Лебедині в 1849-1863 роках (1863 – по новому стилю) жив український поет-романтик прогресивного напрямку, автор слів славнозвісної пісні «Дивлюсь я на небо» Михайло Миколайович Петренко (1817-1863) (1863 – по новому стилю). Тут він працював повітовим стряпчим (прокурором)… [с. 119]

   …Початок його літературної творчості припадає на студентські роки. Він пише вірші, збирає і вивчає народні пісні; прислів'я, приказки, стає ініціатором проведення українських музично-пісенних вечорів. Друкувався в альманахах «Сніп» (1841), «Молодик» (1843). У 1848 році в «Южном русском сборнике» була опублікована збірка поезій Михайла Петренка «Думи і співи» (треба: Думи та співи), автор якої зарекомендував себе тонким ліриком романтичного спрямування. Його творам властиві емоційність, глибока задушевність, неповторна мелодійність. Найвизначніший вірш поета «Дивлюся на небо», який став народною піснею.

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукають собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить;

Бо долі ще змалу здаюся не любий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний…

   Цей твір по праву вважається зразком нового ліричного жанру – медитативно-елегійного вірша в українській поезії. На музику його поклала Людмила Володимирівна Александрова, дочка українського поета Володимира Степановича Александрова із Харкова. А до нашого часу пісня «Дивлюсь я на небо» дійшла в обробці українського композитора Владислава Івановича Заремби. І ця перлина пролунала з вуст Павла Поповича в космосі. Такими ж елегійними роздумами пройняті вірші Михайла Петренка «По небі блакитнім очима блукаю», «Схилившись на руку, дивлюся», «Весна». На його поезіях «Думи мої, думи мої, де ви подівались», «Ой біда мені, біда», «Іван Кучерявий», «Недуг» та інших позначився помітний вплив творчості Т. Г. Шевченка…

   Перу Михайла Петренка належать також слова пісень «Взяв би я бандуру», «Ходить хвиля по Осколу». Він – автор п'єси «Панська любов», яка, на жаль, не дійшла до нас. Творчий доробок поета невеликий, але його надзвичайно мелодійні вірші продовжують хвилювати сучасного читача….» [с. 120-121].

Скакун Віктор. Літературна Сумщина. «Музична Україна». – Київ, 1995.

         В довіднику «Літературна Харківщина» є стаття про Михайла Петренка:

   «…український поет-романтик. Навчався в Харківському університеті, який закінчив 1841 р. З спадщини Петренка збереглося лише близько 20 віршів, зокрема цикл «Небо». Основні мотиви цього циклу – нарікання на долю, на тяжке життя людини. Твори поета друкувалися в харківських альманахах «Молодик» та «Сніп». Драма «Панська любов» не збереглася. Вірші «Дивлюсь я на небо» та «Туди мої очі» увійшли в скарбницю української культури як народні пісні» [с. 258].

Літературна Харківщина. Довідник. «Майдан». – Харків, 1995.

         У вступній статті до книги «І прадіди в струнах бандури живуть» П. Хропко дещо пише про творчість Михайла Петренка:

   «…Серед яскравих творців романсової лірики вирізняється постать Михайла Петренка. Саме йому належать слова далеко знаної пісні «Дивлюся на небо». Для української поезії це був зразок нового ліричного жанру – медитативно-елегійного вірша з характерним для нього почуттям невдоволення повсякденним буттям, пориванням до небесних верховин. Ліричний герой Петренка прагне покинути безрадісний земний світ, полинути «далеко за хмари, подальше від світу, шукать собі долі, на горе привіту». Такими ж елегійними роздумами пройняті вірші «По небі блакитнім очима блукаю», «Схилившись на руку, дивлюся», «Весна»…» [с. 15-16].

Хропко Петро. Передмова «Нетлінні барви української романтичної поезії» // І прадіди в струнах бандури живуть. / Українська романтична поезія першої половини ХІХ століття/. «Веселка». – Київ, 1995.

         В тій же в книзі «І прадіди в струнах бандури живуть» про Поета сказано наступне:

   «…Михайло Миколайович Петренко – один з найяскравіших поетів-романтиків, який збагатив нашу поезію жанром вірша-роздуму, вірша-медитації…

   … Навчаючись у 1836-1841 (треба 1837-1841) роках у Харківському університеті, перебуваючи в полоні фольклорно-літературних зацікавлень, він активно знайомиться з літературними новинками, читає журнали, збирає усну народну творчість, починає віршувати. Відомо також, що Петренко був ініціатором популярних тоді українських музично-пісенних вечорів у Харкові.

   Перші відомі нам твори поета, об'єднані в цикл «Думки», зокрема, «Недоля», «Вечірній дзвін» (переспів твору російського поета Івана Козлова), «Брови», «Туди мої очі, туди моя думка», побачили світ у альманасі «Сніп» 1841 року. Під назвою «Недоля» вийшов тоді й найвідоміший твір поета «Дивлюся на небо».

   У характерному для романтизму настрої поет розкриває збентеженість душі ліричного героя. Поезії Петренка пройняті пронизливою тугою, гострим відчуттям самотності, розчарування і разом з тим – палкою любов'ю до життя, прагненням піднятися над життєвою хланню, пориванням до світлого, високого.

Його лірика викликає інтерес своєю неповторною ритмомелодикою. Поет з успіхом користується і коломийковим віршем, і силабо-тонічними розмірами – ямбом та амфібрахієм.

   Петренко ввійшов в україську літературу як тонкий лірик романтичного спрямування. І досі його поезії, зіткані з найсвітліших людських почувань, вражають глибокою задушевністю, неповторною мелодійністю» [с. 209-210].

   В збірці також було надано деякі вірші Михайла Петренка:

- «Думи мої, думи мої…»

- Небо. «Дивлюся на небо, та й думку гадаю…»

             «По небу блакитнім очима блукаю»

             «Схилившись на руку, дивлюся я…»

- Весна. «Весна, весна, година мила…»

- Слов`янськ. «Ось-ось Слов`янськ! Моя родина!..»

                       «Чи бачив хто слов`янськую дівчину?..»

                      «Рай цілий радості і пекло мук…»

                      «Далеко од родини…»

- «Тебе не стане в сих місцях…»

- «Туди мої очі, туди моя думка…»

- «Як в сумерки вечірній дзвін…»

- «Ой біда мені, біда…»

- «Минулися мої ходи…»

- «Чого ти козаче, чого ти, бурлаче…»

- Іван Кучерявий. 1. «У неділеньку раненько…»

                             2. «Не сон схилив головоньку…»

                               3. «Не вій, вітре, не вій, буйний…»

                               4. «Не все гудуть буйні вітри…»[с. 210-226].

І прадіди в струнах бандури живуть / Українська романтична поезія першої половини ХІХ століття/. «Веселка». – Київ, 1995.

         Було перевидано «Історію українського письменства» С. Єфремова. Йдеться про фотопередрук, тому тексти в новому виданні не змінилися [с. 340, 352].

Єфремов Сергій. Історія українського письменства. «Femina». – Київ, 1995.

         В збірці «Найкращі пісні України» було вміщено вірші Михайла Петренка:

- «Де Крим за горами…» [с. 63]

- Дивлюсь я на небо. «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» [с. 150]

- Взяв би я бандуру. «Де Крим за горами…» [с. 154].

   Тексти поезій надано без прізвища автора.

Найкращі пісні України. «Демократична Україна». – Київ, 1995.

         В статті П. Лавріва «Наші видатні земляки» в газеті «Донеччина» серед інших було згадано й імяМихайла Петренка:

   «…поет-романтик … Автор слів славнозвісної пісні «Дивлюсь я на небо». » [с. 3].

Лаврів П. Наші видатні земляки. Газета «Донеччина», №92 (12 вересня). – Донецьк, 1995.

       В першій книзі тритомної «Історії української літератури ХІХ століття» про Михайла Петренка писали наступне:

   «…Сентиментальна стильова течія в перші десятиліття ХІХ ст. в українській поезії не розвивається у самостійний літературний напрям і співіснує починаючи з 20-х років (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітительського реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народної пісні. Твори цієї стильової течії, великою мірою ще імперсональні, представлені головним чином романсовою лірикою (пісні-стилізації в «Наталці Полтавці» І. Котляревського; «Моя доля», «За Німань іду», «Пісня» С. Писаревського; окремі твори О. Рудиковського, Д. Бонковського; «Журба» Л. Боровиковського; «Я плачу без тебе», «Чого ти, козаче», «Туди мої очі, туди мої думи» М. Петренка; «Скажи мені правду», «Ой у полі на роздолі шовкова травиця» О. Афанасьєва-Чужбинського… [с. 42]

   …Однією із сентименталістських тем, що знаходять своє втілення і подальший розвиток в українській романтичній поезії, була тема поезії кладовищ («могил»), започаткована у ХVІІІ ст. англійським поетом-сентименталістом Р. Блером («Могила», 1743). У ній наявні вже не тільки меланхолійні роздуми про марність світу, швидкоплинність буття усього сущого, смерть, а й містичні уявлення про таїнство життя «потойбічного» світу з його фантастичними мешканцями. Проте не згасають і сентименталістські тенденції в осмисленні цієї теми. Так, наприклад, у М.Петренка в елегії «Батьківська могила» з самою могилою пов'язується доля ліричного героя: пошук її стає смислом його життя. Глибоко вражений смертю свого батька на чужині, він хотів би поклонитися його могилі й виплакати на ній від туги свої очі... [с. 226-227]

   …У 1848 р. А. Метлинський видав «Южнорусский зборник» (5 книг), де вміщені як власні твори (переробки із збірки «Думки і пісні та ще дещо»), вступна стаття «Правописание южнорусского языка, или наречия», так і твори тогочасних українських письменників із короткими біографічними даними: «Думки та співи» М. Петренка, «Вовкулака» С.Александрова, «Наталя, або Дві долі разом», «Гарасько, або Талан і в неволі» М.Макаровського, драма Г.Квітки-Основ`яненка «Щира любов»… [с. 264]

   …Загалом 30-ті―40-ві роки були найактивнішим періодом у розвитку романтизму в українській літературі (О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко, О. Корсун, М. Маркевич, Т. Падура та ін.). Саме в цей час у літературу приходить третє покоління харківських романтиків (О.Корсун, М.Петренко, Я.Щоголев), які від епічних форм переходять до особистісної лірики (романс, елегія, медитація)… [с. 271]

   …Нерідко вірші О. Афанасьєва-Чужбинського, зберігаючи народнопісенну основу (зокрема, персоніфікацію і символіку), набувають, як і в Т. Шевченка, М. Петренка, П. Куліша, Б. Залєського, форми елегії-«думки»… [с. 302]

   …Відчужена особистість уподібнює себе до човна, відданого на волю стихії («Човен» Є.Гребінки), відчуває приреченою на загибель сиротою («Думка» ― «Тяжко, важко в світі жити…» ― Т.Шевченка, «Безталанний» Я.Щоголева, «Туга серця» В.Забіли, «Тебе не стане в сих місцях», «Як в сумерки вечірній дзвін», «Недуг» М.Петренка)… [с. 303]

   …Більшість віршів-роздумів про власну долю, в якій, як правило, зосереджується для ліричного героя весь світ, туга за безповоротно втраченим, позначена медитативно-елегійною споглядальністю, рефлективним відтворенням у пам'яті щасливого минулого (наприклад, вірші польською мовою «Друже-брате, прощай», «Розпач», «Спомин», «Життя», «Туга» І. Вагилевича). У багатьох із них наявні філософське осмислення історичного плину часу, онтологічний песимізм, що, зокрема, характерні для такої жанрової форми романтичної сповідальної лірики, як «думка» (Т. Шевченко, П. Куліш, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Петренко та ін.).

   Тема недолі, скарги на життя часто виливаються у формі романсу: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Човен», «Черные очи», «Молитва», «Печаль», «Скала» Є. Гребінки, «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі» (покладені на музику М. Глинкою), «Повіяли вітри буйні» В. Забіли, «Романс (А. М. Д.)», «Є. П. Гребінці» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Дивлюся на небо» М. Петренка… [с. 304]

   …Своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків (зокрема, для М.Лермонтова), дістало чи не найяскравіший вияв у творчості М.Петренка – цикл «Небо». «При безсумнівному наслідуванні Лермонтова, – зазначав М. І. Петров, – поезія Петренка відзначається ще сумнішим тоном; поет постійно про щось зітхає і поривається від землі до неба». Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокості й прози земного буття в кінцевому підсумку були формою, хоч і пасивного, протесту проти дійсності… [с. 305-306]

   …Письменники-романтики (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров, П.Куліш, В.Забіла, М.Петренко та ін.) розвинули силабо-тонічну систему українського

віршування (ямбовий, коломийковий вірш), збагатили його строфіку (катрен, секстина, семирядкова строфа тощо)…» [с. 355-356].

Історія української літератури ХІХ століття (у трьох книгах) / За редакцією М. Т. Яценка.Книга перша. «Либідь». – Київ, 1995.

         Матеріали П. Грабовського 1891 року, що містять деяку інформацію про Михайла Петренка, надруковано в харківському збірнику:

   «…То было время зарождения среди украинской интеллигенции национально-романтических стремлений, обозначившихся появлением литературных кружков на юге и в другиз местах России. Такой кружок существовал и в Харькове; в него входили: Корсун, братья Писаревские, Костомаров, Петренко и другие лица, заявившие о себе изданием сборника «Сніп»; появление в последнем «Вечерниць» указывает на связи с упомянутым кружком и Кореницкого; по свидетельству того же Мартыновича, он был близок с Писаревским и Петренком, известными украинофилами-романтиками. В ходу была малорусская речь и малорусские песни; студенты и семинаристы славились украинскими концертами; общение учащейся молодежи с обществом было более или менее живым, непосредственным…»[с. 183].

Грабовський Павло. Несколько слов об украинском писателе Порфирии Кореницком. Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. Т. 5. – Х., 1995.

         Було надруковано статтю В. Романька «Михайло Миколайович Петренко (1817-1862)».

   В біографічному аспекті слов`янського періоду життя Михайла Петренка, автор, за відсутністю будь-яких документальних обгрунтувань, подає лише вкрай сумнівні й вигадані перекази місцевих краєзнавців.

   В статті також йдеться й про творчість Поета:

   «…Літературна критика відмічала, що М. Петренко збагатив нашу поезію жанром вірша-роздуму, вірша-медитації. Він добре знав творчість сучасних йому українських та російських поетів, активно збирав усну народну творчість. Відомо також, що Петренко був ініціатором популярних тоді українських музично-пісенних вечорів у Харкові.

   У характерному для романтизму настрої поет розкриває збентеженість душі ліричного героя. Поезії Петренка пройняті пронизливою тугою, гострим відчуттям самотності, розчарування і разом з тим – палкою любов'ю до життя, пориванням до світлого, високого.

   Віршам М. Петренка характерна глибока задушевність, неповторна мелодійність. Зовсім не випадково багато його поезій стали народними піснями. Слова «Недолі» були покладені на музику Людмилою Александровою і стали широко відомою піснею:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти криллів не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Ця пісня лунала в космосі з вуст українського космонавта Павла Поповича.

   Не менш цікава історія пісні «Взяв би я бандуру», яка виникла на основі вірша М. Петренка «Туди мої очі», музику до якої написав композитор А. Немировський (треба: О. Немировський).

   У другій половині ХІХ ст. на Чернігівщині Б. Грінченко записав ще одну українську народну пісню – «Ходить хвиля по Осколу», слова якої належать М. Петренку і взяті із його вірша «Недуг».

   Дорогим і близьким був М. Петренку рідний край - Слов'янщина. В багатьох віршах він з любов’ю згадує «тихий Тор», Святі Гори, Слов’янськ. Батьківщині він присвячує такі поезії: «Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!», «Чи бачив хто слов’янську (треба:слов’янськую) дівчину?», «Рай цілий радості і пекло мук…», «Далеко од родини…», «Тебе не стане в сих місцях…».

   Слід сказати, що цикл віршів «Слов’янськ» вигідно відрізняється від інших барвистістю й оптимізмом. Поет з радістю розповідає про красу земного життя, про розкішні сади та луги навколо Слов'янська:

Слов’янськ! Слов’янськ! Я гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розвинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

   Поет любить і цінує народні пісні, які він чув з дитинства в своєму рідному місті. «Пісні слов’янські» викликають в нього «рай цілий радості і пекло мук»:

Я розболівся весь од муки, від кручини (треба: ввесь),

Від радості й не знаю од чого,

Почувши вас, пісні св'ятії! (треба: святії)

   Пісні, які співає слов’янська дівчина,

Так дуже, дуже жадібні,

Чарують Слов'янськ ввесь од краю і до краю,

Широко ллються там по горах, по садках,

А потім високо у небі затихають,

Чудесні, гарнії пісні…

   Повернувшись в рідний край після тривалої розлуки, він з сльозами на очах зустрічається з своїм дитинством, рідною домівкою, чудовою природою Слов’янська. Але особливо схвилювали його ліричні, задушевні народні пісні отчого краю, він був вражений їх змістом та музикою:

Мов громом вдарений, так я стояв на місці,

І слухав вас, і не розстався б з вами,

І як безумний горював…

О ні, замучений до сліз піснями,

Я радість горем запивав.

   Куди б не закидала доля М.Петренка, він мріяв повернутися до «милої родини»:

Туди я думку шлю і сльози!

Коли ж, коли, великий боже,

Мене пошлеш на рідний край,

Де мав я радість, мав я рай.

   В своїх віршах М. Петренко часто згадує неповторну красу слов’янських дівчат, «їх чорні брови, їх пісні». Ряд поезій присвячено коханій Галі…:

Туди мої очі, туди моя думка,

Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;

Од раннього ранку до пізньої ночі

Я плачу без тебе і виплакав очі;

А ти мого горя не чуєш, не знаєш.

О, як болить серце, як тебе згадаєш!

   Особливе місце серед творів М. Петренка займає вірш «Іван Кучерявий», який складається з чотирьох частин. Тут розповідається про жінку Грициху, чоловік якої воював проти ляхів і потрапив до них у полон, про старшого сина, який пішов у похід проти татар. Журиться мати, а особливо за меншенькими – сином та дочкою:

Одпустила її з братом

В далеку дорогу,

Аж на Дінець, в Св'яті гори,

Помолиться богу.

І жде, не дождеться,

А матері мука;

Чи хто стукне, чи хто грюкне,

Так серце й застука.

   Пам'ять про поета-пісняра свято шанується на його батьківщині. Матеріал про життєвий та творчий шлях поета зберігається в краєзнавчих музеях Слов’янська та Слов’яногірська, в ряді шкіл Донеччини виготовлено стенди та альбоми з матеріалами про М. Петренка, проводяться вечори його поезій.

   З нагоди 170-річчя славетного земляка на будинку міської бібліотеки м. Слов'янська було відкрито меморіальну дошку…

   І сьогодні серед нашого народу звучать ліричні, задушевні вірші поета-земляка» [с. 12-14].

Романько Валерій. Михайло Миколайович Петренко (1817-1862) // Література рідного краю. Навчальний посібник. «Славянская гортипография». – Донецьк, 1995.

         В газетній статті М. Шудрі про творчість Михайла Петренка автор писав наступне:

   «…Павло Попович, ставши космонавтом «Соколом-один», зумів заспівати свою пісню на зоряній орбіті – «в господніх чертогах». Хіба ж не дивина?

   А сама пісня мала також надзвичайно драматичну історію.

   Десь 1841 року в Харкові вийшов альманах «Сніп». У ньому серед поетичних творів знайшов собі місце й вірш «Небо», епіграфом до якого стали лермонтовські рядки.

   Автора відразу запримітили читачі. Вже визнаний доктор слов'янської філології Амвросій Метлинський відгукнувся про нього з неабияким пієтетом: «…Тут з'явився поет істинний, не рівня нам, студент бідний, без роду й племені такий собі Петренко»…

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти крилець не дав:

Я б землю покинув і в небо злітав».

   Там був зовсім інший, далекий і неземний, світ, де міг би на ласку зустріти і щирий привіт, і сердечну розраду та й – водночас – показати себе в яскравому світлі зірок. Це романтичне прагнення недовго жевріло в закляклій душі поета...

   …Можливо б, цьому творові й судилося хрестоматійне забуття, аби його в другій половині минулого століття не вподобала собі харківська вчителька музики, яка закінчила консерваторію у Варшаві, донька поета й лікаря Володимира Александрова, – Людмила. Вона й поклала сумовито-втішливий текст на ноти. І ту мелодію відразу підхопила революційно-настроєна молодь. То був її обнадійливий гімн…

   …Її брали до свого репертуару співаки-аматори й провідні солісти української російської сцени. Вона завше ставала окрасою будь-якого урочистого концерту. І не тільки вдома, на Україні, а й за кордоном. Здавалося, що зал увесь час чекав цієї пісні – мелодійної, журливо-зворушливої, щемної до болю. Кожен виконавець прагнув по-своєму висловити її внутрішню думку – нездоланну тягу до справедливості, виклик людській долі, безнастанне стремління ствердити себе в світі як особистісь.

   …З часом «Дивлюсь я на небо» заспівали в народі. Звісно, не на банкетах і родинних святах, а в урочі хвилини духовного піднесення та під час бурхливих збуджень і осіянь.

   Особливо інтимно й натхненно прозвучав цей твір з вуст «шахтарського герцога», народного артиста України Анатолія Солов'яненка… Скільки в його голосі смутку й поривання, незабутніх надій і величного страждання, що слухачі вмить проймаються зачаєною тугою за вимріяною долею та щасливим сподіванням на кращі часи.

   А космонавт Павло Попович, бодай і співак «у собі», підніс цю пісню до небесних верховин…» [с. 4].

Шудря Микола. «Дивлюсь я на небо …» // Газета «Демократична Україна». №6 (17 січня). – Київ, 1995.

1996 р

         В другій книзі тритомної «Історії української літератури ХІХ століття» про Михайла Петренка писали наступне:

   «…У виданому О. Корсуном у Харкові альманасі «Сніп» (1841) значний інтерес становили оригінальні вірші, твори М. Костомарова, М. Петренка, переспіви з Байрона та «Краледворського рукопису», переклади й літературні обробки М. Писаревської та О. Корсуна італійської й чеської поезії... [с. 17]

   …Як орган «Головної Ради руської» з травня 1848 р. у Львові виходила «перша руська політична часопись» «Зоря Галицька», що проіснувала до 1857 р. … З-поміж літературного матеріалу (переважно невисокого ідейно-художнього рівня) вирізнялися деякі твори М. Устияновича, А. Могильницького, О. Духновича, а також представників Східної України Є. Гребінки та М. Петренка… [с. 19]

   …Однак до 1848 р. не існує української періодики; розпорошеною й випадковою у своїй поодинокості є географія місць публікації української поезії – Харків, Київ, Львів, Варшава, Будапешт, Москва, Петербург (останнє з названих міст на певний час виступає, по суті, одним із центрів українського літературного життя); обмін інформацією ще надто утруднений…

   …Усі ці чинники стали передумовою надзвичайної (принаймні до початку 60-х років) строкатості явищ поезії, – строкатості, яка пояснюється не тільки відмінністю творчих індивідуальностей і поетичних темпераментів, а й находженням авторів у різних системах літературних координат, їхньою орієнтацією на різні, нерідко архаїчні, зразки й естетичні засади, незнанням шляхів, які уже пройдено іншими. Практично співіснують у часі вияви «фольклорного» романтизму (Т. Падура, ранній Я. Щоголев, М. Костомаров), романтизму поглиблено-особистісного (А. Метлинський, Т. Шевченко, М. Петренко), бурлеску (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, П. Кореницький, К. Думитрашко), сентименталізму (М. Шашкевич, В. Забіла, О. Шишацький-Ілліч, лірика С. Руданського), відгомони класицизму (О. Духнович, декотрі з поетів «Зорі галицької»), просвітительського реалізму (Л. Данкевич, байки Л. Боровиковського… [с. 33]

   …Українське поетичне слово як інструмент індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза яким неможливим є досягнення повноти життя особистості, найяскравіше постає у творчості М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Петренка, В. Забіли… [с. 35]

   …Поезія 40-50-х років засвідчує загалом високий естетичний рівень. Після десятиліть заангажованості, служби політиці, релігії тощо, відходячи від партикулярних «писульок» і побутових послань, віршів «з приводу» і «на випадок», поезія 40-50-х років досить щвидко, може видатися – раптово, постає у своїй сутнісній естетичній природі і суспільно-національній значимості.

   Цей рівень і тенденцію естетичного розвитку представляють як вершинні ідейно-художні здобутки (поезія Т. Шевченка, окремі твори А. Метлинського, М. Костомарова, М. Петренка, С. Руданського, Л. Глібова), так і навіть явища середнього виміру, що еволюціонують у загальному естетичному потоці… [с. 36-37]

   …Лише в невеликій кількості поезій 40-50-х років, де конфліктні протистояння розгортаються у своїх сутнісних рисах, герой перестає бути суто номінальним. Йдеться про романтично-сентиментальну лірику з першими підходами до індивідуалізації ліричного героя та зображення (В. Забіла, М. Петренко, С. Руданський, П. Огієвський-Охоцький), з намітками особистості ліричного героя (А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко) та про ті окремі твори лірики й ліроепіки, де герой, не прикметний особливим виявом особистісного начала, виконує активну роль в авторському концептуванні дійсності («Вовкулака» С. Александрова, «Лірникові думи» С. Руданського)… [с. 40]

   …Образ несприятливої чи байдужої долі в поезії 40-50-х років змальований багатобарвною художньою палітрою. Це насамперед ідея загальної підпорядкованості власного життя індивида неписаному надособистісному закону – «Роздум'я», «Осінь», «Місяць» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Дитина», «Життя земне з годами мчиться» С. Метлинського, «Пісня» («Тілько-м родилась, злая недоля…») С. Руданського…

   …Усвідомлення нещасливої долі поглиблюється і в натуралістичній (збірка «Думки на могилі» П. Огієвського-Охоцького) чи романтичній (лірика М. Петренка, Я. Щоголева) маніфестації особливої «міченості» героя, що, як у випадку з ліричним героєм М. Петренка, не може не будити думки про його виокремленість із свого середовища.

Мотив навмисної нав'язливості нещастя, яке буквально переслідує героя, з одного боку, сприяє поглибленню етико-психологічного змісту, а з іншого – іноді трактується як своєрідна «обраність», що має певну естетичну привабливість, культивовану сентименталізмом і романтизмом… [с. 47-48]

…Ліричний герой чи персонаж твору, в якому йдеться про нещасливу долю, має різні суспільно-побутові атрибути. Зрідка це – історичний діяч (наприклад, Павло Полуботок з поеми С. Руданського, Кочубей із однойменної анонімної поеми більш раннього періоду), козак («Могила» Я. Щоголева, «Іван Кучерявий» М. Петренка, «Бабусенька» А. Метлинського), воїн («Малороссийская баллада» О. Шпигоцького)…

   …Мотив сирітства добре відомий із фольклору, присутній він у книжній поезії XVII-XVIIIст… До розробки цього мотиву мають причетність ті чи інші твори Л.Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Шишацького-Ілліча, С. Руданського, рання творчість Т. Шевченка… [с. 48]

   …Мотив сироти, як один із провідних у поезії середини століття, в цілому відбивав реакцію романтично-сентиментальної художньої свідомості на руйнування стабільності патріархальних відносин, на ослаблення родинних і взагалі людських («людяних») взаємин, на зниження рівня їх безпосередності. У своєрідних, притаманних українському поетичному менталітету середини століття формах («Чужий я у долі, чужий у людей: Хіба ж хто кохає нерідних дітей?» М. Петренка) мотив сироти віддзеркалив у собі початок того духовно-емоційного процесу, який наприкінці століття завершується модерністською «смертю Бога» – зневір'ям, розчаруванням, жорстокою іронією, душевною дезинтеграцією... [с. 49]

   …І у зв'язку з проблемою долі, і нерідко незалежно від неї героєм поетичних творів 40-50-х років, особливо у романтиків, є людина із підвищеною вразливістю, з розвиненою уявою, з увагою і даром до слова. Звичайно, існування цього типу виступає обов'язковою передумовою творення поетичного світу взагалі, але якщо у пізніші часи такі риси героя прозирають із підтексту твору, то в поезії розглядуваного періоду на них свідомо акцентується, вони стають програмним предметом ліричної рефлексії…

   …«…Щоб я не жив, не бачив світу, Такого горя не терпів І більше вдруге не любив, О я, безумний, без отвіту!», – жадає герой одного з віршів (1848) М. Петренка…

   …Справді грунтовна й новаторська розробка образу такого героя повинна була, здавалося б, відбутися у темі кохання, яка переважає в ліриці цієї пори. Проте пріоритет тут належить суміжній темі, в центрі якої – феномен «чистої» самотності, непояснимої туги, загальної безутішності (О. Афанасьєв-Чужбинський, С. Руданський), аж до мотивів ескапізму («Мана», «Поцілунок» М. Костомарова, цикл «Небо» М. Петренка, пізніше – ліричні вірші та балади Ю. Федьковича)… [с. 51]

   …Власне лірика 40-50-х років формується і в розвитку елегійних мотивів, відомих українській фольклорній та книжній поезії ще з попередніх століть. Ідеться, зокрема і насамперед, про мотив минущості часу…

   Твори цього плану нерідко вибудовуються на протиставленні «весни» й «осені», – опозиції, взятої безпосередньо з міфологічного та фольклорного бачення природи. Проте іноді елегійна запрограмованість почуття поширюється і на «весну»; воно виявляється інтенсивнішим, ніж світовідчуття, передбачене рамками міфа, звідси – переосмислення, а то й заперечення весняної радості, що спостерігається уже в поезії О. Афанасьєва-Чужбинського («Тільки я щось дуже смутно Дивлюсь на сю весну…Все оживе, а я, бідний, Серцем не воскресну…»), М. Петренка («Весна»), дещо пізніше – Л. Глібова («Моя веснянка»)… [с. 52]

   …У ряді творів певну суперечність, опозиційну пару складають дві міфологеми: прив'язаність до рідної землі (вірність, в окремих обставинах ностальгічна туга за нею) і – пошук удачі (перемоги) поза її межами. Якщо останнє втілено переважно в епічних формах (поеми М. Макаровського, «Харко, запорозький кошовий» Я. Кухаренка; відголосок його – у вірші «До дядька Прохора-коваля» С. Руданського), то варіаціями міфа про рідний край сповнена практично вся лірика цієї пори. Мова йде про надання особливого смислу образові місця, де народився, жив герой твору («Золотоноша» К. Думитрашка, «Коханка» О. Корсуна, «Слов'янськ» М. Петренка… [с. 53]

   …Своєрідний ліричний вступ до теми минулого України складають різноманітні історичні елегії, елегійні вірші-розміркування, віршові оповідання та балади, в яких ідеться про зміну історичних часів («До Основ'яненка» Т.Шевченка, «Степ», «Кладовище», «Бабусенька», «Гулянка» А. Метлинського), осмислюються ті чи інші конкретні історичні події («Дід-пасішник» М. Костомарова), силою художньої уяви відтворюються типові для тих часів картини («Козача смерть» А. Метлинського, «Поминки», «Козак» Я. Щоголева, «Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора…» М. Петренка, «Козаки і море» Д. Мордовця), вірші, де художнє узагальнення обертається навколо фактів, явищ, предметів, що несуть на собі печать минулого… [с. 54]

   …Найповніший вияв у поезії 40-50-х років дістав романтизм, різні його модифікації – від «фольклорного» до глибинно-психологічного. Цей напрям складають значні масиви творчості А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Корсуна, М. Устияновича, П. Леонтовича, І. Гушалевича, раннього Я. Щоголева, раннього Т. Шевченка (а також кілька його творів пізнішого часу)…

   …Прямі форми активізації суб'єктного начала, притаманні романтизму, уможливлювали саме в руслі цього напряму новий рішучий поштовх у розвитку лірики як літературного роду, її подальшої жанрової диференціації (передусім Т. Шевченко, а також М. Костомаров, М. Устиянович, М. Петренко)… [с. 69]

   …Українська поезія 40-50-х років постала в індивідуальній своєрідності помітних творчих особистостей. Визначною подією цього часу є творчість Т. Шевченка, що стала фундаментом усього подальшого розвитку української культури, української духовності і цілої нації. Свій діапазон творчості і своє власне творче обличчя мають попередники, сучасники і наступники великого поета. До найбільш помітних творчих постатей поезій 40-50-х років, у діяльності яких зреалізована новочасна ідея індивідуальності митця, належать С. Руданський, Л. Глібов, М. Костомаров, А. Метлинський, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Петренко, М. Устиянович… [с. 72]

   …На відміну від таких поетів-сучасників, як В. Забіла та М. Петренко, Афанасьєв-Чужбинський був професійним літератором, майже чотири десятиліття виступав активним учасником російського літературного процесу – як поет, прозаїк, нарисовець, літературний критик, журналіст… [с. 82]

   …Поезія Афанасьєва-Чужбинського, безперечно, романтична в своїй основі, проте позбавлена таких виразних романтичних рис, які має, приміром, цикл «Небо» М. Петренка. Найяскравіший приклад відтворення романтичного стану Афанасьєвим-Чужбинським – у вірші «Місяць»… [с. 85]

   …За винятком моментів суперечки з долею, не надто енергійної, у віршах «Весна» та «Осінь» (композиційно симетричних один щодо іншого) та картини надривних веселощів («як лихо сміється») у вірші «Роздум'я», герой лірики Афанасьєва-Чужбинського загалом невиразний – саме через свою нарочиту пасивність. Якщо в поезії В. Забіли герой, хай страхаючись і не розуміючи світу, все-таки змушений виповідати свої переживання іншим, хоча б оскаржуючи факт свого нещасливого кохання і реалізуючи себе як страждальця; якщо герой лірики М. Петренка, тікаючи «подальше од світу», все-таки знаходить розраду, вчарований і піднесений своїм задивленням у небо, ентузіастично розпросторюючи себе в ньому, – то герой Афанасьєва-Чужбинського не знаходить жодної відради і, більше того, покірно, з настроєм резигнації приймає свою самотину… [с. 87]

   …Безперечно, романтична лірика Афанасьєва-Чужбинського належить до найбільш чутливих мистецьких камертонів, які (це також поезія В. Забіли, А. Метлинського, М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Петренка) вловили перші порухи кардинальних змін у духовій атмосфері українського суспільства того часу (початок поглиблення й розширення сфери національного самоідентифікування, черговий потужний імпульс у багатогранному розвитку культури ХІХ ст. тощо)… [с. 88]

   …Перші вірші Михайла Миколайовича Петренка (1817-1862), серед них «Дивлюсь я на небо…», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…», «По небу блакитнім очима блукаю…», були надруковані у харківському альманасі «Сніп» 1841 р. Твори поета відразу звернули на себе увагу сучасників. Так, А. Метлинський, знайомий із матеріалами альманаху ще на етапі підготовки, при невисокій загальній його оцінці виділив вірші М. Петренка: «…Корсун набрал малороссийской всячины; но тут же является и поэт истинный, не нам чета, студент бедный, без роду и племени, некто Петренко» .У рік свого літературного дебюту М. Петренко закінчував юридичний факультет Харківського університету. Далі працював у судових установах Харкова, Вовчанська, Лебедина (в останньому й помер). За життя поета його твори друеувалися ще в альманасі «Молодик» (1843, ч. 2) та – у вигляді збірки «Думи та співи» – в «Южном русском зборнике» (1848, вып. 1). За винятком двох віршів, до цієї збірки увійшло все (з окремими змінами), друковане доти, а також нові вірші та їх цикли(В «Южном русском зборнике» поза збіркою «Думи та співи» серед віршів М. Макаровського загубилася ще одна поезія Михайла Петренка «Дума про батька» (розділ ІІІ, с. 43-44). Таким чином, в поетичній збірці А. Метлинського 1848 року не подано лише одного вірша Поета  «Гей, Иване! пора…»). Є згадки, що М. Петренко був автором п'єси та опери, проте на сьогодні вони невідомі.

   Якщо окремими творами вважати три вірші циклу «Небо», чотири вірші циклу «Слов'янськ», чотири вірші циклу «Недуг», чотири розділи незавершеної ліричної балади «Іван Кучерявий», то відомий нині доробок поета складатимуть 25 творів (чи їх відносно закінчених фрагментів).

   А. П. Шамрай відносив Петренка до третього покоління так званої харківської школи романтиків. Проте це був іще далеко не пізній етап у розвитку романтичного напряму в українській літературі. Водночас поезія Петренка представляє найбільш істотні ознаки романтизму, будучи зорієнтованою на донесення глибокого внутрішнього світу романтично настроєної особистості. Подібні параметри «чистого» романтизму, за всієї несхожості індивідуальних стилів, мала пізніше поезія В. Шашкевича, Ю. Федьковича, Я. Щоголева.

   Паралельно з Т. Шевченком Петренко в своїй ліриці розбудовує ліричне «я», намагаючись надати йому масштабних внутрішніх вимірів, здійснює способи створення образу ліричного героя. Цим поезія Петренка відрізняється, з одного боку, від творчості О. Падальського, М. Шашкевича, В. Забіли, С. Карпенка, С. Руданського, в якій також наявне безпосереднє вираження ліричного «я», проте бракує його внутрішньої структурованості, і з іншого – від творчості А. Метлинського, М. Костомарова, Л. Боровиковського, М. Устияновича, інтенсивне й індивідуальне романтичне світовідчуття яких було висловлене в основному в позаособистих формах, в описах та повістуваннях. Тимчасом уже в перших творах Петренка описового та повістувального плану починають вирізьблюватись обриси особи – з її індивідуальним почуттям, певною долею інтроспекції та намаганням прямо вести мову про окремі свої переживання, селекційовані відповідно до накреслюваного автором образу героя. «…Він чи не перший з харківських поетів, – зазначав А. П. Шамрай, – перейшов від баладних і пісенних форм до рефлективної, психологічної лірики, що так розвинулась у романтичних традиціях інших літератур у зв'язку з Байронівською традицією».

Петренкові, втім, не були чужими й баладні, а надто пісенні форми. В його творчості, як і пізніше в україномовній творчості Л. Глібова, виразно присутні дві стильові манери:

одна йде від пісенного фольклору (аж до прямої стилізації народної пісні, навіть з використанням її фрагментів, як-от у вірші «Минулися мої ходи…»); друга, загалом потужніша і, зрештою, визначальна, – від літературної традиції, зокрема російської поезії перших десятиліть ХІХ ст. Ранні дослідники доводили вплив Ю. Лермонтова та І. Козлова, про типологічну подібність до В.Бенедиктова говорить Ю. Шерех.

   Різною мірою фольклоризму у своїй генезі позначені вірші «Ой біда мені, біда…», «Туди мої очі, туди моя думка…», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…», перший вірш циклу «Недуг», окремі уступи історичної балади «Іван Кучерявий». Прикметно, що поет, художньо розгортаючи загалом знайому (з фольклорних творів) ситуацію, намагається всіляко підсилити експресію почуття (наприклад, у вірші «Недуг»: «Ой боже мій, о боже мій! Де те серце діти? Ох, прийдеться з таким серцем На той світ забігти»), сміливо переносить типово романтичні мотиви (відомі з російської поезії) на український фольклорний матеріал, робить спробу перевести фольклорного героя у розряд питомих романтиків, зокрема у вірші «Ой біда мені, біда…», де випробовується ідея антропоморфного любовного ставлення до природи – герой збирається утікати від дівчат «далеко за гори», дарувати зіркам свої «чорні кудроньки» і похваляється: «В небо ясне я влюблюсь, Мов в тую дівчину» (останній мотив розгорнуто уповні в циклі «Небо»). Беручи навіть традиційні образи козака-бурлаки, «милої», обливання сльозами тощо, М. Петренко намагається внести у твір бентежне романтичне почуття («Ой, мабути, мила твоя там витає, Де сонечко ясне за гори сідає») – таємничих просторів, далечі, безмежжя.

   І вже цілком літературним романтизмом за своїми мотивами, образами, версифікацією є цикли «Небо», «Слов'янськ», вірші «Як в сумерки вечірній дзвін…», «Тебе не стане в сих місцях…», четверта частина циклу «Недуг» та ін.

   Вплив російської поезії на творчість М. Петренка – це в основному школа російського вірша. Тим часом за своїми переживаннями й настроями Петренко є глибоко національним українським поетом. Дух європейського романтизму був своєрідним активізатором того, щоб серед широкої гами емоційних рис української душі чутливий і вдумливий поет знайшов типово романтичні відношення людини до дійсності, яскраво забарвлені національним колоритом. Одним із найвищих досягнень українського романтизму, явищем, у якому в концентрованому вигляді передано одну з сутнісних характеристик романтичного стану особистості, є цикл М. Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «По небу блакитнім очима блукаю…», «Схилившись на руку, дивлюся я…».

   У першому з віршів окреслено ті обставини життя героя, що спонукають його шукати розради у небі, мріяти про «крилля», на яких міг би сягнути «далеко за хмари, подальше од світу». У другому – з великою виразністю розкрито незрівнянний, натхненний стан злиття поетового «я» з безміром неба, розчинення – уявне, на грані реальності й марення – у ньому: «Душа моя в небі, як ніч, простяглася, Глибоко, глибоко змією впилася І п'є не нап'ється і серцем й очами Тій радості вволю, що вище над нами…».

   Нарешті, у третьому вірші представлено свого роду «гносеологічний» аспект все тієї ж картини задивлення в небо. Небо та його чудна, містична дія на героя постають як щось трансцендентне, як непояснима нематеріальна субстанція («Чого твоя журлива мова Моїй душі недовідома? І мова ся, й велика річ Для мене так, мов тая ніч»). В образі неба для героя віршів відкривається стихія, споріднена з його душею. У ній він бачить розв'язання всіх конфліктів, взагалі проблеми існування.

   Романтичного героя циклу відзначає космізм переживання. В узагальненому плані герой творів М. Петренка маніфестує собою могутній порив людини у безмежжя. У віршах постає як ідеал єдність індивідуального людського існування з безміром простору й часу, представленого небом. Конкретність останнього образу, подання його в різних станах (то «вечірнього крайнеба», то вкритого хмарами, то блакитного) уможливлює для сприйняття героя злитність реальності й уяви, фізичного об'єкта і того, що за ним відчуває зворушена, піднесена душа.

   Щоправда, для віршів циклу видається зайвою причинна мотивація прагнень героя; поет намагається пояснити його потяг до трансцендентного якимсь особливим «лютим горем», якого той нібито зазнає від людей. Проекція небесного пориву на уже знайому постать сироти-бідолахи – замість віднесення цього почуття до кожного індивіда – фактично применшує смисловий масштаб творів.

   Рефлективність як ознака лірики М.Петренка не в останню чергу пояснюється й тими об'єктами, які для опису, чи, точніше, вираження до них свого емоційного ставлення, обирає поет. Образ безмежного неба (а саме це є головним у циклі) сам по собі важко розчленовуваний на конкретні, зокрема пейзажні, деталі. Подібний об'єкт відображення – і в циклі «Слов'янськ» … Ним виступає не стільки саме місто, скільки враження від пісень, що їх співають дівчата зі Слов'янська. Проте й тут поет знаходить спосіб художніх рішень. Факт колишнього слухання пісень та теперішніх споминів про них (у природному своєму вияві скупий на ще якогось типу відчуття, крім слухових, але й тут не забезпечений обширністю мовно-лексичних відтінків) розгорнуто поетом у цілий цикл із чотирьох творів.

   Поет іде немов углиб самого цього факту, враження від рідних пісень, що лунають з уст найкращих, як здається йому, дівчат, намагається конкретизувати й опредмечувати всіма можливими засобами: пейзажними описами обстановки, порівняннями діяння пісень з іншими предметами, передачею динаміки свого внутрішнього стану, фіксацією настрою пісень, реального й метафоричного обширу їх звучання («А тут і ви, мов з неба де взялись, Уперш заплакали, а далі затужили, Вздихнули на горах, в дібровоньці занили, А потім вдалині музикой залились!..»). Послідовне варіювання кількох мотивів (герой на чужині, туга за рідними місцями, за піснями, які над ними ширяли, тощо) працює на створення символьної і стильової цілісності циклу, певної художньої системи, де значимі поетичні елементи взаємопідтримують один одного. У циклах «Слов'янськ» та, особливо, «Небо» засвідчена така самобутня риса художнього мислення поета, як багатократне варіативне повернення до одного й того ж предмета, своєрідна синхронічна циклічність викладу чи, у музичних термінах, лірична «фуга», ширше культивування якої українською поезією має місце значно пізніше – у ХХ ст. (П. Тичина, В. Барка).

   Обираючи для опису, як у згаданих двох циклах, «важкі» об'єкти і досягаючи тут виразності почуття, М. Петренко не постає в інших творах як майстер пейзажу, портрета, взагалі точного відтворення довкілля. Поза панорамним зображенням неба (зорі, сонце, місяць) предметність поезії Петренка невисока, і він ту не може дорівнятись хоч би Л. Боровиковському, А. Метлинському, О. Афанасьєву-Чужбинському.

   Вкладаючись у загалом масштабніший вимір, ніж герой лірики В. Забіли, будучи відкритим у своїй трансценденції безмірові універсуму та реальному просторові батьківщини, герой лірики Петренка своєю істотною буттєвою характеристикою має те, що ріднить його з типовим героєм тогочасної української романтичної поезії, ― відчуття сирітства, передусім у плані метафізичному («Весна», цикл «Небо»), що, втім, стосовно поета було грунтоване на дійсному факті («Батьківська могила»), відкинутість особистості за коло звичайних житейських стосунків («Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…», «Як в сумерки вечірній дзвін…»), пережиття розлуки («Туди мої очі…»), нещасливе закохання («Тебе не стане в сих місцях», цикл «Недуг»).

   Космізм світовідчуття героя має в поезії М. Петренка чимало шляхів виходу на внутрішньо-особистісні, «страдницькі» теми. Сиротина із своїми земними кривдами фігурував уже в циклі «Небо», ця ж каузальна поєднаність душевної незатишності із задивленням у просторовий крайобраз розгорнута й в інших творах, наприклад, «Туди мої очі…». Очевидно, на рівні конструювання художнього світу, образ крайнеба у поезії М. Петренка виступав також метафорою просторової, часової, психологічної межі, за якою герой позбувався своєї незахищеності, почуття відчуженості в реальному світі.

   Цікаво, що таке бачення світу в поезії Петренка не має ознак пантеїстичних. Ні простір природи взагалі, ні далечінь неба зокрема не виступають у його поезії синонімом Бога. Бог є у цьому контексті іншою, окремою субстанцією; так, із пошуками правди, із сумнівами про гріховність діяння герой поезії звертається до Бога, – не до неба.

   Петренко був одним із перших українських поетів, який здійснив спробу психологічного поглиблення любовної теми, подальшого індивідуалізованого розгортання її з того стану, як вона на початок 40-х років ХІХ ст. існувала в літературній традиції та творах фольклору. Передусім поет емоційно посилює й оживлює уявлення про любов як страждання, відмітаючи при цьому його стереотипні, тривіальні значення (наприклад, «солодке», приємне страждання). Любов у трактуванні поета містить у собі елемент реального душевного болю і прикрості, проте поза цим усім розкривається у неповторній змістовності. Тему страждання від любові поет конкретизує у зіштовхуванні цього почуття з різними обставинами й ситуаціями, на змалювання його мобілізує емоційно наснажені лексичні значення та ряд експресивних образів, у яких подекуди вчувається стилістика романсу («Коли б ти знала, що терплю, Яку несу на серці муку, Як ізгадаю про розлуку, – Ножем пробила б грудь мою, Щоб я не жив, не бачив світу, Такого горя не терпів І більше вдруге не любов, О я, безумний, без отвіту!»).

   Поет видобуває окремі ознаки психологічної деталізації у змалюванні пристрасті, туги, його лірика в цих мотивах значно чіткіша і навіть художньо – не емпірично – достовірніша, ніж композиційно переобтяжена лірика В. Забіли, і становить своєрідну паралель (за часом написання, очевидно, більш ранню) до психологічної лірики Т. Шевченка (при тому, що в ній зовсім інші настрої і мотиви). Любовна лірика М. Петренка в художньому відношенні нерівна: у ній зустрічаються то видимі повіви літературщини, то скованість і схематизм, то надуживання риторичними прийомами; в одних випадках смуток героя (героїні) видається декоративним, вчинок його – надто умовним у контексті всього твору (закінчення вірша «Минулися мої ходи…»), в інших випадках поет знаходить більш точне відтворення стану героя через зображення його фізичних відчуттів, уявно-метафоричних учинків, як, наприклад, у третьому розділі циклу «Недуг»: лише виснаження на межі сну і безсоння здатне на якийсь час заморити те «горе нескінченне», яке терпить герой у своєму почутті.

   Прикметно, що поет, зображуючи стан закоханого як справдешню муку, звеличує почуття кохання, рішається на введення безпосередньо морально-етичного, до того ж, високого, поцінування свого любовного «недугу» («І так любов мою земну Я за могилу понесу, Не як той гріх, ― як правду тую, Угодну Богу і святую…»). Два вірші Петренка (один із них – від імені дівчини – так звана рольова лірика) становлять спробу гумористичного трактування любовної теми, але цікавим у них є лише те, що поет надає певного еротичного відтінку спілкуванню героя з природою, а далі й розчиненню героя в її стихії; гумор М. Петренка загалом досить неповороткий, як і гумор іншого романтика того часу, Я. Щоголева.

   Два твори М. Петренка (обидва, видається, незавершені) порушують історичну тематику – «Іван Кучерявий» та «Гей, Іване, пора…». Перший із них мав бути, очевидно, ліричною історичною баладою (чи, можливо, й поемою), з чітко відділеними один від одного, відносно закінченими в собі розділами: мати журиться за сина, за чоловіка, за дочку, кожне з яких перебуває далеко від рідного дому, та от – піднімається курява на шляху: можливо, хтось повертається (твір на цьому обірваний). Темою поеми, скоріше всього, мала бути участь давніх земляків поета, мешканців Донецького краю, у козацьких походах, історичних подіях середини XVII ст. Другий твір – баладного типу, сюжет його намічає сповнене пригод здобування героєм дівчини – нареченої із Правобережжя (у «Польщі»). Обидва твори багаті на географічні реалії рідної для поета місцевості.

   Основу поетичного доробку М. Петренка, яка й визначає його місце в українській поезії, є медитативно-розмислова лірика, майже виключно зосереджена на внутрішніх станах ліричного «я». Настрої туги, невтоленності, відчуженості від світу, трансценденція героя поза межі емпіричної дійсності – це ознаки психологічного романтизму, тобто романтизму у вужчому й найбільш точному значенні слова. Поза слідуванням літературним і фольклорним штампам поет намагався, в міру своїх можливостей, здійснити самобутньо-індивідуальне проникнення у внутрішній світ особистості, зокрема в момент її романтичного поривання. Лірика поета не підтримує тенденції до деталізованого зображення предметів зовнішнього світу, як це намічалось того часу в поезії А. Метлинського, О. Афанасьєва-Чужбинського, Т. Шевченка, в бурлескних поемах («Вечерниці» П. Кореницького), проте «загальниковість» (Ю. Шерех) стилю М. Петренка не набагато більша, ніж народних пісень. Переживання героя його лірики супроводжують хай невиразні, пейзажні описи («Слов'янськ», «Небо»), елементи ескізної зримості присутні в умовній, гаданій дії («Коли б мені крилля, орлячі ті крилля, Я б землю покинув, і на новосілля Орлом бистрокрилим у небо польнув, І в хмарах навіки од світу втонув!»), здійснюється рух у напрямку розгортання, переважно в акті матеріалізації, метафори та порівняння («І сліз сирітських вилить стільки, Щоб аж втопить могилоньку твою»), нарешті, окремі описи душевних станів, переважно романтичного характеру, засвідчують орієнтованість поета на конкретність і психологічну точність (наприклад, четвертий розділ балади «Іван Кучерявий»).

   Водночас стиль поета насичений і абстактними образами-поняттями (можливо, саме ця обставина й інспірує думку про «загальниковість»). Співдіючи в ряді випадків із фольклорною образністю, з типовими романсовими мотивами, поетичне мислення Петренка у відтворенні глибоких, суто романтичних переживань відзначається водночас індивідуалізованою концептуальністю та стильовою ускладненістю… [170, с. 88-95]

   …Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ'яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтично-літературного гуртка, з О. Корсуном, І. Бецьким, М. Петренком, Я .Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським викликали в нього бажання писати українською мовою… [с. 238]

   …Поява рефлективної лірики – типове явище в українській поезії 30-40-х років, коли в ній з'являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.

   Відтворюючи окремі риси дійсності як антитези до внутрішнього світу ліричного героя, зайнятого роздумами про власну долю, ця поезія відзначається поривом в ідеальне, невідоме. Цей мотив своєрідного розчинення автора у всесвіті, цей відгук його душі на поклик неба чи не найвиразніше тоді прозвучав у циклі «Небо» із збірки М. Петренка «Думи та співи». Ця «космічна» свідомість (предмет пізнання й естетичного переживання – увесь світ), душевне поривання до зірок були дуже характерні для того часу… [с. 248-249]

   …Хоча поодинокі спроби апробувати в новій українській поезії силабо-тонічні розміри і відповідні строфи зробили ще П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Петренко, М. Костомаров, М. Устиянович, А. Могильницький, але, по суті, саме пізній Куліш започаткував історично назрілу реформу української версифікації: силабо-тонічна поезія М. Старицького, І. Франка, В. Самійленка, Лесі Українки…» [с. 310-311].

Історія української літератури ХІХ століття (у трьох книгах) / За редакцією М. Т. Яценка. Книга друга. «Либідь». – Київ, 1996.

         В Україні було здійснене репринтне перевидання 6-го тому «Енциклопедії українознавства», де містилася інформація про Михайла Петренка [с. 2031-2032]. Вперше цей том було видано в 1970 році.

Енциклопедія українознавства. Т. 6. Перевидання в Україні. – Львів, 1996.

         Н. Садівничою в статті до 180-річчя від дня народження Михайла Петренка сказано наступне:

   «…Хоча романтизм був власне продуктом життя західноєвропейських народів, сформувавшись у ХVІІІ ст., однак нова його хвиля, новоромантизм, відбилася й на літературі слов'ян. У поляків найпомітнішим його представником був Адам Міцкевич, у росіян – Жуковський, Батюшков, Пушкін. В українській літературі романтизм розвивався у двох відомих школах: польсько-українській та харківській.

   Українські поети-романтики черпали наснагу з народних джерел, а їх творчість у свою чергу мала велике значення для розвитку фольклору, особливо пісенного. Зокрема, ті з них, які опоетизували інтимні переживання людини – любов, вірність, розлуку, – збагатили культуру вірша. Не стилізовані пастухи і пастушки, золотокудрі венери, а прості люди, здатні на глибокі почуття, самопожертву, ввійшли у пісенно-романсову творчість українських поетів. Найпомітнішим з-поміж них був Михайло Миколайович Петренко.

   Деякі вірші Михайла Петренка нагадують собою пісні Котляревського з «Наталки Полтавки» й написані в тональності знаменитої «Віють вітри». Така, наприклад, пісня Петренка «Минулися мої ходи», в якій, зокрема, співається:

Другим щастям і кохання

А я тільки плачу.

Сльозам, горю, тоскованню

І кінця не бачу.

Мене милий чорнобривий

На лихо, не любить:

Сушить мене, псує мене,

Дарма серце губить.

   Такі історики української літератури як М. І. Петров та М. П. Дашкевич писали про те, що ряд віршів М. Петренком написані під впливом І. Козловського (мабуть, йдеться про І. Козлова) та М. Лермонтова. Причому переважно брали до уваги малопереконливі зовнішні ознаки, на зразок епіграфа з Лермонтова до поезії «Недоля», або за початком вірш «Як в сумерки вечірній дзвін…» виводили з відомого вірша Козловського (мабуть, йдеться про І. Козлова) «Вечерний звон». А деякі його вірші, пройняті відгомоном романсової лірики, захопили критика Тихорського, який порівнював Петренка з Лермонтовим і вважав його поетичним спадкоємцем. Але, як довів Агапій Шамрай у своїй праці «Харківські поети 30-40 років ХІХ століття», вірші Петренка характеризуються неперебореним цілком наслідуванням українського пісенного фольклору й мають разючу невідповідність у ідейних та стильових спрямуваннях з російськими поетами.

   Окрім ліричних віршів, надрукованих у альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник» («Брови», «Думка про батька», «Батьківська хата», «Весна», «Слов'янськ», «Тебе не стане в сих місцях», «Минулися мої ходи» та ін.), – Петренко написав одну, ніде не надруковану й на сьогодні не розшукану оперу, а також поему «Іван Кучерявий» та п'єсу «Панська любов».

   Відома нам творча спадщина М. Петренка невелика за обсягом, і в ній, як відзначає І. Айзеншток, відсутні будь-які хронологічні віхи. Тому важко говорити про основні тенденції його розвитку як поета. Однак, можна зауважити, що еволюція цього літератора почалась із наслідувань народної пісні, а потім перейшла до імітації міської романсової лірики.

   Нинішньому читачеві найбільш відомий триптих Петренка «Небо», який починається такими словами:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав…

   Мабуть важко знайти людину в Україні (та й хіба лише тут), яка б не знала цих слів, не дослухалась до цієї народної (як вважає більшість) пісні. Та лише професіонали знають, що саме М. Петренко є автором цих слів. Щоправда, в оригіналі слова дещо різняться від відомих нам: у вірші переважає абстрактний романтичний порив у небесне безмежжя, де, на думку автора, все інакше – краще, чистіше, ніж на землі:

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я б землю покинув, і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув,

І в хмарах навіки од світу втонув!

   Довгий час про життя М. Петренка не було майже ніяких відомостей. Та й ті, що є зараз, часто-густо заперечують одна одну… [с. 92-93]

   …Навчався у Харківському університеті (1837-1841), де й зійшовся з відомими романтиками І. Срезневським, Л. Боровиковським, І. Розковшенком, С. Писаревським, В. Забілою та іншими, й увіходив до гуртка, створеного Срезневським та Розковшенком…» [с. 94].

Садівнича Н. О. «Потужність і різнобічність таланту». (До 180-річчя від дня народження М. М. Петренка) // Сумський календар `97. (під загальною редакцією В. О. Садівничого). Видавництво мистецького центру «Собор», – Суми, 1996.

       В збірці «Застольные песни (после первой рюмки)» було надано два вірші Михайла Петренка:

- Дивлюсь я на небо. «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» [с. 48]

- Взяв би я бандуру. «Взяв би я бандуру…» [с. 239].

Застольные песни (после первой рюмки). «Отечество». – Донецк, 1996.

1997 р

         В останній книзі тритомної «Історії української літератури ХІХ століття» теж є згадка про Михайла Петренка:

   «…У масиві поетичних текстів 60-80-х років побутували загалом знайомі з романтичної поезії попередніх десятиліть (В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Петренко, С. Руданський, О. Шишацький-Ілліч) мотиви самотності, душевної незахищеності, туги…» [с. 176].

Історія української літератури ХІХ століття (у трьох книгах). Книга третя. «Либідь». – Київ, 1997.

         С. Крижанівський в журнальній статті писав про Михайла Петренка наступне:

   «…Слід підкреслити, що термін «малі поети» (poetaminorеs) не несе в собі нічого принизливого. Серед поетів українського романтизму таких чимало, хоч правду кажучи, і такі поети, як Л. Боровиковський, Є. Гребінка, М. Костомаров (Галка), А. Метлинський (Могила), М. Петренко, В. Забіла не набагато вивищилися над такими, як С. Писаревський, О. Шпигоцький, М. Маркевич, О. Корсун, П. Кореницький, С. Александров, М. Макаровський, П. Морачевський, К. Думитрашко та ін.

   Причини «малості» цих поетів різноманітні і багато в чому зумовлюються пригніченістю української культури в імперії, що прирікало ці таланти на відсутність творчого оточення, вибір іншого життєвого шляху (як правило, поза батьківщиною), аж до відмови від творчості. Для одних поезія була лише юнацьким захопленням, інші (В. Забіла, О. Бодянський) не могли опублікувати свої талановиті твори, і ми про них дізналися мало не через сто літ, уже в ХХ ст. Зрештою не всі з них і справді мали хист, а усвідомивши це (О. Корсун, І. Срезневський, М. Маркевич), у зрілих літах до поезії не поверталися… [с. 99-100]

   …С. Писаревський також автор тодішніх літературних збірників «Сніп» та «Ластівка» (обидва – 1841), в його сім'ї виріс і сформувався ще один поет-романтик – Петро Писаревський, його син. Оскільки вже згадалося ім'я Петренка, то дозволю висловити думку, що коли б не було пісні С. Писаревського «Де ти бродиш, моя доле» (вона є складовою частиною його оперети, як і ряд інших пісень), то може не було б і славнозвісної пісні «Дивлюся на небо…»…» [с. 101-102].

Крижанівський Степан. «Малі поети» українського романтизму ХІХ ст. // Журнал «Пам`ять століть». №1 (січень-лютий). – Київ, 1997.

         І. Овчаренком видано книгу «Йому жити у віках (Михайло Петренко)», де було використано тексти, які містилися раніше в його різних публікаціях. В книзі йдеться також про творчість Поета:

   «…Знавець творчості М. Петренка Григорій Нудьга у своїх здогадках пише: «Мабуть, ще в школярські роки він утратив батька, який загинув десь на чужині, далеко від сім'ї. Цьому факту присвятив вірш «Батьківська могила», написаний з почуттям глибокого жалю і уболівань за «милим татом». У зворушливо написаних рядках розповідається про ту хвилину, коли сім'я довідалась про цю велику втрату:

Покинув нас і нашу матір:

Скажи, нащо в далекій стороні,

Без рідних сліз, в чужій землі,

Ти ліг, мій милий тату, спати?»

   Звідси, очевидно, і згадки про своє сирітство, і бідність, про що писали тоді його знайомі літератори, зокрема поет-романтик Амвросій Метлинський.

   Мало не у всіх віршах, сумовитих за настроєм, поет тужить про нерозділене кохання, про дівчину, по якій юнак «виплакав очі», поглядом і думкою линув до неї, запитуючи: «Де ти живеш, Галю, сердешна голубка». В іншому вірші сумує з тієї причини, що йому «чорнії брови козацькії завдали кручини».

   Вигідно від інших виділяється сюжетний вірш «Іван Кучерявий», який складається з чотирьох частин. У ньому розповідається про жінку Грициху, син якої

Давно пішов з козаками

У степ на татарів;

І немає об них вісті,

Мов у воду впали.

   Тужить вона і за чоловіком:

Не год же він у неволі

У польській Вкраїні;

Що попався вражим ляхам

При лихій годині.

   Журиться мати й за донькою:

Одпустила її з братом

В далеку дорогу,

Аж на Донець в Святі гори,

Помолиться Богу;

І жде її, не діждеться,

А матері мука:

Чи то стукне, чи то грюкне,

Так серце й застука…

Бо скучно їй, одна дома,

Ні з ким розмовляти,

І нікому старесенькій

Порадоньки дати.

   Зрештою, поетова розповідь закінчується тим, що «її печаль і молитва Богом пройнялася (треба: прийнялася); бо там, в степу, за Самар'ю, кура піднялася!..». Це хтось з рідних повертається додому…

   …П. А. Грабовський, який збирав відомості про М. Петренка в Харкові в другій половині ХІХ століття, писав, що Петренко «входив до літературного гуртка, який збирався в сім'ї Писаревських, і головним об'єктом їх інтересів була народна пісня та література».

   Відомо, що сім'я Писаревських виїхала з Харкова у 1833 році, а Петренко до університету вступив у 1836 році (треба: 1837 році). Отже, виходить, що до гурту Писаревських він належав ще будучи учнем гімназії у Харкові».

   Навчання в гімназії, а потім в університеті, де викладачами були тоді письменники П. П. Гулак-Артемовський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, І. І. Срезнєвський, безумовно, мали вплив на розвиток поетичного таланту молодого Петренка, хоча умови його життя були нелегкими. На це вказує лист А. Метлинського до І. Срезнєвського від 30 липня 1840 року, у якому, говорячи про видавця альманаху «Сніп» О. Корсуна, пише: «…цей Корсун назбирав малоросійської всячини, але тут же з'являється поет істинний, не рівня нам, студент бідний, без роду й племені, такий собі Петренко (обидва підкреслення А. Метлинського - І. О.)… [с. 11-13]

   …Михайло Петренко гаряче любив рідну землю, місто свого дитинства Слов'янськ, людей, що в ньому жили, пісні, які лунали на Слов'янщині.

   Куди б не закидала поета доля, його найпалкішим бажанням було полинути до рідної сторони:

Коли ж, коли ж, великий Боже,

Мене пошлеш на рідний край,

Де мав я радість, мав я рай.

   Це рядки з вірша Михайла Петренка. В тих поетичних рядках, які дійшли до нас, він не раз згадує дороге йому місто свого дитинства і юності.

   Всі помисли, надії і мрії поета зв'язані з рідною землею, де вперше він бачив сонячні ранки, ходив по росяних лугах, чув звуки рідної землі:

А думка вже туди лежить,

Де вперше чув я дзвін вечірній,

Де вперше так я полюбив

Поля привольні та діброви,

Де вперше світ і радість взрів.

   Краса рідної землі наповнила поета, і не було вже там місця для чужини, якою б красивою вона не була:

Чужа, далека сторона

Мені давно вже опостила.

По всякий час привітлива душа

Зове туди, де милая родина,

Уся в садках та пишная така,

Мов квіт в невідомій долині.

   А як билось серце поета, коли він після довгої розлуки наближався до рідного Слов'янська. І сьогодні цей вірш хвилює кожного слов'янця.

Ось-ось Слов'янськ!

Моя родина,

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах..

   Скільки в цих словах душі, скільки гарячої любові! Вони зрозумілі всім, хто має в грудях святе почуття любові до рідної землі.

   Милується поет краєвидами рідного міста, його очі жадібно п'ють цю красу, серце переповнюється блаженством. Зворушливе і прекрасне побачення!

Слов'янськ, Слов'янськ!

Як гарно ти

По річці Тору, по рівнині

Розкинув пишнії садки,

Квіти пахучі по долині

І так красуєшся собі!

   Для поета земляки-слов'янці – найрідніші на землі люди. Петренко думає, що вони щасливі, бо можуть милуватися красою квітучої землі, чути «в сумерки вечірній дзвін», що пливе над долиною Тору. Поет зачарований красою своїх землячок-дівчат із Слов'янська. Ось і народжується порівняння:

А ясні зірочки засяли в небесах,

Мов очі ті слов'янської дівчини.

   Краса дівчат з рідного Слов'янська не раз поставала перед ним і на чужині. Милі і ніжні слов'янки – це дорогий спогад його юності. Одна із слов'янок стала його коханням, його бідою і натхненням.

Ніде нема таких очей,

Які слов'янки мають очі,

І рання зірка на востоці

Навряд бува ясніша їх.

Ви всі на диво білолиці,

Ви настоящі чарівниці.

   Дівчата його міста не тільки красуні, вони ще й розумні, дотепні, співучі:

Чи бачив хто слов'янськую дівчину?

Чи чув коли, як річ вона веде,

Жартуючи в веселую годину?

   Кохався поет і в піснях свого краю. Вони були для нього душею рідної землі, ці «пісні козацькії і думи дідівськії».

   Особливого чару набувала українська пісня, якщо співала її вродлива дівчина-слов'янка. Ці пісні «чарують Слов'янськ весь од краю і до краю». Такі мелодії викликали в поета «рай цілий радості і пекло мук».

Я розболівся весь від муки, від кручини

Від радості й не знаю від чого,

Почувши вас, пісні святії» [с. 19-22].

   В книзі автором подано тексти народних пісень на вірші М. Петренка:

- Дивлюсь я на небо. «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» [с. 33]

- Взяв би я бандуру. «Взяв би я бандуру…» [с. 33-34]

- «Ходить хвиля по Осколу…» [с. 34].

Овчаренко І. Йому жити у віках (Михайло Петренко) // Літературно- краєзнавче видання. – Слов`янськ, 1997.

         О.І. Гончарем в науковому журналі «Слово і час» уміщено статтю про Михайла Петренка:

   «…Михайло Петренко, один із плеяди українських романтиків 30-40-х років ХІХ ст., належить до тих письменників, які прославилися одним-двома творами. Його поезія «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» і до сьогодні повсюди чарує людей. Саме ця поезія-романс (музика Людмили Александрової, дочки поета Вол. Александрова, аранжування Вл. Заремби) та ще друга поезія – «Туди мої очі, туди моя думка…», що дала поштовх і основу для народної та літературної переробки й стала популярним романсом під назвою «Взяв би я бандуру…», найвиразніше репрезентують творчі здобутки М. Петренка… [с. 21]

   …Лише деякі вірші, написані в кінці 30-х – на початку 40-х років під час навчання в Харківському університеті, вдалося надрукувати 1841 р. в харківському альманасі О. Корсуна «Сніп» під спільною назвою «Думки» («Недоля» – перший варіант поезії «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»; «Вечірній дзвін» – початок поезії навіяний однойменним віршем російського поета І. Козлова; «Брови»; «Туди мої очі, туди моя думка…»). Вірші «Вечір» і «Батьківська могила» були опубліковані 1843 р. в альманасі І. Бецького «Молодик». Найповнішу добірку Петренка (16 віршів) за життя автора надрукував під загальною назвою «Думи та співи» відомий поет-романтик А. Метлинський у своєму «Южном русском сборнике» (1848).

   М. Петренко творив у той час, коли прискорено зростав український романтизм (кінець 30-х – початку 40-х рр. ХХ ст.), розвиваючись паралельно та у взаємоінтеграції з просвітительським реалізмом. Він належав до того естетико-психологічного типу українських митців, які свідомо вдавалися до нових принципів творчості. Українським романтикам властиве загострене почуття патріотизму, звідси – звернення до героїв та епізодів з національної історії, сум за втраченими національними реаліями в суспільстві, розуміння високої естетичної цінності усної народної поезії, схильність до демократизму, до ідеї народності літератури. Романтичні герої – незвичайні, сповнені палких бурхливих пристрастей, діють у виняткових обставинах. Петренкові притамання етична шляхетність поетичного чуття й думки – і в цілому також пізнається генетична дія високої природи української народно-пісенної лірики. В його поезії проступають певна елітарність авторської позиції, певна сентиментально-романтична поза, настроєність на мінор. Народнопісенні імперсональні елементи й принципи найчастіше підпорядковуються суб'єктивному авторському погляду, це вже лірика особистісно-психологічна.

   Твори Петренка збереглися далеко не повністю. Відомо, наприклад, що він писав драму «Панська любов», але тексту її не знайдено. Наявна ж поетична творчість має неширокий жанровий діапазон. Переважає порівняно новий тоді жанр – медитативно-елегійний вірш; деякі твори є його різновидами з ознаками рольової лірики («Минулися мої ходи…», «Ой, біда мені, біда…», «Ходе хвиля по Осколу …», «Гей, Іване, пора…»), пейзажної лірики («Весна»).

   Поезія Петренка, як і взагалі романтиків дошевченківської доби, позбавлена конкретних ознак історичного часу (частково це походить з фольклору); їй властиві загальність, універсальність, мінімум соціальних реалій. Поет розвиває введений І. Котляревським принцип географічної локалізації зображуваного (у Котляревського – Полтава, Полтавщина; у Петренка – цикл «Слов'янськ»), який доповнюється національною локалізацією. З одного боку, лірика Петренка споріднена з естетичною природою усної народної поезії (узагальненість ліричного героя, поетично-психологічні паралелізми, особливий чар того рідного, дорогого, трепетного, що важко виповісти). З другого боку, вона близька до пантеїстичної літературної лірики, до натурфілософської поезії.

   Теми й мотиви поезії Петренка, як і тогочасних українських романтиків, – душевне страждання ліричного героя, переживання нерозділеного кохання, нез'ясненний порив у небо, сирітство, самотність. Українські романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М.Костомаров) вдавалися до естетичної ідеалізації славної, священної для українця козаччини, до образів героїв великої козацької доби. Петренко створює невеличку ліро-епічну поему на тему козаччини «Іван Кучерявий»… [с. 21-22]

   …Петренко охоче об'єднує свої вірші за тематичним принципом. Крім згаданого вже циклу «Недуг», компонується цикл поезій, присвячених образу неба з його загадково-притягальною таємничістю, під назвою «Небо» і цикл патріотичної лірики «Слов'янськ»...

   …Цикл «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «По небу блакитнім очима блукаю…», «Схилившись на руку, дивлюся я…») – яскравий зразок романтичного сприйняття світу. Поета бентежать незвичайні психологічні стани душі, викликані надвечірнім крайнебом, бажанням полетіти в захмарну далину. Він намагається осягнути й мистецьки висловити те, що збагнути й висловити неможливо; хоче проникнути в нього надчуттям і надсвідомістю. У циклі «Небо» поет не стилізує під народну пісню, а органічно переплавлює її образи, і в той же час не зникає кревна суголосність народнопоетичним мотивам. Романтичний художній світ, у якому живе поет, – це світ небуденного, незвичайного, бентежно-загадкового.

   Своєрідне космічне світосприйняття відчутне в ірраціональному, магічному, загадковому поклику неба:

І сам я не знаю, якаясь-то сила,

Так легка для мене і серденьку мила,

К далекому небу і серцем, й очама

Мене прикувала, мов тими цепами.

(«По небу блакитнім очима блукаю…»)

   Поетове серце «кохає небесна музика». Він не може одірватись від неба: «Бо знаю, як небо очима покину, Душею у горі, в тумані загину…» – воно у віршах циклу і реальне і воднораз символічно-алегоричне як втілення неземного блаженства. Магнетично-притягальний поклик неба визначає динамічне начало цих поезій, їхню романтичну художню природу, особливу поетику чарів і таємничості… [с. 23]

   …Серед найпопулярніших українських пісень-романсів ХІХ ст. завжди називають «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» (у Петренка – «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»). Шевченко виділив цю поезію серед творів Петренка і переписав її до свого альбому. У першій публікації (альманах О. Корсуна «Сніп». – Х., 1841. – С. 175) вірш мав назву «Недоля» та епіграф: «В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть…». – Лермонтов». (Чи не це породило припущення про певний вияв впливу М. Лермонтова на поезі М. Петренка). Вдруге вірш надруковано в альманасі А. Метлинського «Южный русский сборник» (Х., 1848) як перший твір циклу «Небо» – без заголовка та епіграфа, в переробленому вигляді.

   Ця поезія, сповнена філософських роздумів про сенс життя людини, належить до зразків європейської медитативної лірики. Петренкові пощастило органічно поєднати й втілити кращі якості української народної й авторської поезії. У фольклорі Петренка-романтика вабила сила давніх, вічних мотивів шукання долі, краси недосяжного, елементи міфологічно-язичницького пантеїстичного мислення (обожнювання сонця), фантастичних метаморфоз людини, мотив сирітства, самотності, незвичайність, експресія, таємничість.

   Високий артистизм вірша «Небо», поетичність його міфотворчого начала, романтизований драматичних перебіг думок героя, зачаровують і в наш час. Тут особливо яскраво виявляються типологічні якості романтичної лірики: генералізація теми прагнення до небесних сфер, поєднання й розробка інших типово романтичних мотивів, філософська медитативність, психологізація.

   «Небо» – поезія багатомотивна, що створює певний «симфонізм» художньої структури. Домінує мотив пориву insBlau(в синю далечінь), який виконує основну психологічно-драматургічну функцію в розкритті теми самотності, відчуженості героя в несправедливому людському світі.

   Пристрасність його поривань виражається триступеневим нарощуванням (крещендо) емоційної наснаги: «Чому я не сокіл, чому не літаю. Чому мені, Боже, ти криллів не дав?», що посилюється поетичним зверненням до найвищої сили – до Бога.

   Троїстість характерна також для побудови кожної з наступних строф.

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукають собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

   Шукати долі – ласки просити – горе втопити (перший рядок, як у народних піснях, повторює-розвиває думку останнього рядка попереднього «куплета»). Вводяться літературні мотиви втечі од «світу», фольклорний мотив шукання долі, давній пантеїстичний мотив – обожнювання сил природи, зокрема поклоніння сонцю.

   Якось ніби мимохідь, знічев'я виникає гра слів-омонімів – протиставлення непривітного земного людського світу ласкавому, боготвореному світу зірок і сонця.

   Зміст третьої строфи: нарікання на долю – пояснення причин її неприхильності соціальним станом героя – традиційний літературно-романсовий етичний осуд (як у «піснях свіцьких») неспівчутливого ставлення людей до сиріт:

Бо долі ще змалку здаюся не любий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

   Причому третя частина «потроєння» має й свою троїстість – триступеневе «крещендо».

   Нечуйності людській протиставлено космічну силу небесних світил, у яких прагне знайти притулок своїй душі герой: позбутися життєвої дисгармонії і досягти гармонії з далекою небесною природою. Так конкретизується у Петренка характерний для всіх романтиків розлад ідеалу й дійсності. Явища природи будять високе почуття прекрасного; поетично одухотворюється небозвід, небесні світила, досягається міфологічно-пантеїстичне злиття з природою.

   У цьому своєрідність романтичної медитативності Петренка порівняно з іншими зразками пісенно-романсової лірики. Так, наприклад, у В. Забіли («Не щебечи, соловейку…», «Гуде вітер вельми в полі…»), пізніше у Л. Глібова («Стоїть гора високая…») романтичне рефлексування будується на протиставному паралелізмі «природа – людина», на структурно-композиційному принципі паралелі-антитези. У В. Забіли ліричний герой заздрить соловейкові: «веселишся», «гарно…співаєш», вітрові – «щасливий», «не знаєш в світі горя», – «А я бідний, безталанний…». У Л. Глібова ліричний герой сумує, бо до річеньки, «вернеться весна», а до нього «молодість…не вернеться…».

   І ці побудови-антитези, і поетичне злиття героя з природою відтворюють граціозну композицію живого роздуму.

   У поезії-романсі «Небо» динаміка переходу від мотиву до мотиву, рвійність, пристрасність душевного пориву, драматизм почуття, боріння думки, триступеневе нарощування емоційної наснаги, характерна жанрова природа пісні-романсу, словесно-поетичне й лірично-мелодійне вираження злиті воєдино, взаємопідсилюють драматичну бентежність і відчайдушність пориву, незвичайну глибину й задушевність. Герой цілковито віддається прагненню полетіти «подальше од світу»; цей романтичний порив переважує вартість власного (згорьованого) життя. У переживанні ним своїх бід, свого відчуження, самотності втілюються характерні риси байронічного героя. Щоправда, властива йому активність тут виявляється у формі рефлексування, однак наявне й прагнення реальної дії (чи не це стало одним з вагомих факторів живучості твору). Це не просто втеча від неприйнятної дійсності, а активний, дієвий пошук гармонії, певний вияв протесту, невдоволення станом суспільства.

   Поетові вдалося поєднати народнопісенний досвід імперсонального зображення з орієнтацією на літературні норми розвиненого романтизму з його суб'єктивізмом, особистісно-психологічним началом. Відтворені в поезії переживання становлять не якусь данину нормам романтичної пози, а відображення безталання людини загалом і автора зокрема, художнє проникнення в психологічний світ глибоко емоційної, мислячої, естетично багатої людини. Петренкові вдалося уникнути «надривності», властивої «жорстокому» міщанському й так званим «малоросійським» романсам.

   Так, поетика цієї перлини української романсової лірики близька, як уже зазначалося, до народнопісенної, однак Петренко освоїв – що добре помітно – новаторські досягнення романтизму – драматизм, рвійність, розкриленість, незвичайність, суб’єктивність, ускладненість особистісного психологізму, піднесеність, фантастичність, свободу творчої фантазії, щиру сповідальність.

   Поет майстерно використовує м'якість та евфонічність української мови, добирає такі елементи звукопису, які надають поезії наспівності. Він одним із перших в українській літературі звернувся до амфібрахію (цей розмір уперше ввів до української романтичної поезії Є. Гребінка – вірш «Човен», поезія-романс «Ні, мамо, не можна нелюба любить…»). У вірші «Небо» застосовується чітка, повнозвучна, «нефольклорна» рима.

   Михайло Петренко збагатив українську поезію набутками в жанрі вірша-медитації, пейзажної лірики, в олітературенні народної лірики та в освоєнні художніх принципів романтизму.

   Його поезія посіла своє місце в романтичному річищі складного й уже збагаченого Шевченком «Кобзарем» 1840 року українського літературного процесу.

   Голос Петренка-лірика не загубився, – голос співця, який мав свою, хоч і коротку партію в романтичному хоралі України» [с. 24-26].

Гончар Олексій. Зачарований небом (романтичний світ Михайла Петренка) // Слово і час, №11-12. «Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України». – Київ, 1997.

         Про Михайла Петренка є стаття в біографічному довіднику «Мистецтво України»:

   «…Петренко Михайло Миколайович… – укр. поет-романтик. Закін. 1841 Харків. ун-т. Автор поезій, які стали нар. піснями: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» (муз. Л. Александрової, аранжировка В. Заремби), «Туди мої очі» та ін., драми «Панська любов» (1843, не збереглася)…» [с. 469].

Мистецтво України. Біографічний довідник. «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана. – Київ, 1997.

         В газеті «Донеччина» було надруковано статтю «Поет-пісняр Михайло Петренко», де згадано про творчість Поета:

   «Багатьом читачам «Рідного краю» відома пісня «Дивлюсь я на небо», яка тривалий час вважалася народною. Воно так і є по суті, хоча у цієї перлини української пісенної скарбниці є конкретний автор…

   …живуть в народі пісні нашого земляка: «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру», «Ходить хвиля по Осколу», перевидаються його вірші...» (в статті надано перші дванадцять рядків вірша «Дивлюсь я на небо…»)[с. 3].

Поет-пісняр Михайло Петренко. Газета «Донеччина», №67 (18 вересня). – Донецьк, 1997.

         СтаттяВ. Романька «Співець долі народної» в газеті«Донеччина»присвячена виходу книги І. Овчаренка «Йому жити у віках». На жаль в публікації не аналізуються та не виправляються численні помилки, яких припускалися літератори та краєзнавці з міста Слов`янськ щодо біографії Михайла Петренка.

   Є дещо й про творчість Поета:

   «…Любить наш народ співати пісні. І особливо цю, в якій є такі слова:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав

   Тривалий час слова цієї пісні приписували Тарасу Шевченку, такі вони близькі по духу визначному українському поету. Часто пісня називалася й народною. Але, як виявилося, у неї є автор…

   …І ось до 180-річчя з дня народження поета-земляка невтомний краєзнавець видав книгу «Йому жити у віках». Це перше окреме видання про Михайла Петренка…» [с. 3].

Романько В. Співець долі народної. Газета «Донеччина», №30 (24 квітня). – Донецьк, 1997.

         Збірку «Застольные песни (после первой рюмки)» було перевидано. Ця редакція містила тіж самі два вірші Михайла Петренка, що й попередня:

- Дивлюсь я на небо. «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» [с. 48]

- Взяв би я бандуру. «Взяв би я бандуру…» [с. 239].

Застольные песни (после первой рюмки). «Отечество». – Донецк, 1997.

         До 180 річниці народження Михайла Петренка в слов`янській газеті було надруковано статтю І. Овчаренка про видавців творів Поета – О. Корсуна, І. Бецького та А. Метлинського.

Овчаренко І. «Перші видавці творів поета» // Газета «Вісті», 4 листопада (№122). – Слов`янськ, 1997.

1998 р

         В. Пянков в своїй книзі про Михайла Петренка пише:

   «…Романтичний рух на Україні розпочався в кінці 20-х років 19-го сторіччя з діяльності Харківського літгуртка Ізмаїла Срезневського, де зосередилась харківська літературна молодь, переважно студенти. Серед них був і лірик пісенного спрямування Михайло Миколайович Петренко, який прийшов сюди наприкінці 30-х років...» [с. 81].

Пьянков Владимир. В потоке лет. Стихи и проза. «Корпункт», – Сумы, 1998.

         В своїй статті О. Ткаченко згадує Михайла Петренка:

   «…На початку ХІХ століття в українській романтичній поезії особливого поширення набуває думка, дума. Поети не тільки широко культивують ліричні вірші у жанрі думки, а й охоче послуговують цим терміном для назви як окремих творів, так і поетичних циклів, і навіть цілих збірок. Цей жанр широко представлений у творчості А. Метлинського, О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Забіли, М. Петренка, М. Шашкевича, М. Устияновича, І. Гушалевича, О. Духновича та багатьох інших поетів…» [с. 35].

Ткаченко О. Г. До питання про історію української елегії // Наукові записки Харківського Державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Вип. 8(19). – Харків, 1998.

         В газеті «Життя Лебединщини» було видрукувано вірш В. Дудченка , присвячений Михайлу Петренку:

ПЕТРЕНКОВЕ НЕБО

Поету М. М. Петренку

Петренківське небо, безмежне і чисте,

Улюблена Божа небесна блакить.

Зоріє над нами й улюблена пісня,

Бо нею душа України болить.

Невже в Лебедин у довічне заслання

Зневірена доля за тим привела,

Щоб краяти серце поета мовчанням

І крила пісенні йому відтяла?

Знов сяє над нами Петренківське небо,

І ллється у душу його глибочінь.

У струнах бандури пісенний Заремба

Вустами народу висвячує синь.

– Чому я не сокіл? Чому не літаю? –

Дзвеніло над світом у зоряну мить,

Коли астронавтам над Місяцекраєм

Плескав у долоні захоплений світ.    [с. 3]

Дудченко В. Вірш «Петренкове небо» // Газета «Життя Лебединщини», 11 листопада. – Лебедин, 1998.

         В газеті було надруковано статтю І. Овчаренка «Криза самосвідомості», присвячену проблемам впровадження державної мови в місцевих загально-освітніх школах.

Автор згадує й про Михайла Петренка:

   «…Нещодавно шанувальники творчості М. Петренка відзначили його 180-річчя. А чи хоч слово на його пошанування ми почули від посадових осіб? Що зроблено владою міста по його увічненню? Анічогосінько. Численні пропозиції назвати іменем ювіляра-земляка бодай одну вулицю міста залишились «голосом волаючого в пустелі». Міськвиконком не знайшов за можливе навіть привітати добрим словом правнучку Петренка, яка багато зробила, щоб ми більше дізнались про її прадіда. Не знайшлось і сприятливого моменту щоб урочисто передати місту її вишитий рушник, присвячений поету. А ініціатива викладачів музичної школи №1 оголосити конкурс на кращу музику до творів М. Петренка так і зависла у повітрі…».

Овчаренко І. «Криза самосвідомості» // Газета «Вісті», 23 липня. – Слов`янськ, 1998.

         В газеті «Вісті» І. Овчаренко мовить дещо й про творчість Михайла Петренка:

   «…Тоді ще ні у Слов'янську, ні в Лебедині майже ніхто не знав, що вони можуть пишатися: у їхніх містах жив автор всесвітньо відомих пісень «Дивлюсь я на небо…», «Взяв би я бандуру…». Не знали й того, що Амвросій Метлинський однодумець по романтичній поезії М. Петренка, залишив нам біографічну довідку, якою супроводжував у «Южном российском сборнике» за 1848 рік 16 віршів М. Петренка у добірці «Думи та співи». На цю прижиттєву біографію потім будуть посилатись усі, хто писав про нашого і лебединського земляка. Ось її повний текст із збереженням правопису:

   «Петренко Михаил Николаевич, родился в 1817 году, и, большею частию, проживал и узнал язык и быт народный в городе Славянске и его окрестностях, Изюмского уезда; окончил курс учения в 1841 году в Киевском университете(треба: Харківському університеті), и потом определился на службу по гражданскому ведомству. Кроме напечатанных здесь сочинений написал еще и оперу, нигде не напечатанную; - первые стихотворения его напечатаны в украинском литературном сборнике «Молодык» на 1843 год(помилка А. Метлинського, вперше в 1841). Издатель».

   Про М.Петренка відомий український письменник, критик, публіцист, фольклорист та історик М. І. Костомаров (1817-1885 р. р.) у своїх записках згадував: «…молодой человек меланхолического характера, в своих стихах всегда почти обращался к своим семейным отношениям, к месту своей родины». Твердження видатного письменника підкреслює автобіографічність багатьох поезій М. Петренка…

   …А кореспондент газети «Життя Лебединщини» Володимир Дудченко написав вірш «Петренківське небо», у якому, на мою думку, дана узагальнююча характеристика нелегкого життя самого поета і його сумовитої музи, яка чомусь замовкла у Лебедині…». (Далі подано вірша В. Дудченка, присвяченого Поету-земляку).

Овчарнко І. «Петренківське небо Лебедина» // Газета «Вісті», 10 грудня. – Слов`янськ, 1998.

         О. Ткаченко в науковому журналі опублікувала статтю, присвячену творчості Михайла Петренка:

   «…Значну роль у розвитку української елегії відіграла поетична творчість М. Петренка, який, за словами А. Шамрая, чи не перший з харківських поетів перейшов від баладних і пісенних форм до рефлективної, психологічної лірики. «Петренко, - пише вчений, - робить дальший крок у розвиткові романтичних форм на харківському грунті, від епічних форм перейшовши до елегії». Поет дав українській літературі яскраві зразки глибоко суб'єктивної романтичної елегії-думки, повитої м'яким ліризмом, сумними роздумами, щирими почуттями, що ллються прямо із серця поета. Саме новизна, уміння Петренка «схопити» дух епохи і майстерно відобразити поетичними засобами дали можливість А. Метлинському назвати Петренка «поетом истинным», М.Тихорському – послідовником Лермонтова в Україні, А. Шамраю вважати творчість Петренка етапною в історії українського романтизму.

   Невелика за обсягом (відомо близько 20 віршів) поетична літературна спадщина Петренка майже вся створена в жанрі елегії. Сам поет називав свої вірші думками, піснями жалісливими. Об'єднані під назвою «Думки» перші вірші Петренка побачили світ у альманасі О. Корсуна «Сніп» за 1841 рік і були, як уже зазначалося, відзначені критикою. Відкривала добірку творів елегія «Недоля», яка через деякий час в дещо зміненому вигляді стала першою частиною претичного циклу «Небо» і була видрукована А. Метлинським в «Южном русском сборнике» за 1848 рік. Для аналізу ми взяли другу редакцію, оскільки текстуальні зміни, що їх зробив автор, на наш погляд, не змінили загального значення твору, а засвідчили майстерність і особливу вимогливість Петренка до поетичної творчості. Але зміна назви твору «Недоля» на «Небо» змушує замислитися і спонукає до такого висновку. За сім років поетична свідомість автора змінилася в напрямі романтично-філософського сприйняття дійсності. Це підтверджується також аналізом тих текстуальних виправлень, які вніс поет у інші свої ранні твори.

   В чому ж новизна і своєрідність елегій Петренка? Перш за все не стільки в поетичній майстерності та своєрідності таланту, як у зовсім новому світосприйнятті, що позначилося на образі ліричного героя. Це виявилося уже в ранніх творах, зокрема в названій елегії, яка засвідчує утвердження індивідуально-психологічної його самобутності. Ліричний герой не намагається пізнати космос, небо, навпаки, він занурюється в себе самого, у елегії велика кількість дієслівних форм: їх більше 20 і вжиті вони в колишньому, теперішньому і майбутньому часі. Таке поєднання свідчить про вічні намагання людини зрозуміти саму себе, свою сутність.

   Елегія починається змалюванням конкретної дії: дивлюся на небо та й думку гадаю…, яка відтворює умови, за яких вона створена, і спонукає до роздумів. Окресливши основну думку вірші, яка втілена в запитанні:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти криллів не дав?

автор зосереджується на змалюванні своєї долі, точніше недолі (як відомо, у першодруці твір мав назву «Недоля»), персоніфікувавши долю на зразок народнопоетичного прийому. Використання автором народнопоетичних образів сокола і орла наштовхує на думку не тільки про необхідність крил, щоб злетіти в небо. В українській народній поезії і сокіл і орел, які нерідко згадуються разом, символізують мужність, завзятість, силу, тобто те, чого так не вистачає бездіяльному, пригніченому і меланхолійному ліричному герою. Ця

дисгармонія створює елегійний ефект. Розчарувавшись в житті, свої думки, сподівання він спрямував у небо:

І в горі спізнав я, що тільки одна, –

Далекеє небо, - моя сторона.

оскільки долі він «не любий».

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідний дітей?

   Як бачимо, автор вдається до узагальнення, торкнувшись однієї з найпоширеніших тем української елегії – сирітства.

   Разом з тим цю елегію можна класифікувати як філософську, оскільки вона зачіпає такі проблеми, як сутність буття, призначення людини тощо.

   Поет-романтик намагається якнайповніше відобразити саме почуття, стан душі, що є власне і темою і змістом елегії. Це можна спостерігати і в інших думках Петренка, зіставивши першу і другу редакції вірша «Чого ти козаче, чого ти, бурлаче…», який мав первоначальну назву «Смута».

   Як бачимо, вірш зменшився за обсягом, а прикмети реального життя та конкретні описи в багатьох випадках поет замінив узагальненими, але спроможними втілити роздуми, почуття, які переповнюють душу ліричного героя.

   Другу і останню добірку віршів «Думи та співи», що ввійшла до альманаху А. Метлинського «Южный Русский сборник», відкривав вірш «Думи мої, думи мої…», написаний, безперечно, під прямим впливом «Кобзаря» Т. Шевченка, «який мав величезний вплив на харківських поетів».

   Звертаючись до своєї музи, яку поет називає думою (до речі, вживання слова думи в значенні музи було притаманне саме українським поетам), Петренко окреслює основні теми своєї творчості:

Чи ви в небі над зірками

Шукаєте долі,

Чи де в хаті загляділись

На чорнії брови?

образи (буйний вітер, небо над зірками, доля, чорні брови) і зазначає, що його муза – пісні жалісливі, думи жалісливі.

   Характерно, що і початок елегії глибоко суб'єктивний: поет занепокоєний послабленням своєї поетичної діяльності, а може навіть і повним припиненням. На сьогоднішній день не відомий бодай один вірш, написаний після 1848 року.

   Глибоко ліричний вірш, створений у формі монолога. Він не має певного сюжетного завершення, а передає внутрішній стан ліричного героя, що є яскраво вираженою особистістю, окреслює його думки, почуття, роздуми з проблем, які його хвилюють. Отже, і за характером теми (глибоко суб'єктивні почуття), і за її медитативним розвитком, і монологовою формою викладу, і загальною журливою тональністю – перед нами елегія.

   Написана амфібрахієм з попарним римуванням, що сприяє особливій мелодійності, елегія стала популярним романсом.

   Друга частина триптиха «Небо» «По небу блакитнім очима блукаю…» вперше була надрукована теж у «Снопі» за 1841 рік як самостійний твір, хоча й продовжувала тему «людська доля – небо». У другій редакції твір дещо перероблений, що свідчить не тільки про поетичну вимогливість поета, а й про зміни в його світогляді.

   Небо для ліричного героя – «все», з ним пов'язане життя, мрії, надії, сподівання ще з дитинства.

Душа моя в небі, як ніч, простяглася,

Глибоко, глибоко змією впилася

І п'є не нап'ється і серцем, й очама

Тій радості вволю, що вище над нами.

І сам я не знаю, якаясь-то сила,

Так легка для мене і серденьку мила,

К далекому небу і серцем, й очама

Мене прикувала, мов тими цепами.

   І разом з тим небо залишається для поета незбагненним, незрозумілим. Це несе в душу смуток.

Тебе я не пойму, як і того, що буде,

А тільки важко так мені,

Неначе небо все і хмари ті

Мені схилилися на груди.

   Сплетіння сумних почуттів, важкий стан душі, відчуття самотності, спричинені спостереженнями за «вечірнім крайнебом далеким і глибоким» стали основою третьої частини триптиха, що в першодруці мала назву «Вечір» («Молодик» за 1843).

   Незважаючи на те, що автор змінює назви віршів і об'єднує їх під заголовком «Небо», в творі ми не знаходимо опису неба окрім епітетів «далекеє небо», «по небу блакитнім» і «вечірнє небо». Петренко зосереджує увагу на тих почуттях і стані душі, які виникли в результаті «спілкування» з небом. Це вже була типова романтична елегія, коли автор відштовхнувшись від якоїсь конкретної деталі, відображає особливості світовідчуття людини епохи романтизму. Меланхолійно-рефлективний відтінок, почуття суму, жалю, що пронизують твори Петренка, переважно не мають причини, за винятком декотрих моментів, пов'язаних зі смертю батька, коханою дівчиною. Радості не приносить поету ні весна і оновлення природи:

Усе кругом зазеленіло!

Чого ж очам моїм не мило

Дивитися на Божий світ?

У мене серденько болить

А сльози нижуться на вії!

ні зустріч з рідним Слов'янськом:

Ось-ось Слов'янськ! моя родина!

Забилось серденько в грудях,

Пригнулись до землі коліна,

А очі плавають в сльозах!

   Звичайно, це вияв романтизму. Але не тільки. Поет вказує на одне, чи не найголовніше, джерело своїх елегій – українські пісні – «дуже, дуже жалібні».

   У поетичному циклі «Слов'янськ» Петренко зосереджує увагу на тому значенні і впливі, який справили на нього пісні батьківщини - слов'янські пісні, на тих роздумах, почуттях і асоціаціях, які вони спричинили.

Мов громом вдарений, так я стояв на місці.

І слухав вас, і не розстався б з вами,

І як безумний горював…

О ні, замучений до сліз піснями

Я радість горем запивав.

так передає поет своє перше враження від української пісні, яка стала для нього «святою» і супроводжує його скрізь:

Куди не повернусь, куди я не піду,

Все я один із вами, жалібними,

Як той туман, що повесні

Лягає ранком по долині…

   Ліричний герой – людина самітня, дуже чутлива і нещасна, яка хоче відшукати свою долю, але в світі, що здається йому «нудним, сумним, слізьми облитим», не можна бути щасливим. Це спричиняє біль, сльози, сум. У розпачі він запитує:

О Боже мій, о Боже мій!

Чи я діждусь кінця недугу?

   Аннотация

   Статья посвящена одной из малоизвученных проблем украинского литературовеления – истории элегии ХІХ века.

   На примере нескольких произведений талантливого украинского поэта-романтика Михаила Петренко, творчество которого стоит у истоков украинской романтической элегии, автор исследует зарождение жанра в украинском литературном процессе ХІХ века.» [с. 44-49].

Ткаченко О. Г. Жалісливі пісні Михайла Петренка // Наукові записки Харківського Державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Вип. 8(19). – Харків, 1998.

         Про Михайла Петренка дещо сказано в статті Т. Бовсунівської:

   «…В історії українського романтизму важливе місце належало російській критиці. Перш за все, книзі «Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия» М. Петрова. Він подав систематизацію українського романтизму за ноематичним принципом, яка потім ніде не відтворювалась, а саме: 1/ період «новоромантизму»: А. Метлинський, О. Корсун, Л. Боровиковський, П. Кореницький, В. Забіла, М. Петренко, О. Афанасьєв-Чужбинський; 2/ національна школа в українській літературі: М. Максимович, О. Бодянський, М. Гоголь, Є. Гребінка, О. Стороженко, М. Раєвський; 3/ українське слов'янофільство: М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, А. Навроцький. Визначення романтизму він не подав , лише його характерологією (так у тексті). Під «новоромантиками» розумів тих авторів, у яких «гармонійно співіснує романтичний зміст з класичною формою». М. Петров дивився на появу українського романтизму як на закономірне явище розвитку культури, успадкованих характеристик в ньому знаходив більше, ніж набутих. Дослідник вважав, що дійсною новизною у розвитку українського романтизму як літературного напряму була естетизація національно-народного мислення та слов`янофільства як ознаки ідеології…» [с. 18].

Бовсунівська Тетяна. Феномен українського романтизму. (Ч. 2: Ейдетика). – Київ, 1998.

         Творчість Михайла Петренка розглянуто в дослідженні О. Камінчук «Поетика української романтичної лірики…»:

   «…В хореїчній метриці найактивніше використовується близька до 14-складового вірша 4-3-стопна форма. 4-3-стопний хорей є універсальним віршовим розміром першого періоду розвитку української романтичної лірики – доби найяскравішого вияву фольклорної орієнтації романтизму в українській літературі. Ним написані вірші-роздуми («Ох, коли б хто знав, як тяжко…» В. Забіли, «Ясне сонечко, втомившись…» Л. Глібова), пісенна лірика («Ходе хвиля по Осколу…» М. Петренка), послання («Шевченкові» О. Афанасьєва-Чужбинського)…[с. 19-20]

   …4-стопний ямб в українській романтичній ліриці першого періоду розвитку – це вірш-роздум («Минули літа молодії…» Т. Шевченка, «Люлі-люлі» П. Куліша), вірш-оповідання («Садок вишневий коло хати…» Т. Шевченка), стилізація культових жанрів псалма («Псалом 136» С. Руданського) і молитви (цикл «Молитва» Т. Шевченка), послання («Полякам» Т. Шевченка), лірична медитація («Чом не заплакати мені?..» М .Петренка… [с. 21]

   …Жанрове коло 4-3-стопного ямбу, народнопоетичним складочисленням наближеного до 4-3-стопного хорею, об'єднує вірш-оповідання («Могила» О. Корсуна) і елегію («Журба» Л. Глібова). Урочисто-патетичне звучання 6-стопного ямбу (олександрійського вірша) зумовлює його популярність в посланнях громадянської тематики («Одвіт многим» М. Устияновича). Розмірений і дещо монотонний 6-стопний ямб інколи використовується у поезіях, ідейно близьких до філософського роздуму (пейзаж «Весна й зима» М. Костомарова). Різкі ритмичні перебої різностопного ямбу відтворюють інтоніцію схвильованої мови у віршах-роздумах («Далеко од родини…» М. Петренка)… [с. 21-22]

   …Амфібрахій української романтичної лірики 20-60-х років ХІХ ст. – це найчастіше першопочатково епічна 4-стопна форма, характерна для віршів-роздумів («Думка» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Дивлюся на небо та й думку гадаю» М. Петренка), віршів-діалогів («Українська мелодія» Є. Гребінки), та віршів-оповідань («Згадка» М. Костомарова)… [с. 22]

   …Метрика лірики іншої групи поетів 40-х років ХІХ ст. – О. Корсуна і М. Петренка – виразно літературного спрямування, в ній найуживанішим є ямб, також використовується амфібрахій і хорей, а фольклорний коломийковий вірш представлений обмежено… [с. 26]

   …Розлядаючи особливості рими української романтичної лірики 20-60-х років ХІХ ст., слід відзначити в цілому незначну підкріпленість їх опорними звуками, що характерно для слов'янської поезії цього періоду. Багаті рими в українській ліриці І половини ХІХ ст. становлять близко 20 % рим аналізованих поетичних текстів. Найчастіше багаті рими побудовані на збігові одного опорного звука (біля 90%): покої – козакові (Л. Боровиковський), сироті – ти (Є. Гребінка), роздоллі – долі (М. Костомаров), ниви – зеленіли (М. Петренко)…

   …У ліриці більшості українських поетів 20-60-х років ХІХ ст. багаті рими стоновлять біля 20% усіх рим (лірика С. Писаревського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова, М. Петренка, Т. Шевченка, Я. Щоголева, П. Куліша, Ю. Федьковича)… [с. 44]

   …Серед неточних рим в українській романтичній ліриці першого періоду розвитку найчастіше вживається асонанс (у межах 40%): серця-минеться (С. Писаревський), бистрії-чистеє (М. Костомаров), світі-навіки (М. Устиянович), хочеш-очі (Т. Шевченко). Обмеженіше представлені консонанс: могила-почорніла (М. Костомаров), стріну-годину (В. Забіла), і заміщена рима: просторі-долі (О. Афанасьєв-Чужбинський), хвилі-жалісливі (М. Петренко) – відповідно близько 30 і 20% від загальної кількості неточних… [с. 46]

   …Для поетів літературного спрямування – Є. Гребінки, М .Петренка, М. Устияновича, І. Гушалевича, С. Гулака-Артемовського – також характерний висовий ступінь вживаності однорідних рим, але домінуючими з перевищенями середньої частки за весь період серед них є іменні, більшою мірою властиві літературній поетичній традиції, ніж дієслівні… [с. 48]

   …Багатством звукопису відзначаються поезії В. Забіли та М. Петренка. Асонанси та алітерації у віршах цих поетів часто об'єднуються у звукові акорди (містяться у наголошених складах), що увиразнює звукову ритміку. В ліриці В. Забіли: «Веселяться люди» – ля-лю («От і празника діждались…»), «Ізплеснув крилами – ле-ла («Голуб»), «І деревце, як підперте» – хіазмічна звукова структура ре-ер («Сирота»); в ліриці М. Петренка: «Бо долі ще змалку здаюся приблудний» – аг-ал-лу («Дивлюся на небо та й думку гадаю…»), «Ой гірко для серця так в горі тонути» – ір-ер-ор («По небу блакитнім очима блукаю…»), «Коли б ти знала, що терплю» – ли-ал-лю («Тебе не стане в сих місцях…»). Фонічними засобами в деяких поезіях підкреслюється межа віршових рядків:

Сердешний одбився

Од берега і знов плавать…

(В. Забіла, «Човник»).

   Наведені приклади ілюструють також звукові метафори, які іноді створюються евфонічним інструментуванням. Так, легкість вимови звукового акорду ля-лю співзвучна «оптимістичній» семантиці поетичного вислову «веселяться люди»; звук «р», який асоціюється з громом, підкреслює емоційну експресію («…гірко для серця так в горі тонути»). Осмислення окремої фонеми як поетичного образу відоме в українській поетичній традиції з часів бароко… [с. 52]

   …В ранньоромантичній українській ліриці 20-40-х років ХІХ ст. (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, О. Корсун, М. Петренко) найпродуктивнішим є астрофічний вірш. Чотиривірші з неповним римуванням, шестивірші та восьмивірші використовуються в цей період рідше… [с. 58]

   …У ліриці 40-60-х років ХІХ ст. образ серця домінує в поезіях М. Устияновича, М. Петренка, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Гушалевича, Т. Шевченка, С. Руданського, С. Гулака-Артемовського, П. Куліша і Ю. Федьковича… [с. 64]

   …Виражаючи ідеї властивої українському національному світогляду «філософії серця», образ серця української романтичної лірики є переважно символом емоційної сфери душевного життя людини: «Ой гірко для серця так в горі тонути» (М. Петренко, вірш-роздум «По небу блакитнім очима блукаю…»), «Жаль серцю буде» (М. Шашкевич, вірш-діалог «Веснівка»), «Тільки туга коло серця, Як гадюка, в'ється» (С.Руданський, «Пісня» («Ой чому ти не літаєш…»))… [с. 64-65]

   …Щодо художніх засобів розкриття образу серця в українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст., переважає літературна інтерпретація образу в традиціях європейської лірики. Це найчастіше метафоричні конструкції, які бачимо передусім в ліриці 40-60-х років: «Серцем не воскресну» (О. Афанасьєв-Чужбинський, елегія-думка «Весна»), «Яку несу на серці муку» (М. Петренко, вірш-роздум «Тебе не стане в сих місцях…»), «розбилися стіни красного серця» (М. Устиянович, «Згадка за Маркіяна Шашкевича…»), «серцем жити» (Т. Шевченко, вірш-роздум «Минають дні, минають ночі…»)… [с. 65]

   …В українській романтичній ліриці 20-60-х років ХІХ ст. образ серця функціонує також в романсово-пісенній інтерпретації. Посилена експресивність вислову досягається переважно засобами метафори: «Серце мало б вирвалось» (О. Шпигоцький, вірш-монолог «Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий!..»), «пісня…Дійде до серце, серце палитиме» (А. Метлинський, вірш-оповідання «Смерть бандуриста»), «Нехай серце в невірної На шмаття пірветься» (В. Забіла, вірш-роздум «Пугач»), «живцем серце вирвать» (М. Петренко, «По небу блакитнім очима блукаю…»), «серце розриває» (С. Руданський «Пісня» («Ой чому ти не літаєш…»). Персоніфікації і порівняння, що надають образу романсової емоційної тональності, зустрічаються нечасто: «люте горе, мов тая гадюка, коло серця в'ється» (М. Петренко, вірш-роздум «Туди мої очі, туди моя думка…»), «Чого серце плаче, ридає, кричить» (Т. Шевченко, лірична медитація «Чого мені тяжко, чого мені нудно…»). Романсова інтерпретація образу серця виявляє художню індивідуальність емоційно наснаженої лірики А. Метлинського, М. Петренка, М. Шашкевича, І. Гушалевича, Т. Шевченка, С. Руданського. Пік використання романсових засобів припадає на ранньоромантичну лірику (А. Метлинський) і лірику 50-х років ХІХ ст. (С. Руданський)… [с. 66]

   «…Традиційний образ української поезії на означення емоційного стану – сльози – в українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст. належить до широковживаних. Високий ступінь вживаності образу пов'язаний з впливом літературної романсової традиції, хоча він має фольклорно-міфологічні корені. Так, в ліриці 20-30-х років він активно функціонує в ліричній творчості С.Писаревського і О.Шпигоцького, близькій до романсової традиції. У ліриці 40-х років (А.Метлинський, Є.Гребінка, М.Костомаров, О.Афанасьєв-Чужбинський, В.Забіла, О.Корсун) образ сліз використовується обмеженіше. Починаючи з творчості М.Петренка, образ знову активізується і до кінця першого періоду розвитку української романтичної лірики зберігає широку вживаність.

   Найчастіше образ сліз в ліриці 20-60-х років ХІХ ст. є образом-реалією на означення схвильованого душевного стану: «Слізьми як заллюся» (О. Шпигоцький, вірш-монолог «Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий…»), «А сльози нижуться на вії» (М. Петренко, вірш-роздум «Весна»), «із очей сльоза тихенько покотилась» (Л. Глібов, елегія «Вечір»). Ця традиція започаткована сентиментальною поезією, в якій емоційний стан зображується через конкретні деталі поведінки… [с. 68]

   …В романтичній ліриці Т.Шевченка образ виступає символом пристрасного громадянського почуття: «Тільки сльози за Україну» («Думи мої…»). У поезіях О.Афанасьєва-Чужбинського, В.Забіли, М.Петренка, Т.Шевченка, Ю.Федьковича символічне значення образу узагальнюється: «думку шлю і сльози» (М.Петренко, «Далеко од родини…»), «словами-сльозами» (Т.Шевченко, «Лічу в неволі дні і ночі…»), «Осьде думи, сльози, Онде – їх співак» (Ю.Федькович, елегія «Кінець»). Для символічного образу сліз характерна ускладнено-метафорична інтерпретація: «Душі моїй прийшла пора Слізьми обливаться» (В.Забіла, елегія-думка «Туга серця»), «душа моя під час сльозами заговорить» (М.Петренко, вірш-роздум «Батьківська могила») [с. 69]

   …Постійно високою активністю вживання характеризується в українській романтичній ліриці образ-поняття душі.

   Для ранньої романтичної лірики 20-30-х років ХІХ ст. цей образ не характерний. Ступінь його вживаності різко зростає у ліриці 40-х років (починаючи від О.Афанасьєва-Чужбинського) і в творах В.Забіли, М.Петренка, М.Шашкевича, Т.Шевченка це один з базових образів на означення внутрішнього світу особистості…

   …Образ душі, витоки якого – в міфології і християнській світоглядній традиції, функціонує в українській романтичній ліриці як символ внутрішнього світу людини, всього комплексу факторів її духовного життя. Душа, як і серце, є вмістилищем переживань, почуттів: «З печаллю душу одружило» (О. Афанасьєв-Чужбинський, «Прощання» («Прощай, весела сторона!..»), «Душею у горі, в тумані загину» (М. Петренко, вірш-роздум «По небу блакитнім очима блукаю…»)…

   …Образ душі в українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст. найчастіше включений до метафоричних конструкцій: «душу полум’я опалить» (О.Афанасьєв-Чужбинський, «Співака»), «Тону там душею» (М.Петренко, «По небу блакитнім очима блукаю…»), «Плавле-тоне на тій річці Душа одинока» (П.Куліш, вірш-роздум «Родина єдина»)... [с. 70]

   …В українській романтичній ліриці першого періоду розвитку образ очей відзначається різноманітністю засобів художньої інтерпретації. У ліриці літературного спрямування він набуває романсової експресивності: «І світ померкне ув очах» (М. Петренко, вірш-роздум «Тебе не стане в сих місцях…»), «Горе люте, горе чорне Очі ізсушило» (І. Гушалевич,

вірш-роздум «Дума»). Пісенна інтерпретація образу поширена в ліриці всього періоду першої половини ХІХ ст. … [с. 71-72]

   …Найактивніше функціонування образу очі-зорі, характерного для мови слов'янської поезії ХІХ ст. взагалі, в українській романтичній ліриці 1820-1860-х років засвідчує лірика М. Петренка: «Ніде нема таких очей, Які слов'янки мають очі: І рання зірка на востоці Навряд була ясніша їх» (вірш-роздум «Ось-ось Слов'янськ! Моя родина!..»)… [с. 72]

   …У подальшому структурно-семантичному розвитку посилюється зв'язок символів очей і душі: «Щоб вирвати з неба і душу, і очі» (М. Петренко, «По небу блакитнім очима блукаю…»), «І хоч єдиную сльозину в очах безсмертних покажи» (Т. Шевченко, вірш-роздум «Муза»).

   Образ очей найбільш характерний для лірики 40-60-х років літературного романсового плану – це вірші М.Петренка, М.Устияновича, І.Гушалевича, С.Руданського, С.Гулака-Артемовського…[с. 73]

   …Активність функціонування образу думки в поезії є, як правило, показником рефлексійного начала. В українській романтичній ліриці він з'являється у 30-і роки ХІХ ст. (лірика А.Метлинського), і найчастіше використовується поетами, творчу індивідуальність яких визначає більша схильність до роздуму, ніж до безпосередності почуттів – О.Корсун, Я.Головацький, М.Устиянович, І.Гушалевич, П.Куліш. В емоційно наснаженій ліриці В.Забіли, М.Петренка, Л.Глібова, С.Руданського, Ю.Федьковича ступінь вживаності образу порівняно невисокий.

   Образ думки в українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст. характеризується значним рівнем символізації. У денотативному називанні образ функціонує лише у ліриці 30-х – першої половини 40-х років (А.Метлинський, М.Костомаров, О.Афанасьєв-Чужбинський, О.Корсун): «Була в мене думка, як хмарка по небу» (М.Костомаров, вірш-оповідання «Хмарка»). На тлі прямого значення він стає образом-символом творчості у ліриці Т.Шевченка і М.Петренка… [с. 74]

   …Динаміка вживання образу пісні в українській романтичній ліриці 20-60-х років ХІХ ст. в більшості випадків засвідчує зв'язок з літературною романтичною поетикою. З'явившись невеликою кількістю в ліриці Л.Боровиковського, образ активізується у віршах А.Метлинського, історико-фольклорних за тематикою, але позначених впливом романсових образних засобів. Частотний показник образу поступово зростає в 40-х роках (О.Афанасьєв-Чужбинський – В.Забіла – О.Корсун – М.Петренко) і в ліриці М.Петренка, де найсильніше серед усієї романтичної лірики першої половини ХІХ ст. виявляється літературна романсова традиція, він є одним з провідних (четвертий за вживаністю)… [с. 75]

   …Поетичний образ слова вперше з'являється і набуває функціональної активності в поезіях А. Метлинського, де виступає як символ громадянсько-патріотичного плану, спрямований на пробудження національної свідомості: «І як сонце із-під хмари – Рідне слово ізійшло…

   …У дошевченківській ліриці 40-х років образ слова використовується рідше і змінює смислове навантаження – стає психологізованим образом, вираженням душевшого стану у мовленні: «Не вимолю, не виплачу Словом, ні сльозами» (М.Петренко, «Думи мої, думи мої..»)... [с. 78]

   …Психологічна символіка властива і одному з характерних виражальних засобів української романтичної лірики – образній опозиції рай–пекло. Протиставлення раю і пекла, що бере початок у християнській світоглядній традиції, стає для романтиків аналогом протиставлення щастя і страждання, ідеалу і дійсності.

   В українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст. високий ступінь вживаності цих образів властивий поетам, які актуалізували мистецькі здобутки Біблії – М. Устияновичу, Т. Шевченку, Ю. Федьковичу. Вперше символічний образ раю з'являється у вірші-роздумі «Думка» О.Афанасьєва-Чужбинського: «Оце ж то та думка, що душу тривожить, Як гляне у серце, – мовби рай укине». Для першого періоду розвитку української романтичної лірики характерна узагальнено-полярна семантика образів раю і пекла: «Рай цілий радості і пекло мук» (вірш-роздум М.Петренка), «сонце гляне – рай, та й годі» (Т.Шевченко, «На вічну пам'ять Котляревському»)… [с. 79]

   …Світоглядно важливим для романтиків образом – знаком душевного світу людини є любов…

   Переважаючою є традиційно-поетична інтимна інтерпретація образу: «Та тільки не кидай за вірну любов!» (С.Писаревський, пісня «За Немань іду…»), «І так любов мою земну я за могилу понесу» (М.Петренко, лірична медитація «Чом не заплакати мені?»)… [с. 80]

   …Знаками душевного світу людини є в українській романтичній ліриці образи вогню і променя…

   …Образ-символ вогню, експресивність якого співзвучна романтичній ліриці, першим з українських романтиків активно використовує М. Петренко, художня функція образу розгортається в ліриці поетів середині ХІХ ст.: «Не так душа пеклась в огні» (М. Петренко, «Чом не заплакати мені…»)… [с. 81]

…Образ долі, який, як відзначають дослідники, належить до улюблених образів поетів-романтиків, відіграє важливу виражальну роль в українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст. Високим є ступінь вживаності цього міфологічного образу в орієнтованій на фольклор ліриці початку 40-х років – М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, О. Корсун. Дещо менш активно образ долі функціонує в ліриці другої половини 40-х років, в якій посилюються літературні образотворчі тенденції – М.Петренко, М.Устиянович. Вживаність образу різко зростає в ліриці Т.Шевченка… [с. 84]

   …В ліриці 40-60-х років, сконцентрованій на переживаннях внутрішньоособистісного плану, домінує переакцентація образу долі на життя конкретної людини, питання душевного життя окремої особистості. Це лірика поетів як фольклорного, так і літературного спрямування – О.Афанасьєва-Чужбинського, В.Забіли, М.Петренка, Я.Щоголева, О.Псьол, С.Руданського. Прикладами індивідуалізуючої тенденції в осмисленні образу є вірш-роздум В.Забіли «Два вже літа скоро пройде…» («За що ж мене так карає, За що злая доля»), елегія-думка М.Петренка «Думи мої, думи мої…» («Покинула мене доля»)… [с. 85]

   …Значну виражальну роль в українській романтичній ліриці першої половини ХІХ ст. відіграє такий образ-мотив, як люди. За його допомогою розкриваються стосунки ліричного суб'єкта з оточенням, він є структуротворчим елементом романтичної антиномії герой – оточення…

   …У романтичній ліриці літературного спрямування, більшою мірою сконцентрованій на суто особистих переживанням суб'єкта поетичного вислову, яка в 40-х роках ХІХ ст. представлена творами М.Петренка, М.Устияновича, ці питання, а разом з ними і художня формула їх вираження втрачають свою актуальність… [с. 86]

   …В українській романтичній ліриці 20-60-х років ХІХ ст. наявні два типи семантичної інтерпретації образу-мотиву людей, які мають рівновеликий ступінь поширеності: романтичне відчуження ліричного суб'єкта від оточення і християнські моральні цінності стосунків з оточенням. Романтичне відчуження характерне для трактування образу в ліричних творах поетів внутрішньоособистісної орієнтації – М.Петренка, М.Устияновича, Я.Головацького, Ю.Федьковича, хоча вони використовують його порівняно мало: «Чужий я у долі, чужий у людей» (М.Петренко, вірш-роздум «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»)… [с. 87]

   …В процесі активізації літературних образотворчих засобів в ліриці 40-х років ХІХ ст. з'являється психологічна символіка образу. Він стає елементом метафори на означення внутрішнього світу особистості, емоційного стану: «ввесь світ…В могилу бачиться заритим» (М.Петренко, вірш-роздум «Далеко од родини…»), «Земля мені – гріб широкий» (М.Устиянович, вірш-оповідання «Послідня життя тоска»). Психологічна переакцентація цього першопочатково історично орієнтованого образу характерна для поетів літературного спрямування – М.Петренка, М.Устияновича… [с. 92-93]

   …Важливу функціональну роль в ліриці першої половини ХІХ ст. відіграє образ коня. В дошевченківський період кінь є широковживаним символом романтичних волелюбних поривань особистості: («Козак» Л.Боровиковського, «До вас» А.Метлинського, «Могила» М.Костомарова, «Гей, Іване, пора…» М.Петренка, «Вірна» М.Шашкевича). Кінь – неодмінний атрибут зображення козацьких битв, походів («Палій» Л.Боровиковського, «Чарка» А.Метлинського, «О. Наливайку» М.Шашкевича) і є чи не найбільш фольклоризованим образом української лірики епохи романтизму…» [с. 96-97]

   …Традиційні для європейської громадянської лірики образи тюрми і кайданів, хоча і використовуються в українській романтичній ліриці нечасто, однак позначені яскравою експресивністю поетичного вислову… М. Петренко вперше метафорично переосмислює образ тюрми і надає йому значення засобу розкриття душевного стану: «О, вір мені, що сі місця, Де ми побачились з тобою, Без тебе зробляться тюрмою» («Тебе не стане в сих місцях…»)… [с. 100]

   …Обмеженіше представлений в українській романтичній ліриці першого періоду розвитку суб'єктивований пейзаж, властивий літературній поетичній традиції, який домінує у ліриці поетів літературного спрямування, таких як М. Петренко, С. Гулак-Артемовський, а також у поезіях П. Куліша… [с. 109]

   …Пейзаж – контраст до зображуваного включений до окремих ліричних поезій О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, Ю. Федьковича.... [с. 110]

   …У формуванні поетичної символіки, закоріненої в європейській художній традиції, особливе місце належить романтичній ліриці М. Костомарова, яка започатковує символічну інтерпретацію образів сліз, очей, зорі, променя. В багатій на літературну образність ліриці М. Петренка, крім подальшого розвитку більшості цих символів, вперше з'являється емоційно-асоціативна трансформація образу тюрми і зростає вживаність романсового символу крові… [с. 116]

   …Втрату актуальності в романтичній ліриці другого періоду розвитку історико-патріотичних мотивів, характерних для лірики 1820-1860-х років, засвідчує різке зниження частотного показника образів могили, козака, коня, волі, кобзаря, правди, гетьмана, запорожця, народу і їх переосмислення. Якщо в ліриці першої половини ХІХ ст. образ могили переважно функціонує як символ історичного минулого України, то в романтичній ліриці другого періоду розвитку він виступає, як правило, в ролі психологізованої метафори, започаткованої у ліриці М. Петренка… [с. 117]

   …З усіх типів побудови сюжету української романтичної лірики 20-60-х років ХІХ ст. найпоширенішою є сюжетна діада – поєднання двох основних мотивів у вірші. Особливо активно ця композиційна форма функціонує в ліриці дошевченківського періоду – А. Метлинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Гушалевич…

   …Сюжетка діада лірики першої половини ХІХ ст. оформлена переважно як послідовний перехід від одного мотиву до іншого або за принципом паралелізму, і в цьому її особливість. Характерним прикладом послідовної сюжетної діади є вірш-роздум М. Петренка «Чи бачив хто слов'янськую дівчину?..» з циклу «Слов'янськ», де мотив дівочої пісні – асоціативна відправна точка для спогаду про рідний край… [с. 119]

   …Обрамлення в ліричному сюжеті характерне для поетів-романтиків, художню структуру лірики яких значною мірою зумовлює літературна романтична поетика – А. Метлинського, О. Корсуна, М. Петренка. Сюжетне обрамлення об'єднує українську романтичну лірику першої половини ХІХ ст. з європейською літературною поетичною традицією, виявляючи загальну закономірність мистецтва як скінченної моделі нескінченного світу…

   …Обрамлення з елегійними та пісенно-романсовими мотивами характерні для заснованої на літературній романтичній поетиці лірики М. Петренка – віршіроздуми «Як в сумерки вечірній дзвін…», «Тебе не стане в сих місцях…».

   Найяскравіші зразки сюжетних обрамлень містить романтична лірика А. Метлинського, М. Петренка, М. Устияновича… [с. 123]

…Використання М. Петренком у вірші-роздумі «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» сюжетного обрамлення можна пов'язати з психологічним переосмисленням першопочатково фольклорного мотиву прагнення до польоту і літературним бароковим мотивом уявного ширяння серед хмар у момент творчого осяяння. Композиційне акцентування польоту в небо психологічно вмотивовується у вірші: ліричний герой прагне порвати з духовно чужим йому оточуючим світом. Духовне відчуження особистості і космізм світобачення, властиві літературній романтичній традиції, зближують вірш М. Петренка з бароковим мотивом польоту-натхнення. Як відзначають дослідники, романтична література узагальнює цей бароковий мотив до масштабів всеохоплюючої теми духовних поривань за межі буденної свідомості… [с. 124]

   …Контраст є структурною основою ряду поезій, в яких переосмислюються мотиви пісень-веснянок. В елегії-думці О. Афанасьєва-Чужбинського «Весна» і вірші-роздумі